Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького відзначає 300-річчя Григорія Сковороди. Володимир Поліщук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури і компаративістики досліджує Каврайське становлення великого українця.

На весну 1753 року Григорій Сковорода мав трохи більше тридцяти літ. За його плечима лишились чорнухинські дитячі стежки і враження, закарбовані міцно в пам’яті, відсутність батьківського спадку, три досить тривалі періоди осягнення наук і мов у Києво-Могилянській академії. Між тими періодами вмістилися цікаві аж до екзотичності, та й не без користі події в житті Григорія: три роки співів у придворній царській капелі з можливістю зробити неабияку житейську кар’єру, та майже п’ять років подорожування Європою, слухання лекцій відомих учених, здобуття нових вражень від споглядання «європейського» життя. Зовсім свіжими й не у всьому приємними були враження Сковороди від першого педагогічного досвіду – викладання поетики в Переяславському колегіумі.

На весну 1753 року Григорій Сковорода вже мав за плечима не тільки скромну подорожню торбину зі шматком хліба й Біблію в ній, але й вагомий багаж знань про світ і людину, схилявся до думки про гармонію буття, про необхідність пізнання людиною самої себе, про те, що на людину чигають безліч принад, солодких і гірких тенет, які можуть уярмити тіло й дух і яких варто уникати.

Весною 1753 року „студент богословських наук” за рекомендацією київського митрополита Тимофія Щербацького потрапляє у Каврай [1], у маєток „пребагатого дідича” Степана Томари домашнім учителем Томариного сина Василя [2].

Історія тривалого перебування Сковороди у Томари загалом відома, бо описана в багатьох матеріалах (маються на увазі і перший рік служби, і конфлікт із господарями, і відхід, і повернення), починаючи із понад двохсотлітньої давності біографічного нарису Михайла Ковалинського, учня і близького приятеля Григорія Савича, й до найновіших досліджень [напр., 3-6] чи художньо-документальних творів [7-11]. Аналіз багатьох із тих матеріалів показує, що практично кожен із дослідників підкреслює особливе значення каврайського періоду в житті і творчості поета-мислителя. Скажімо, Юрій Барабаш зазначає, що „шість каврайських літ, включаючи і час проведений у Троїцько-Сргієвій лаврі (неподалік від Москви, куди подався Сковорода після конфлікту з Томарами – В.П.), стали роками духовного становлення Сковороди, роками великої емоційної напруги і плідного творчого піднесення” [4, 99]. Ще виразніше й значиміше оцінює „каврайське сидіння” Сковороди Валерій Шевчук, кваліфікуючи його у долі Григорія Савича „першим великим періодом, який можна було б назвати „Становлення ” [6, 328]. І далі тут: „…саме в цей період він завершив своє формування як людини пошуку, зміцнів у дусі, витворив остаточно свою позицію в світі і почав формувати … систему своїх ідей, … які складають глибоко продуману систему, але яку ще треба було втілити в Слово. Це втілення (піхви для Христового меча – наша плоть) почалося саме тут, у Кавраях, здобувши спершу одежу поетичну. Відтак саме в Кавраях почав зароджуватися ембріон, зерно тієї системи, яка потім віднайде ще одежу притчеву в байках та притчах і чисто мислительну (в філософських трактатах)” [там само]. Є й інші сутнісно суголосні оцінки кав райського періоду буття Г. Сковороди [див., напр..: 11, 124; 12, 155-162 та ін.].

Коли мовиться про каврайський період у житті і творчості Григорія Сковороди, то передовсім ідеться про початок його власне літературної творчості. В таких твердженнях рація, безумовно, є, хоч доцільніше все ж мовити і про інші іпостасі Сковороди, явлені в той же час. Зауважимо, що почасти на них увага – текстово чи підтекстово – в різних судженнях звертається, як, скажімо, в цитованій вище оцінці Валерія Шевчука. Там ідеться про „ембріон філософізму”, а ще ж можна і варто вести мову про педагогічну й перекладацьку практику Сковороди, які в Кавраї мали продовження чи початок.

Оскільки Григорій Сковорода був найнятий Томарою саме вчителем, і саме в цій іпостасі найраніше почав тут практикувати, то, очевидно, варто передовсім повести мову про навчально-виховну методу Григорія Савича. Перед Кавраєм у Сковороди був нетривалий період викладання в Переяславському колегіумі, який засвідчив його бажання не тільки зважати на традиції в освіті, але й шукати нових шляхів. Як відомо, спроба бути оригінальним у викладанні обернулася звільненням. У Кавраї перед Сковородою відкрилися нові можливості у справі навчання. Передовсім своєрідність була в тому, що Григорій Савич мав навчати одного учня в „контексті” сімейного виховання. Практика, очевидно, не така вже й рідкісна в тогочасному суспільстві, як і тривалий час пізніше. М. Ковалинський пише, що, ставши до учительства, „Сковорода почав більше плекати серце молодого свого вихованця і, розглядаючи природні його нахили, допомагати лиш природі у вирощуванні спрямуванням легким, ніжним, невідчутним, а не дочасно обтяжувати його розум науками, – і вихованець прив’язався до нього внутрішньою любов’ю” [13, 383]. Тож Григорій Савич став культивувати в навчанні принцип природовідповідності, який зовсім скоро ввіллється в його ж ідею спорідненої („сродної”) праці, реалізовану в цілому ряді творів – поетичних, байкарських, притчевих. Дехто з дослідників убачав у такій сковородинській педагогіці руссоїстські впливи, певні паралелі з педагогікою Я. Коменського, частково й Києво-Могилянської академії [див., напр.: 7, 97-98]. Якщо згадка про „академічну” школу цілком доречна, зважаючи на тривале перебування в ній Сковороди, то щодо впливів Руссо й Коменського є обгрунтовані застереження. Можна і треба, звісно, дискутувати, що мандрівка Європою, слухання лекцій відомих учених не минули для Сковороди марно, але слід зважати й на специфіку буття Григорія Савича в останнє його двадцятип’ятиліття – мандрівне, часто самітницьке. Юрій Барабаш, який пильніше глянув на можливі „взаємини” Руссо і Сковороди (не тільки в педагогіці), думається, слушно пише, маючи на увазі „ознаки кореляції, часом і певної близькості між філософсько-етичними поглядами Сковороди й Руссо”, тільки „про близькість типологічну, жодною мірою не про прямі впливи” [4, 255]. Мабуть, є підстави говорити про елементи етнопедагогіки в освітньо-виховній практиці Сковороди, про інші новації в педагогічній методиці мислителя, „не банальній, а творчій”, яка, втім, за Вал. Шевчуком, усе ж не розкрита [див.: 6, 313]. Водночас, мовлячи про сковородинську педагогіку, слід зауважити на певних сумнівних міркуваннях дослідників, породжених, можливо, часом їх написання. Скажімо, Л. Махновець, вельми сумлінний учений-сковородинознавець, допускає надто часто категоричне судження: „Можна цілком певно твердити, що вчителювання Сковороди в Томари було його трагедією, тією самою страшною втратою часу й життя, бо він міг би сіяти розум і знання цілій когорті молоді усіх станів, а не навчати одного панського синка, хай навіть і симпатичного...” [3, 129]. Між тим практично ніде, ні в писаннях самого Сковороди, ні в його біографа Ковалинського про такого типу й такого походження трагедійність не йдеться. Як і про те, що Сковорода нібито організував цілу школу для каврайських дітей, як про це пишуть окремі белетристи.

Про що практично суголосно пишуть дослідники, так це про те, що саме в каврайський період розпочинається літературна творчість Григорія Сковороди. Аргументовано доведено, що в ці роки поет написав 1-у, 2-у, 3-ю, 10-у, 18-у, 19-у, 25-у, 26-у „пісні” свого знаного „Саду божественних пісень”, не менш популярний вірш „De libertate” („Про свободу”). До „Каврайського зошита” (так названого Л.Махновцем) ще входять латиномовні „фабули”: про Талеса і бабу,... „Про Тантала”, епіграма „Назви коротко...” (на два рядки), „Що таке доброчинство?”, „На день народження Христа”, виклад змісту комедії Теренція „Брати”, зроблений французьким поетом М.А. Муре...” [за: 6, 326]. Нарешті, у Кавраї написаний вірш „На день народження Василя Томари – хлопчина 12 років” та ще своєрідний твір „Сон”, який дослідники розглядають як знаковий, „сон про гнану Правду та людське „різнопуття”, ... що змусив його (Сковороду – В.П.) відцуратися людської марноти” [5, 12]. Доробок, як видно, вельми поважний і різногранний – жанрово, тематично, такий, що доволі виразно тяжіє до світо- й самоозначуваності поета-мислителя. Каврайські літературні вправи Сковороди поклали початки особливостям його творчого самовираження, „опредмечуванню” і „хронологізації” написаних ним текстів. Ще свого часу Л. Махновець, уважно вивчаючи різні контексти написаних у Кавраї поезій, передовсім оригінальних, зауважив „одну надзвичайно характерну рису творчості Сковороди... всі... його твори завжди породжені конкретними історичними чи іншими обставинами. В нього нема жодного твору, написаного безвідносно до місця й часу” [3, 118]. Природа ж цієї особливості віршотворення Сковороди виводилася з літературної традиції давнього українського письменства, з постулатів давніх поетик, добре засвоєних Сковородою хоча б у стінах академії! Така спостережна Л. Махновцем риса сковородинського творення (зокрема, – віршотворення) загалом знаходить розуміння й підтримку в наукових колах. Зауважимо, принципово сприймається риса як така. Що ж до її застосування для коментування й „розкодування” конкретних творів, то, як мовиться, з’являються варіанти, полемічні судження. Прикладом можуть слугувати коментарі щодо вірша „De libertate”, віднесеного, як ішлося, до каврайського періоду. Оскільки становище Сковороди у Томари, особливо в перший період перебування тут, справді було не надто певним, про що пишуть багато дослідників і біографів, від М. Ковалинського починаючи, й оскільки існували „нормативні” можливості в Томари позбавити вчителя свого сина свободи, прямо кажучи, закріпачити, то й дало це підстави Л. Махновцю висловити міркування, що саме загроза втрати улюбленої свободи спонукала „конкретного” Сковороду в конкретному часі і просторі проспівати гімн вольності. Що ж, така спонука теж могла у Григорія Савича бути. Одначе ж чи такою визначальною, як її виводить авторитетний дослідник? Щодо спонук і мотивів появи цього твору в Кавраї є й інші міркування, як на наш погляд, більш аргументовані. Тут варто зауважити на ще одній особливості сковородинської віршотворчості. В одному з найновіших і найгрунтовніших досліджень життя і спадщини поета-мислителя мовиться, що „Сковорода завжди писав непростозначно” (Вал. Шевчук) [6, 323]. Слід, мабуть, у цьому контексті сказати ще і про „не-автобіографізм” творів Сковороди: він мав на світ і людину (у т. ч., очевидно, й на себе), на час і простір погляд універсальний, який, проте, не виключав „конкретики” й „опредмечування”. Тож і складаючи оду вольності, поет-мислитель вкладав у текст і підтекст помітно ширший, багатший зміст.

Григорій Сковорода у своїх творах практично ніколи прямолінійно не торкався актуальних соціальних та інших суспільних проблем, вони знаходили значно глибше втілення. Те ж стосується і проблеми національного, проблеми патріотизму, хоч дослідники цілком слушно вказують і на неприховані синівські почуття поета до України. Вірш „De libertate” необхідно прочитувати в контексті суспільно-політичної ситуації, за якої він творився. Сковорода бачив імперський великоросійський наступ на державні права України, зрештою, був свідком повної ліквідації державності. У 1754 році, тобто у „каврайські” часи Сковороди, виповнилося 100-річчя Переяславської угоди. Нарешті, зовсім недалеко від Кавраю були і Суботів, батьківщина Богдана Хмельницького, і Чигирин – перша столиця козацької України. На наше переконання, сума цих факторів зумовила своєрідну реакцію Сковороди віршем „De libertate”: згадкою про „батька вольності” поет-мислитель і віддавав данину пам’яті найбільшому з гетьманів, і оживляв у народі пам’ять про державну гетьманщину, і завуальовано звертав увагу на відібрані імперією вольності, й будив дух вільнолюбства. До слова, свого часу Юрій Барабаш вельми детально проаналізував вірш „De libertate” не тільки в суспільно-історичному контексті середини XVIII ст., але і в сенсі структурно-семіотичному як „текст” („системно організована, внутрішньо цілісна послідовність висловлювань-знаків, котрі несуть певну інформацію й об’єднані спільним семантичним полем…” [4, 321]), зокрема поглянув на „мотив Богдана” в цьому семантичному полі й зауважив, що „за самим іменем „Богдан” наразі не стоїть певна історична постать, воно, суттю, є своєрідним „брендом”, абстрагованим від конкретної особи, знаком влади, провідництва, в широкому сенсі – політикуму, що з ним масова свідомість, так і не навчена гіркими уроками історії , традиційно пов’язує свою сліпу віру в ілюзорне майбутнє, в краще, передовсім вольне, життя” [там само]. У такому „абстрактному” трактуванні „мотиву Богдана” в „De libertate”, безсумнівно, є велика рація, хоч, думається, це трактування не виключає можливостей іншого, „приземленішого” розуміння „мотиву”, в якому Богдан – не лише ”бренд”, символ, „знак влади”, але й постать, не позбавлена історичної конкретики. Принаймні в розумінні різних категорій читачів і слухачів.

Літературні твори Сковороди, писані в Кавраї, дають багато „інформації” для уважного й компетентного читача. І „De libertate”, й інші вірші поета-мислителя, написані не „простозначно”, засвідчують зародження особливої, специфічно сковородинської творчої потуги в цей унікальний період буття Григорія Савича. Показовою в цьому сенсі може бути „Пісня 19-а” „Саду божественних пісень”, під якою стоїть каврайська „адреса” її автора, як, власне, показовим щодо системного осмислення творів Сковороди є й аналіз цього вірша Валерієм Шевчуком. У символічних образах „Пісні 19-ї”, значимої „для пізнання системи настроїв поета” в Кавраї, дослідник „розкодовує” семантику, суголосну тій, яка присутня у вірші „De libertate”: „ ...в цій Пісні не можемо не побачити: йдеться не лише про персональну (Г. Сковороди – В.П.) нудьгу та печаль, ...а й про речі загальнонаціональні. Становище Гетьманщини, яка вже агонізувала, викликало в поета нудьгу, тобто він відчував цю агонію. При цьому печаль гризла його так, „як міль плаття чи ржа сталь” [6, 323]. Зрештою, на сьогодні переконливо доведено, що Григорію Сковороді зовсім не чужі були громадянські (національні) сентименти, „світ” цим своїм боком його тривожив постійно. А що ці та інші світоглядно-етичні пріоритети любомудра кристалізувалися в Кавраї, визнається практично всезагально. Ще М. Ковалинський занотував, підсумовуючи каврайський період життя Сковороди: „Не вибравши собі жодного стану, він твердо поклав на своєму серці, що посвятить своє життя стриманості, задоволенню малим, цнотливості, смиренню, працелюбності, терпінню, добродушності, простоті манер, щирості, облишить усі суєтні намагання, всі турботи надбання майна, всі труднощі надмірностей. Таке самозречення дуже успішно зближувало його з любов’ю до мудрості” [13, 385]. Вибір саме такого шляху, такої програми обумовлюється цілим комплексом причин і обставин багатого пригодами життя Григорія Сковороди в докаврайський і каврайський періоди. Вони загалом відомі. Втім, досі продовжуються успішні студії над сковородинською спадщиною, з’являються нові тлумачення чи коментування явищ і подій „на тему”. Цікаві міркування щодо особливостей і причин „каврайського спалаху” Сковороди зовсім недавно висловив Валерій Шевчук, взявши в „союзники” деякі раніші студії. Віддаючи належне біографічним „причинкам” Сковороди в Кавраї та їх впливам на формування світоглядних і духовних цінностей мислителя, Вал. Шевчук зауважує, що „була інша, важливіша [лінія], що визначила подальший життєвий шлях філософа, зрештою, почала формувати Г. Сковороду такого, якого знаємо. Можна це назвати містикою у філософському розумінні цього слова, власне, відчуттєвим пізнанням через внутрішнє споглядання, а можна означити простіше як одкровення чи одкриття, – саме це навідало Сковороду в час другого прибуття в Ковраях” [6, 314-315]. Сучасний дослідник пише, що Сковорода „двічі переносив і пізнав особливе екстатичне переживання, що й привело його до духовного перевороту. Одне сталось у Ковраях, а друге в Охтирці у другій половині вересня 1770 року” [6, 315]. Тут же характеризується природа і суть указаного одкровення.

Не будемо тут детально зупинятися на цьому дослідницькому відкритті та його суті, відішлемо зацікавлених читачів до найновішої „сковородинської” праці Валерія Шевчука [див.: 6, 314 – 324].

Цим „спалахом прозріння” (чи явищем „космічної свідомості”) й позначені вірші-пісні „Саду божественних пісень”, перші з яких творилися в Кавраї, й саме їх Сковорода поставив першими у збірці („Пісня 1-а”, „Пісня 2-а”), адже вони засвідчували духовний переворот поета-мислителя. Та й інші твори з „каврайського зошита” в контексті духовних пошуків і, зрештою, вибору їх автора, з урахуванням своєрідної сковородинської поетики й мислительної „кодованості” прочитуються з вельми глибоким символічним змістом. Знову ж, мабуть, не варто вдаватися тут до детального аналізу віршів, написаних у Кавраї, бо вони вже глибоко й різнобічно (хоч і не всуціль суголосно, що й не дивно) прочитані й витлумачені вельми авторитетними дослідниками. Та ж знаменита „Пісня 10-а”, наприклад. У ній справді поет-мислитель виписує, можна сказати, універсальну картину марнотної людської суєти, немудрої глупоти, якій Сковорода протиставляє свій вибір-рефрен: „Щоб нерозумно не вмерти мені”. Така семантична альтернатива спиралася на доволі виразну тенденцію: на аналогію Мудрості (чи Премудрості) в українському письменстві досковородинського і сковородинського часу, а також і на відповідні тенденції в європейській гуманітаристиці (тут цілком слушно називається ремінісценція з „Похвали глупоті” Е. Роттердамського). Між тим і сам Сковорода „безпосередньо” висловився на цю тему, написавши вірш-діалог „Розмова про Премудрість”, який відноситься до каврайського часу поета. Щодо місця написання „Пісні 10-ї” є серед науковців різночитання. Якщо Л. Махновець відносить її написання до часу буття Сковороди в Кавраї, то інший не менш авторитетний дослідник Ю. Барабаш піддає таку версію сумніву на тій основі, що, мовляв, у вірші „Всякому місту звичай і права” відтворена явно не картина села (Каврай) чи невеликого містечка (Переяслав), а, скажімо, Харкова: „Перед нами ознаки бурхливого, галасливого життя, котрим живе значне як на ті часи, розвинуте, динамічне місто: тут центр поміщицького землевласництва, поставленого широко, на сучасний (тодішній) кшталт, не зовсім чужого європейського досвіду, адже йдеться про „права” міста.., тут розвиваються торгівля і фінанси („Федір-купець”, „Інший гендлює...”), юриспруденція („Ладить юриста на тон свій права...”) ... є тут своє чиновництво (Петро заклопотаний саме чиновницькою кар’єрою), студентство („З диспуту учню тріщить голова”), своє „культурне” („Той панегірик сплітає з брехні”) й „світське” життя (в одного „дім, як вулик, гуде од гуляк, іншого „непокоїть Венерин амур”) ...” [4, 335]. Одначе на такий аргумент знаходиться й умотивований контраргумент: ті картини житейської суєти могли споглядатися Сковородою не тільки в післякаврайський, але і в докаврайський час, ті ж, скажімо, київські враження чи і європейські спомини, які лягли на папір таки ж у Кавраї, коли поет уже міг поєднати в цілісну картину розрізнені враження й потрактувати їх так, як це він і зробив. Це по-перше. А по-друге, можна згадати слушні міркування того ж Ю. Барабаша щодо вірша „De libertate” й „мотиву Богдана” в ньому, відповідного їх тлумачення, про що йшлося вище.

З перебуванням Григорія Сковороди в Кавраї й написаними тут літературними творами (зосібна, „Пісня 19-а”) пов’язується й поява сковородинської ідеї „Горньої республіки”. Тут цікаво поспостерігати за заочною полемікою Вал.Шевчука з позицією Л. Махновця щодо смислу, закодованого в „Пісні 19-й”, а також і в „Пісні 3-й”, теж „каврайській”, у яких сучасний дослідник вичитує зашифрований у бароковій образності суспільно-політичний зміст, а ще – облюбовану Сковородою гармонію несуєтного, „безпечального” стану людської душі [див.: 6, 323 – 325]. „Отже, „рай і сад” – це Україна, – пише Вал. Шевчук, прочитуючи „Пісню 3-ю” – ... Але в цьому раю-саді щасливий може бути лише той, „хто подужав смертний гріх”, тобто чиста душею людина, тоді його душа стає Божим градом та садом, – знову образ „Горньої республіки”...” [6, 324].

Одним зі знакових творів, написаних Сковородою в Кавраї, став вельми своєрідний твір – „Сон”, якому практично всі дослідники відводять особиве місце не стільки в літературній, скільки в духовно-особистісній площині буття Григорія Савича. Символічна семантика „Сну” доволі логічно вписується в контекст духовних пошуків поета-мислителя, означених в інших творах каврайського періоду. Після споглядання жахітливих фантасмагоричних картин про людське „різнопуття”, які нібито наснилися авторові, викликавши в нього огиду й неприйняття, відкрилася перспектива інша: „Нарешті сила ввела мене у храм якийсь великий і прекрасний: тут начебто у день сходження Святого Духа служив я літургію з дияконом і добре пам’ятаю, що голосно проголошував оце: „Бо святий ти, Боже наш” і ін. до кінця. При цьому на обох хорах протяжно співали: „Святий Боже...”. Сам же я, з дияконом перед престолом кланяючись до землі, внутрішньо відчував найсолодше задоволення, яке не можу передати” [13, 386 – 387]. Цей шлях, – шлях людини духовної, яка не зв’язує себе не завжди праведними діяннями церкви, теж опороченої гріховною суєтністю, й обрав собі Сковорода.

Давно і справедливо помічено, що в написаному поетом-мислителем проявляються різні іпостасі їх автора. У філософських трактатах Григорій Савич лишався поетом (але це проявилося „після” Кавраю), у віршах же, як і в пізніших байках, прозирила філософська глибина. Ця якість проявилася і в піснях „Саду”, і в латиномовних поезіях. Крім уже зазначеного вище, можна зауважити, що, скажімо, в „Пісні 2-й” певною мірою розкривається теза Сковороди про „дві натури”, латиномовна „Фабула” пройнята роздумами про співвідношення часткового й загального, звичайно ж „одягненими” майже у притчеву форму, у вірші ж, написаному до 12-річчя Василя Томари, проводиться думка, за якою з людини, котрій багато дано Богом, багато і спитається („... Як багато тобі доручив Сотворитель, Згодом немало і сам схоче від тебе узять”) і т.д. Тож можемо з певністю сказати, що зерна мудрості Сковороди, які густо зійшли в його філософських трактатах, проростати почали в Кавраї, кристалізувалися тут.

Зі сковородинських віршів каврайського періоду починається й реформаторська творча практика Сковороди в царині української поезії,яка реалізувалася передовсім у площині версифікації, а також у збагаченні й урізноманітненні жанрових ознак, частково і специфічно – в мовних особливостях віршів [див. детальніше про це: 5, 17, 18-22, 23-24 та ін.]. Нарешті, у Кавраї чітко означилася практика Сковороди як перекладача.

... Не так уже й багато прожив Григорій Сковорода в Кавраї, але зумів тут сягнути багатьох вершин у пізнанні світу й людини, із яких виднілися вершини інші, дальші, манливі, до котрих прагнув думами мислитель. Він ішов від каврайських джерел. Він не бажав зупинити рух своїх ніг і своїх розмислів, не бажав будь-де припнути свій дух, уярмити його будь-якою спонукою. Мудрець розумів, що світ полює за ним, і не хотів бути упійманим...

Література, коментарі

1. У різних дослідженнях про Г.Сковороду їх автори по-різному подають назву цього населеного пункту: „Ковраї” (М. Ковалинський, Вал. Шевчук, Ю. Барабаш), „Кавраї” (І. Табачников, І. Пільгук), „Коврай” (Вас. Шевчук), „Каврай” (Ю. Лошиць, Л. Махновець, Л. Ушкалов, Ю. Стадниченко). Саме остання назва, яка мовою торкських кочівників означає „сухий очерет”, обгрунтовується дослідниками-краєзнавцями (М. Пономаренко та ін.) як найбільш достовірна і правильна.
2. Щодо багатств С. Томари, особливо на час перебування в нього Г. Сковороди, є різночитання. Принаймні твердження Ю. Лошиця про те, що С. Томара був „один из богатейших тогда малороссийских помещиков”, видається певним перебільшенням.
3. Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія. – К., 1972. – 256 с.
4. Барабаш Ю. Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко. – К., 2007. – 744 с.
5. Ушкалов Л. Сковорода та інші: Причинки до історії української літератури. – К., 2007. – 552 с.
6. Шевчук Вал. Пізнаний і непізнаний Сфінкс: Григорій Сковорода сучасними очима. Розмисел // Кур’єр Кривбасу. – 2008. – № 220 – 221. – С. 251 – 328.
7. Пільчук І. Григорій Сковорода (Художній життєпис). – К., 1971.
8. Шевчук Вас. Предтеча. Роман. – К., 1972.
9. Лошиц Ю. Сковорода. – М., 1972.
10. Драч І.Ф., Кримський С.Б., Попович М.В. Григорій Сковорода: Біографічна повість. – К., 1984.
11. Стадниченко В. Іду за Сковородою: Сповідь у любові до вчителя. – К., 2002.
12. Ерн В. Життя і особа Григорія Сковороди // Березіль. – 1992. – № 11 – 12. – С. 150 – 173.
13. Ковалинський М.І. Життя Григорія Сковороди // Сковорода Григорій. Твори: У 2 т. – Т. 2. – К., 1994. – С. 380 – 418.

Володимир Поліщук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури і компаративістики