У Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького триває проєкт «ЧНУ — 77 днів війни».
Рівно 77 днів тому росія почала повномасштабне вторгнення в Україну і змінила життя кожного українця кардинально й надовго.
За ці дні ми переоцінили багато речей та дізналися чимало нового. Українська нація — міцніша, ніж здавалося. Любов до Батьківщини сильніша, ніж боязнь смерті. Ворог — не такий вже й страшний, якщо ти справді любиш свою землю.
Ми запропонували нашим викладачам, аспірантам, студентам, працівникам дати відповідь на чотири питання, які наразі хвилюють всіх українців.
Сьогодні героєм нашого проєкту є науковець, професор університету, людина, якій ця тема особливо болить, адже в перші дні війни цей чоловік втратив рідного молодшого брата. Як попри все вдається тримати стрій, звідки черпає сили, чому залишився в Україні й що мріє зробити після перемоги, у відео розповідає Євген Кирилюк, доктор економічних наук, а від 9 травня 2022 року — директор одного з найбільших інститутів університету — ННІ економіки і права.
— Україна чи закордон і чому?
— Коли розумієш, скільки героїв протягом століть, майже протягом тисячоліття загинули за Україну і за її свободу, то приходить розуміння, що в цих умовах не для того ми стояли на майданах під час Революції Гдності, під час Помаранчевої революції, не для того гинули наші герої протягом століть, щоб зараз такі герої виїхали з України у вирішальний час для її становлення й у вирішальний час для побудови майбутнього країни. Тому, звісно, рішення однозначне, хоча я, як багатодітний батько, міг би, але такий розвиток подій навіть не розглядалося. Крім того, на сімейній раді, яка була в перший день війни, старші сини відразу сказали: «Ні, батьку, ми нікуди не поїдемо, ми будемо тут, будемо помагати всім, будемо збирати пляшки, будемо приносити, будемо допомагати набирати мішки з піском і так далі». У мене троє синів, козацька сім’я, і виховую їх так, як мене батьки виховували. Тому мораль тут проста: як би я дивився у вічі своїм синам, коли вони мене б запитали через пару років: «Батьку, чому ти втік в такий вирішальний момент?». Тому тут рішення однозначне. Є ще один аспект, морально-етичний, я завідувач кафедри, в мене є колектив, я не можу залишити своїх людей і навіть на цьому наголошував і Олександр Володимирович, як може керівник залишити своїх людей, причому, я не чекав вказівок, це було рішення внутрішнє. Так, отже всі тут, то і я маю бути тут.
— Як війна змінила Ваше життя?
— Я внутрішньо відчував, що щось має статися, що ця війна клята має розпочатися, уже загалом було зрозуміло, що щось має бути, тому як працював натхненно в університеті, так і працюю, але почали більше працювати. Чому? Бо допомагаємо волонтерам, допомагаємо внутрішньо переміщеним особам і діти залучені, і робимо все для нашої перемоги. Том, менше купую різного роду послуг, менше витрачаюсь на різного роду товари, може якісь товари, які не потрібні, менше святкуємо, а більше працюємо, більше часу проводимо зі своєю сім’єю, бо в умовах війни, час проведений з сім’єю — це золото.
— Звідки черпаєте сили?
— Мотивують дві речі. Перше — це віра в нашу перемогу, віра, що нарешті, вперше за багато століть, майже за тисячоліття, ми зможемо побудувати свою незалежну країну. Віра в те, що протягом майбутніх століть цей час, в який ми з вами живемо, будуть оспівувати у віках. Чому? Бо це був час рішучих дій, коли кожен має максимум віддавати для перемоги. Тому ця віра і мотивує, і надихає на натхненну роботу. І друга річ, яка мотивує — це, звісно, моя сім’я. Коли я йду на роботу, я з радістю йду, з натхненням, бо бачу тут нові можливості, але ввечері я поспішаю додому до своєї сім’ї, бо там кохання і затишок.
— Яку свою мрію хочете здійснити після нашої перемоги?
— Перше, про що я мрію — це ступити ногою на нашу кримську землю, донецьку землю, луганську землю, стати на коліна, цілувати її й згадати героїв, які полягли за нашу Україну. А друге, що я мрію і що я планую — це будувати успішну Україну, можна сказати, нову успішну Україну, де сподвижниками будуть оці герої, молоді, креативні люди, які не знають, що таке корупція, не знають, що таке підлабузництво, які не бояться перешкод, які готові діяти, які рішучі. І саме вони повинні будувати цю країну, нову країну, без цього радянського, як кажуть, мислення, щоб було зовсім інше ставлення до себе, щоб Україну будували ті люди, які впевнено дивляться на себе в дзеркало і впевнено дивляться в очі дружини, синам, впевнено дивляться в очі колегам і будуть вірно працювати на благо країни.
Пресслужба Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького