Кримські татари (самоназва – «qırımtatarlar», «къырым татарлар») – тюркський етнос, батьківщиною якого є Кримський півострів. Нині в Україні проживають переважно в Автономній Республіці Крим (за переписом населення 2001 р., в Україні проживали 248,2 тис. кримських татар). За віросповіданням – більшість мусульмани-суніти.

Початок етнічної, політичної та культурної історії кримських татар припадає на середину ХІІІ ст. і в ній можна виділити п’ять основних періодів. Перший – від заснування Золотої Орди, де був виділений окремий Кримський юрт (1261 р.). Другий – від 1437 р., коли з’явилося самостійне від Золотої Орди Кримське ханство. Ця незалежна держава проіснувала до 1783 р., коли була загарбана Російською імперією та включена до її складу. Третій етапі пов’язаний із проживанням кримських татар у складі Російської імперії та довоєнного СРСР, тобто до травня 1944 р., коли кримські татари були депортовані радянською владою до Середньої Азії.  Четвертий етап пов’язаний із поверненням і облаштуванням кримських татар на Батьківщині – у Криму – у складі УРСР (рееміграція почалася наприкінці 1970-х рр.) та незалежної України. П’ятий – новітній – етап в історії кримських татар почався з березня 2014 р. і пов’язаний він із анексією Криму Росією та посиленням з її боку утисків корінного населення півострову, внаслідок відверто проукраїнської позиції кримських татар і їхніх лідерів.

Кримськотатарська мова належить до кипчацької групи тюркських мов, а її найдавнішою письмовою пам’яткою є «Codex Cumanicus» (XIV ст.). Визначальним чинником етногенезу кримських татар стала поступова асиміляція монголо-татарами після їхнього приходу до Криму місцевого дотатарського населення (греків, готів, хозар, половців), яка пізніше поширилася на генуезців, черкесів, українців (полонені з ясиру).

Перехід до осілості кримських татар почався ще в золотоординську епоху. У Кримському ханстві склалися досить стійкі соціальна структура та цивільна адміністративна система, яку очолював хан (винятково з династії Гіреїв). Правова система будувалася на поєднанні залишків домусульманського права (тьоре) з мусульманським шаріатом (правові норми, що виводяться з Корану та хадисів. З кінця XV ст. кримські хани стали васалами Османської імперії, але ханат залишався потужною автономною військоювою державою та міг зібрати понад 100 тис. воїнів для далеких походів. Тому відносини Кримського ханства з північними сусідами (Московія, Річ Посполита) часто були напруженими і ця напруженість згодом збереглася, зокрема, в дискримінаційному ставленні російської влади до кримських татар після захоплення Криму. Схожа ситуація спостерігається й сьогодні, після чергового захоплення Криму Росією.

Приєднання Криму до Російської імперії 1783 р. призвело до великого упадку культурного життя на півострові: по-варварськи було спалено багато давніх рукописів (1833), зруйновано велику кількість пам’яток історії та культури. Почалося заселення Криму росіянами, українцями та чужоземними колоністами. Нищилися мечеті, медресе, караван-сараї, цвинтарі тощо. Проводилося фізичне винищування татар, особливо криваво придушувався опір повстань 1772, 1777, 1781 рр. Все це зумовило кілька хвиль еміграцій. Якщо до 1787 р. емігрували лише 8 тис., то 1792 р. це вже були десятки тисяч. Друга велика еміграція – 1850–60-х рр. (пік – 1863 р.), коли перестали існувати 784 татарські села, а кількість емігрантів становила біля 150 тис. (більше половини пропали в морі, де їх топив російський флот). Частину кримських татар ошуканськими обіцянками російські власті переселили на Приуралля та Урал. Третя велика еміграція – 1893–1900 рр. – біля 80 тис. У зв’язку з цим, питома вага кримських татар у Криму за століття катастрофічно знизилася: 1860 р. – 51 %, 1897 р. – 34 %, 1921 р. – 21 %.

На почтаку ХХ ст. в Криму зародився младотатарський рух, який привів до консолідації модерної кримськотатарської нації. З початком в Росії революції, 25 березня 1917 р. на загальних зборах мусульман Криму було утворено Мусульманський виконком (уряд), а 26 листопада 1917 р. розпочав роботу Курултай, який узяв участь в організації кримськотатарських військових ескадронів. Однак кримськотатарський національно-визвольний рух не досяг успіху, оскільки був придушений спочатку російськими монархістами, а згодом австро-німецькою адміністрацією та більшовиками. З 1922 р. Крим як частина РСФРР опинився у складі СРСР. Початкова політика совєтів щодо патронування над кримськими татарами – т. зв. «татаризація» – у 1928 р. змінилася терором і репресіями, в першу чергу щодо інтелігенції (втрати становили щонайменше 35–40 тис. осіб). Великих втрат кримські татари зазнали також під час голоду 1921 р. (бл. 100 тис. осіб) та Голодомору 1932–1933 рр.

У 1941 р. Крим опинився під владою нацистів, які розв’язали терор проти мирного населення, а вимогу емігрантів надати кримським татарам національне самоврядування окупаційна влада відкинула. 1944 р. став найбільшою трагедією кримськотатарської історії. 18 травня 1944 р., за наказом Сталіна весь кримськотатарський народ був звинувачений у колабораціонізмі та депортований з півострова. Трагедія отримала назву Сюрґюн (від кр.т. Sürgün – вигнанець). Верховна Рада України постановою від 12 листопада 2015 р. визнала депортацію кримських татар у 1944 р. геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу.

Від націистів Крим був звільнений у квітні 1944 р., але ще до завершення Кримської операції Народний комісар внутрішніх справ Лаврентій Берія підготував для Державного Комітету Оборони СРСР доповідну записку, в якій повідомлялось про дезертирство з Червоної армії 20 тисяч кримських татар, що перейшли на службу до німців, діяльність в Криму розгалуженої мережі т. зв. «татарських національних комітетів», яким інкримінувалось співробітництво з окупантами у боротьбі з партизанами та участь у вивезенні на примусові роботи до Німеччини цивільного населення, і неправдиво стверджувалося, що «значна частина татарського населення Криму активно співпрацювала з фашистськими окупантами і вела боротьбу проти Радянської влади».

Внаслідок цієї цинічної брехні, депортація кримськотатарського народу, що становила собою акт геноциду і етноциду, була проведена блискавично силами НКВС 18 травня 1944 р. На збори давалось від кількох хвилин до півгодини, після чого людей вантажівками відвозили на залізничні станції, звідки ешелонами під конвоєм відправляли до місць заслання. Під час транспортування тримали впроголодь, а померлих ховали вздовж залізничних колій або просто скидали з вагонів. За офіційними даними (т. зв. цифри Л. Берії), було депортовано 183 тис. 155 осіб; за татарськими джерелами – 238 500, з яких за перших півтора року померли біля 110 тис. (за різними даними, від 15 до 46% татар). Переселення відбувалося, головним чином, в Узбекистан; невеликі групи татар були виселені в Казахстан, Таджикистан та Росію.

Незважаючи на указ 1956 р. (неопублікований) про реабілітацію кримських татар, їм так і не було дано права повертатися до Криму. Протягом 1960–80-х рр. кримські татари, спираючись на підтримку українських дисидентських кіл, вели боротьбу за повернення на Батьківщину. Лише в 1989 р. Верховна Рада СРСР формально засудила депортацію 1944 р. і до Криму розпочалося масове повернення татар. Станом на 2013 р. у Криму мешкали біля 270 тис. кримських татар, що становило понад 13 % від загальної кількості населення.

Після повернення до Криму кримські татари домагаються перш за все політичної реабілітації, створення власної національно-територіальної форми державності, реалізації права на землю та на частину майна, відновлення довоєнної топонімії Криму. Роль виборного парламенту для кримських татар відіграє Національний конгрес – Курултай кримськотатарського народу. Так, Другий Курултай у 1991 р. ухвалив Декларацію про національний суверенітет, затвердив прапор і гімн. Постійним органом Курултаю є свого роду уряд – Меджліс кримськотатарського народу. До 2013 р. головою Меджлісу був Мустафа Джемілєв, якого заступив на цій посаді Рефат Чубаров. Після окупації Криму в 2014 р. російська влада обом заборонила в’їзд на півострів. Від початку анексії кримськотатарський народ послідовно виступає за збереження територіальної цілісності України і проти захоплення Криму Росією. Кримськотатарська діаспора також заявила про невизнання російської окупації Криму. Згідно з даними правозахисників, з 300 тис. кримськотатарського населення біля 20 тис. змушені були покинути Крим.

Костянтин Івангородський, кандидат історичних наук, доцент (ННІ історії і філософії)