Вікторію Хамазу, журналістку «Суспільне:Черкаси», волонтерку, випускницю Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького з нагоди Дня журналіста Указом Президента України нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
Вікторія отримала державну нагороду за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики та інформаційної сфери, мужність і самовідданість, виявлені під час висвітлення подій повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України, багаторічну сумлінну працю та високу професійну майстерність.
Пропонуємо вам ознайомитися з матеріалом про черкаську медійницю у виданні «VOGUE».
Зранку Вікторія працює журналісткою, а по обіді — в дорозі та в русі: збирає допомогу, пакує, відправляє. Без жодного вихідного. Без зустрічей з друзями чи перегляду фільмів, щоб зняти напруження. На це немає часу. Один збір закривається, інший відкривається. Далі — знову з командою на Схід, а там — тригодинний сон у холодному підвалі, ранок під гул винищувачів та вибухи, душ — сухий або із серветками, евакуація під канонади, реанімації тяжкопоранених і металевий запах крові, яким просякнутий кожен сантиметр землі. Як це, жити між двох світів — фронтовим, де смерть дихає тобі в обличчя, та цивільним, з його імітацією нормальності?
— Спочатку цей контраст дезорієнтує. На передовій геть інше життя, — каже Вікторія. — Там пишеться історія. Болем і вірою в перемогу.
Бахмут. Зв’язок втретє обривається. Вікторії не вдається розчути слова парамедика: її брат Володя трьохсотий чи двохсотий, тобто поранений чи його вже немає серед живих. Це травень, лінія фронту — впритул до міста. Російські війська обстрілюють Бахмут з артилерії та авіації. Манівцями волонтерський бус їде на точку, де мають забрати поранених. Півтори години — як вічність.
— За той час у мене з’явилося сиве волосся, — розповідає телефоном Вікторія, вчергове їдучи на Схід з допомогою. — Коли ми під’їхали, хтось із хлопців, яких мали евакуювати, сидів на землі, хтось стояв під деревом. І тут з лікарні виходить мій брат! Лечу до нього у бронежилеті. Обіймаю, сльози течуть. А він допомагає розвантажити бус — незважаючи на уламок, який влучив у кількох міліметрах від його хребта.
Це була їхня перша зустріч з лютого. Про неї, як і про десяток інших зворушливо-щемливих фронтових історій, дівчина розповідає живим упевненим голосом. Як про щось мирно-буденне. За рік великої кривавої війни вона наростила емоційну броню — принаймні так каже.
— Коли цілодобово триває боротьба за життя, — каже волонтерка, — не маємо права розкисати.
Після вторгнення російських військ на територію Криму та Донбасу у 2014 році Вікторія висвітлювала події як журналістка. Війна стала відчутнішою, коли п’ять років тому добровільно на фронт пішов її брат. Володя попереджав про повномасштабне вторгнення Росії. На Донбасі вже точилися бої. Коли вся країна прокинулася 24 лютого від ранкових вибухів, Вікторія розуміла, що відбувається. До кінця дня вже була окупована більша частина Херсонської області, російські війська просунулися на Чернігівщині, Сумщині, Харківщині та Київщині. Удари по військовій та цивільній інфраструктурі не припинялись. Перші загиблі, перші поранені. Уся країна перетворилася на волонтерський хаб. Один з його епіцентрів розташувався у квартирі Вікторії в Черкасах.
— Усе абсолютно було завалено гуманітаркою, навіть балкон. Ми з подругою дрімали в коридорі, — згадує вона.
Згодом штаб переїхав на телеканал «Суспільне:Черкаси», де працювала Вікторія, і зайняв два поверхи. Фасувати, пакувати допомагали всі охочі разом із колегами з каналу. Люди донатили кошти або приносили необхідне особисто. На початку в дефіциті була військова амуніція. Одна черкащанка принесла форму. Дівчата почали її розбирати і помітили невипрану кров.
Виявилось, жінка принесла речі двох своїх синів, які загинули на фронті за тиждень до того, — розповідає Вікторія. — Я забрала цю форму додому, щоб відіпрати. Але руки довго не підіймались. Уявляла, що вона могла належати братові.
На другий місяць війни з’ясувалося, що допомоги потребують не тільки живі, але й мертві. Під постійними вогневими ударами перебував Чернігів. Загиблих внаслідок обстрілів ховали не на цвинтарі, а де встигали. Щоб мати змогу потім знайти ці місця, люди просили таблички для імпровізованих могил. Росіяни підірвали міст, який вів до Чернігова, але наполеглива Хамаза разом з командою пробилася в місто з допомогою.
— Коли проривався зв’язок, ми виходили на лісівників, далекобійників, місцевих, з якими опрацьовували нові «маршрути життя» через ліс та річку, аби переправляти допомогу човнами, — згадує Вікторія. Першими рейсами надсилали медикаменти. А згодом і партію дощечок-надгробків, виготовлених волонтерами в Черкасах. Це був тільки початок великих втрат.
Цвинтарем стали й вулиці Бучі. Жаскі кадри зі звільненого міста в останній день березня закарбували на перших шпальтах чисельні міжнародні медіа. Вікторія була однією з перших, кому вдалося потрапити в Бучу з їжею для містян і на власні очі побачити докази злочинів, скоєних російськими військовими.
— Серед усього цього жаху на вулиці гралися діти — вони вперше за місяць вийшли з підвалів, де переховувались від російських загарбників. Я підійшла, щоб запитати, як вони, — згадує волонтерка перші дні деокупації Бучі. — Дев’ятирічний Денис показав, де лежить РПГ та пояснив мені, що це таке (ручний протитанковий гранатомет. — Прим. ред.). А потім розповів, що їхній друг загинув.
Чи можна звикнути до смерті? Вікторія каже, що з часом біль від побаченого атрофується. Але усвідомлення наздоганяє вже вдома, у Черкасах. З квітня минулого року волонтерка з командою сфокусована на допомозі військовим у найгарячіших точках. Окрім організації фінансових зборів і трансферу, необхідного на передову, вони евакуйовують цивільних, поранених військових, а при нагоді самостійно надають першу допомогу.
— Коли в Бахмуті було загострення, медики реанімували хлопців на підлозі в коридорах. Це був жах. Лікарі оперують у світлі ліхтарів та мобільних телефонів, — згадує одну з поїздок на Схід Вікторія. — У таких місцях вчишся надавати допомогу ситуативно. Наприклад, робити уколи, тому що у медиків не вистачає рук.
Врятувати всіх, на жаль, не вдається.
— Дивишся — форма вручну зашита: мабуть, мама або дружина зашивала. І думаєш: у кого сьогодні розвалиться світ на до і після?
Вікторія здається одночасно людиною без шкіри та людиною із залізною витримкою. Каже, до всього можна звикнути, але буває страшно: коли на очах вмирають люди; коли везеш допомогу, а виявляється, вона вже не потрібна, бо ті, хто чекав на неї, загинули на полі бою; коли передаєш батькам речі загиблого сина чи доньки. У хвилини розпачу волонтерка переглядає спільні знімки з різними військовими підрозділами. На деяких світлинах з живих лишилась лише вона. Але є ті, де хлопці зображені з допомогою в руках, щасливі, що вчасно отримали необхідну техніку. Це мотивує і нагадує: не вийшло врятувати когось, але ще можна встигнути врятувати інших.
Від початку повномасштабного вторгнення Вікторія з командою їздить на фронт раз на тиждень або на два. Ніколи з порожніми руками. За майже рік війни їм вдалося зібрати близько десяти мільйонів гривень, які трансформувались у їжу, медичне обладнання, аптечки, безпілотники й автівки.
— Останню машину ми відправляли на Херсон у понеділок, а в середу вона вже була на станції, — зазнала уражень, — розповідає волонтерка.
Реанімобілі та броньована гусенична техніка для евакуації — найактуальніші потреби, які волонтерський штаб намагається закривати зараз. Це те, що допоможе врятувати ще більше життів. Серед дарунків, які везуть на фронт, є особливо щемкі — листи від українців і дитячі малюнки. Вікторія зізнається, що раніше скептично до них ставилась. Але побачила, що на передовій вони слугують за оберіг. Хамаза згадує, як привезла коробку з листами під Мар’їнку. Один військовий випадково із сотень інших витягнув листа від своєї мами, який та адресувала невідомому солдатові. — Лунають вибухи, а він стоїть і каже: "Він від моєї мами". Уявляєте? Як тут не повірити в диво!
Джерело: «VOGUE»
Фото: «Суспільне:Черкаси»