Мистецтво надає крила й підносить до висот. Істинність цих простих і водночас високих слів вповні ілюструє життя творців мистецьких шедеврів, що приречені на вічність. Хрестоматійним прикладом означеного є творчість нашого сучасника, лауреата премії імені Т. Яблонської, художника з національним іменем Івана Івановича Бондаря.

Цей мистець є володарем почесного звання «Народний художник України» й принагідно зазначимо, що такого високого титулу з-поміж сучасників  удостоєно лише двоє вихідців з Черкащини. Наповнене творчістю й добрими справами життя цієї душевно окриленої й сильної духом особистості є невгасимим взірцем для наслідування. Цьогоріч 1 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці відомий художник зустрів свої перші 4х20, а відтак випадає нагода бодай кількома мазками відтворити його розмаїте життєве полотно.
Ювіляра привітав ректор Олександр Черевко у присутності колективу ННІ педагогічної освіти, соціальної роботи і мистецтва, кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, де професор Іван Бондар пропрацював 22 роки.

Олександр Володимирович зазначив:

— Своє життя Ви присвятили мистецтву. Понад 1500 Ваших робіт увійшли до скарбниці українського живопису. Ви гідно представляєте Черкащину не тільки в українському, а й у світовому мистецькому просторі. Нині Ваші роботи зберігаються у художньому фонді Міністерства культури України, музеях України та галереях зарубіжжя. За творчі перемоги, виставки, активну громадську діяльність Ви удостоєні найвищих державних нагород, відомчих відзнак та дипломів. Завдяки Вашому таланту педагога вже кілька поколінь талановитих художників збагачують українську культуру. Бажаю натхнення на творчі звершення!

Людина мистецтва всюди є вихователем людства.

І. Такубоку

Крізь терни до зірок

То був вікопомний початок жовтня 1944-го, коли ще вирували завершальні бої за остаточне визволення України від гітлерівських загарбників. Якраз тоді у сплюндрованому війною селі Яснозір'я (Черкащина) й побачив вперше білий світ Іван Бондар. Від народження вже був напівсиротою, позаяк його батько Іван Михайлович загинув смертю героя на фронті під час Ясько-Кишинівської операції. А в півторарічному віці Іванко поповнив багатотисячну післявоєнну армію круглих сиріт: його мама Олександра Калинівна, підірвавши своє здоров'я непосильною працею на колгоспному полі та захворівши на невиліковну хворобу, ще зовсім молодою пішла із життя. І бути б йому вихованцем дитбудинку, якби не Йванкова тітонька — Меланія Калинівна. Вона забрала хлопчика до себе в сусіднє село Мошни й стала для нього найріднішою людиною, справжньою мамою...

Життєве світання майбутнього Майстра затьмарилося ще однією неприємною подією: у віці немовляти, в результаті падіння з висоти він зламав хребет і це ускладнило все його подальше буття. Та Іван завжди демонстрував незламну волю, ніколи не збавляв обертів своєї долі й попри складнощі завжди намагався працювати з повною віддачею, жити повноцінно. Як і належиться, навчався в місцевій школі, і хоча відмінником навчання не був, а втім і задніх не пас. Щодо захоплень, то найбільше хлопця приваблювало кіно та всілякі ремесла. Уже в шкільні роки допомагав односельцям зводити будинки, й не було такої роботи, за яку б не брався. Такі заняття були йому до снаги, та й копійчина яка-не-яка водилася. Зрештою захопився малярством: копіював портрети діячів літератури, клав пензлем на папір розкішні барви рідних Мошен та його околиць.

Утім, по закінченню школи Іван мав твердий намір вивчитися на кіномеханіка, бо з його погляду це б на постійній основі долучило до кіно, яким марив. Та остаточну крапку на альтернативах професійного вибору поставив його дядько Михайло, котрий, оглянувши племінникові акварелі, твердо сказав: «Іванку, тобі треба вчитися на художника!» Шлях здобуття фаху професійного художника проліг через довгі 11 років навчання й першою його мистецькою alma mater стало доволі відоме своїми випускниками Одеське художнє училище імені М. Грекова. Тут Іван здобув професію художника-кераміка й скульптора малих форм, а його наставницею була Ксенія Мартинюк.

По тому він відразу подався до найпрестижнішого в Україні мистецького вишу: Київського художнього інституту. Там вивчав таїни образотворення під керівництвом відомих мистців, академіків, зокрема, шевченківського лауреата Віктора Шаталіна, народних художників Василя Гуріна й Тетяни Голембієвської, заслуженого діяча мистецтв Лева Вітковського та ін. Уже в роки навчання постійно демонстрував свої полотна на різноманітних вернісажах, а за створений ним плакат «Кожний по краплині — хворому життя» отримав першу всеукраїнську премію. Пізніше до його становлення як художника долучилися знані мистецькі корифеї, серед них — Федір Захаров, Тетяна Яблонська, Борис Рапопорт, Матвій Коган-Шац та багато ін. Рівно через 10 років після закінчення інституту став членом Спілки художників (1985 р.)

У трудовій книжці Івана Бондаря лише 2 записи, а це переконливо засвідчує його постійність і беззавітну відданість професії. Чверть віку працював у Черкаському художньому фонді Спілки художників. Разом зі своїми побратимами по пензлю й різцю Іваном Куликом, Петром Козіним, Станіславом Грабовським, згодом Іваном Фізером, Віктором Олексенком, Віктором Афоніним писав картини, але не відразу художнику вдалося здолати усілякі партійно-владні частоколи, аби демонструвати їх на виставках. У лихі 90-ті, коли взагалі припинилося фінансування названої творчої структури й більшість мистців була поставлена на грань фізичного виживання, довелося Іванові Івановичу зайнятися абсолютно нетиповою для нього роботою: рихтуванням автомобільних кузовів. Це дало змогу хоч якось утриматися на плаву й зрештою спорудити власну художню майстерню в Мошнах. Проте він ні на мить не припиняв своїх щоденних занять творення краси й організував низку персональних виставок у багатьох країнах світу.

Творчі злети й визнання

У 2000 році, коли в Черкаському університеті імені Б. Хмельницького з'явилася спеціальність «Образотворче й декоративно-прикладне мистецтво», уже в статусі заслуженого художника України, Івана Бондаря разом з кількома його колегами запросили до викладання на відповідній кафедрі. Після набуття ним 8-річного стажу науково-педагогічної роботи Вища атестаційна комісія присвоїла художнику вчене звання доцента. Нині він викладає студентам курси прикладного характеру, зокрема: «Малюнок» та «Живопис». Відчуває себе комфортно й вмотивовано на педагогічній ниві, яка додає йому багато снаги для творчості й молодить душу. Заняття будує на практичній основі; особливо полюбляють студенти виїзні майстер-класи у пам'ятних місцях Черкащини. Побачили світ і понад тридцять мистецтвознавчих статей мистця в поважних наукових часописах. А ще він є співавтором краєзнавчої книги про рідні Мошни — «Містечко ратників та майстрів». У 2023 році Івану Івановичу за мистецькі та наукові заслуги присвоєно вчене звання професора.

Та все ж звернемося до опису найголовнішої справи всього життя Майстра — мистецтва творення краси. За понад 55-річний творчий стаж він вже подарував людству разючий доробок, що сягнув за 3 тис. картин. З простого арифметичного підрахунку випливає, що художник щороку пересічно писав майже 60 картин (5 полотен щомісяця). Така справді рекордна творча результативність гідна подиву!

На моє запитання про джерела такої невсипущості творення Іван Іванович відповідає таке: «За чисельністю творів ніколи не гнався, та й встановлювати якісь гіннессівські рекорди не мав на меті. Творив і творю за покликом серця... А цей поклик відчуваю щодня й щохвилини. Безмежно люблю Україну, свій рідний край Богдана і Тараса, його людей, і хочеться хоч якось віддячити Батьківщині за ні з чим незрівнянне щастя бути українцем і земляком великих геніїв». І додає: «Останні 25 років з'явилася ще одна мотивація: я — педагог, і аби відповідати цьому високому званню, маю бути прикладом творчої активності для моїх учнів». А ще йому як селянському сину не до снаги бодай тимчасова бездіяльність. Буває, тижнями пропадає у своїй майстерні: чи то в Мошнах, чи в Черкасах (остання надана йому правлінням обласної організації НСХУ), творить нові художні полотна.

Творча палітра художника надзвичайно різноманітна: він пише жанрові, пейзажні, історичні, батальні, портретні картини, натюрморти. Для нього всі вони, мов рідні діти: дорогі й близькі однаковою мірою. Утім сам мистець і мистецтвознавці вважають, що особливо різнобічно репрезентують його як художника триптих «Черкаський хліб» та полотна «Думи мої, думи...», «Останній кошовий», «Холодноярський настрій», «Фронт іде на Захід», «Пам'яті скульптора Головка», «Берегиня», «Березень» та ін. Своєю творчістю Іван Бондар є яскравим представником київської школи малярства, його традицій і жанрового багатоманіття. При цьому послідовно дотримуватися філософії традиційного мистецтва і принципів реалізму з виразними елементами імпресіонізму (а це вже вплив одеської школи), новаторськи урізноманітнюючи зображально змістову палітру.

Попри беззаперечно високий політ Бондаревого образотворення, воно водночас завдяки своїй щирості знаходить дорогу до сердець не лише «елітних» глядачів, а й широкого загалу шанувальників. Його художні полотна є справді сонцесяйними, вони променяться флюїдами добра й синівської любові до неньки України. Іван Бондар став учасником безлічі мистецьких вернісажів, в тому числі й міжнародного рівня, організував понад 55 персональних виставок (з них понад 30 — національного рівня). Але особливо часто згадується його вернісаж у Лондоні: на ньому побували члени королівської родини, в тім числі й тоді ще жива улюблениця європейців принцеса Діана...

А взагалі свої твори він демонстрував не лише в багатьох європейських країнах, але й за океаном. Чимало полотен майстра пензля знаходяться у фондах Національної спілки художників, а також виставлені в експозиціях багатьох державних музеїв України. Окрім цього, вони придбані безліччю шанувальників живопису й зберігаються в музеях та приватних колекціях не лише України, Росії, Білорусії, але й Англії, Німеччини, Польщі, Сербії, Канади, Австралії, Японії та інших країн далекого зарубіжжя. А полотно «Думи мої, думи...» зайняло своє почесне місце в Посольстві України в США. Велика добірка його художніх робіт пропонується для огляду і в Черкаському обласному художньому музеї. Репродукції чудових картин художника побачили світ у 20 каталогах, в тому числі й таких престижних, як «Мистецький Олімп України», «Україна-Європа» та ін.

У 2008 році він став лауреатом міжнародної премії «Філантроп». Прийшли й нові ступені суспільного визнання: Указом Президента України в 2014 році Івану Бондарю присвоєно почесне звання «Народний художник України». Вченою радою ЧНУ ім. Б. Хмельницького ювіляр висувався на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка 2020 р. А зовсім нещодавно майстер пензля отримав Диплом 1-го ступеня на престижному міжнародному вернісажі за полотно «Останній кошовий».

Затишок відомий художник знаходить у родинному колі; разом зі своєю дружиною й надійною музою Ніною Марківною мешкає в рідних Мошнах. Іван Іванович глава багатодітної родини і вважає своїм найбільшим життєвим надбанням своїх трьох доньок. До речі, старшенька Олександра поріднилася з творчим фахом: вона стала дизайнеркою одягу і навіть виборола дві міжнародні премії. Іван Іванович любить майструвати, багато часу проводить на природі, інколи — в колі друзів за «чаркою чаю»... А ще захоплюється літературною творчістю: написав кілька автобіографічних повістей і навіть роман, та поки не наважився їх опублікувати.

Утім, один із його рукописів уже відзначений першою премією конкурсу «Смарагдова ліра» в номінації «Художня література», який проводився Державною прикордонною службою України. Відповідаючи на традиційне запитання про творчі плани, Іван Іванович сказав: «Звісно, буду й надалі своєю працею робити посильний внесок у сучасне українське духовнотворення. Адже високе звання народного художника треба підтверджувати... Головне —  творення нових картин, в тім числі й тієї найкращої, до якої йду все своє творче життя. Вже давно на часі й випуск авторського каталогу моїх художніх робіт, адже це унікальна можливість тиражування творчого доробку, збільшення на кілька порядків глядацької аудиторії. Словом, в період війни з рашистами намагаюся тримати свій мистецький фронт».

У художника Івана Бондаря вже, як сказав поет Дмитро Луценко, «літа на зиму повернули», та ніяких ознак «осінньої хмурості» не спостерігається, адже він має вигляд 60-річного... Щодо секрету його бадьорості, то як тут не пригадати слова відомої американки Маргарет Фуллер, що «художники вічно молоді». Звісно, коли людина усвідомлює свою місію на цій землі, коли вона творить і її творчість дістає визнання — це окрилює душу й додає життєвої снаги. Цей високий стан душевного єства, праця в молодіжному середовищі витворює й адекватну фізичну форму та належний життєвий тонус.

То ж прийміть наші щиросердні вітання з ювілеєм, вельмишановний Іване Івановичу! Нехай у Вас все, що задумалося вдається! Віка й здоров'я, дорогий ювіляре!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича