Студент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, нині військовослужбовець Назар Радкевич на позивний «Айме», працює інструктором у складі Третього армійського корпусу. Він проводить тренінги для цивільних, під час яких ділиться бойовим досвідом.

Його Айме здобув на Донеччині. «Суспільному» розповів, що найзапекліші його бої були в Авдіївці та Орлівці.
До лав ЗСУ Назар долучився із початку повномасштабного вторгнення, бо вважав, що «краще творитиме історію, аніж житиме поневолений».

— Я розумів, що краще буду творити історію, загину, чим буду жити поневолений та, грубо кажучи, в кайданах. Російські війська не розбираються, чи ти допомагав Збройним Силам України, чи ти був учасником, вони всіх під один просто вирізали. Тому я такого не хотів. Не хотів помирати на колінах.
Перше своє бойове завдання Айме не пам'ятає та, додав, кожне — схоже за пережитими емоціями:
— Ми коли виїжджаємо з зони бойових, то ти навіть запахи по-іншому відчуваєш, ту ж саму їжу по-іншому. Ти повертаєшся у більш мирне, спокійне життя, і тому тебе емоції переповнюють.
Нині ж, за словами Назара, війна змінилася, — не така, як була на початку вторгнення:
— Раніше для нас мавіки, це було щось надзвичайне. А зараз кожен розуміє, чи висить над тобою мавік, чи він зі скидом, чи без. Ті самі FPV-дрони, чи вони по тобі, чи ні. Тобто, технологічно дуже сильно помінялася війна. У мене стало більше досвіду. Уже немає хвилювання, як ти тільки туди заїжджаєш. У технологічному плані став підкований.
Айме пригадав один з випадків, коли довелося рятувати побратимів:
— У нас була ДОТ у чистому полі. Хлопці там робили свою роботу, а я задрімав. І мене будять і кажуть: старий, тут така ситуація. Я встаю, я не розумію, що робиться, бо я не чув ніяких там вибухів. Дивлюся, переді мною стоїть чоловік із суміжного підрозділу і в нього все лице в крові, і таке пом'яте. Він розповів, що не доїхали трохи до позиції, догнали FPV. Я прекрасно розумію, що хлопців підбили в полі. Він додав, що їхав із ще двома побратимами й вони десь в полі.
Я розумію, що треба буде йти в поле і шукати їх. Це була така страшна ситуація. Доки ми шукали, нас догнали російські FPV, почали кошмарити. Але все обійшлося. Ми знайшли наших, надали першу допомогу. І просто чекали, поки їх евакуюють з нашої позиції. І все.
Назар Радкевич додав: найзапекліші його бої були в Авдіївці та Орлівці Донецької області:
— Я був і в інших населених пунктах, та для мене Авдіївка й Орлівка — це були найлютіші місця. В Авдіївці нам доводилося спати по дві години, чи по три. А ще — постійні «накати». Це було доволі таки не тяжко, але виснажувало. Тобто ти як не крути, якщо не поспиш кілька днів нормально, то сил майже не буде. Втім в усіх містах, де зараз ведуться бойові дії, для людей, які там перебувають, це найзапекліші бої.

Та відволікати від війни завжди допомагали батьки й дружина, з якою познайомився під час відновлення у Черкасах, розповів Айме:

— Мене друзі запросили погуляти. Ми зайшли в якесь кафе, вона там працювала. І я закохався. Вона мене морозила десь місяців два, напевно. Ну, я все ж таки добився свого: ми з нею почали зустрічатися. Але пропозицію я зробив їй дуже «тупо». Я їхав на Покровськ. У Дніпрі дзвоню дівчині й кажу: дивись, я тобі зараз скину гроші, йдеш, купуєш собі каблучку. І я тобі роблю пропозицію. Це максимально «тупо», і я максимально не рекомендую комусь так робити. Вона трошки очманіла. Але купила обручку, скинула, показала, яка вона красива. І потім, через місяців три ми зіграли весілля.
Назар додав, що дома розуміють, що про війну краще не розпитувати:
— Вони (батьки та дружина - ред.) намагаються не питати про мої задачі, чи щось схоже. Ми більш на цивільну тематику спілкуємося, військову тематику майже не зачіпаємо. Вони розуміють, що в мене і так фактично цілодобово голова забита війною та службою, і ще плюс тільки коли я з ним спілкуюся, і ми будемо говорити про ці теми, це буде якось неправильно і тяжко, напевно.

Нині Назар працює інструктором у складі Третього армійського корпусу. Заняття проводять для цивільних.
— У нас є така система, що люди можуть відчути себе у ролі штурмовика. Вони заїжджають до нас на один тиждень, а ми робимо для них військові умови. Також вивчаємо тут з ними тактичну медицину, тактику бою, радіозв'язок, учимо наших традицій. За тиждень намагаємося вивчити 45-денне БЗВП. Намагаємося все це доступно пояснити цивільним людям, щоб вони вже могли вирішувати, чи вони підходять для цієї роботи, чи ні.
У цивільному житті Айме мріє стати викладачем, тож у ролі інструктора завжди намагається знайти підхід до кожного.
— Тут більше треба бути новозадачним. Мені тут подобається, звикаю. Дружина моя каже, що я набуваю досвіду перед тим, як піти на цивільну професію.

Та Назар Радкевич зауважив, що українці, на жаль, забувають, що в країні війна.
— В українців є погана звичка. У надзвичайних ситуаціях ми гуртуємося, а потім швидко загасаємо. Коли почалася київська кампанія, усі люди були дуже згуртовані. Але пройшов час і люди забули. Коли ти приїжджаєш і бачиш, що людям байдуже. У них війна десь там.

Джерело: «Суспільне»