Черкаський край із давніх часів відігравав важливу роль у державотворчих процесах на землях України. Особливе місце в історії краю, як і всієї України, посідають події Української революції 1917-1921 років, життя і діяльність наших видатних земляків цього та попередніх періодів утвердження державності та історичної єдності українських земель.
Під час революційних подій 1917-1921 років. Черкащина була одним із регіонів розгортання національно-визвольної боротьби за відновлення української державності. У квітні 1917 року у Звенигородському повіті було створено перший загін Вільного козацтва, на повітовому з’їзді затверджено його організаційну структуру. Загони Вільного козацтва сформувалися у Канівському, Уманському та Черкаському повітах і згодом набули поширення в Україні. У жовтні 1917 року в Чигирині відбувся Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва. У подальшому козаки Черкащини брали активну участь у повстаннях проти радянської влади, входили до складу Армії УНР. У червні 1918 року за участі козаків Вільного козацтва розпочалося Звенигородське збройне повстання.
Осередком боротьби за державність України та антирадянського руху став Холодний Яр, де повстанські загони під гаслом «Воля або смерть» у 1918-1922 роках утримували незалежність проголошеної ними Холодноярської республіки.
Черкащина — батьківщина багатьох видатних державних і військових діячів Української революції 1917-1921 років. Серед уродженців краю — міністр закордонних справ і міністр юстиції, голова уряду УНР, заступник голови Директорії, президент УНР в екзилі А.М. Лівицький, міністр морських справ УНР контр-адмірал М.І. Білинський, посол УНР у Греції Ф.П. Матушевський, заступник головнокомандувача Армії УНР О.О. Загродський, генерали Армії УНР Ю.Й. Тютюнник, А.М. Вовк, Г.М. Базильський та багато інших визначних постатей революції.
Тема Української революції 1917-1921 років особливої актуальності набула у зв’язку з Указом Президента України про відзначення 100-річчя цієї вікопомної сторінки історії українського державотворення.
Починаємо публікацію історико-документальних нарисів, які покликані сформувати цілісне уявлення про революційні події 1917-1921 років на Черкащині, участь наших земляків у боротьбі за незалежність і соборність України та їхню військову звитягу.
І. Падіння самодержавства
Початок 1917 року ознаменувався бурхливим розвитком суспільно-політичних процесів. Стихійна хвиля народного невдоволення, що набирала сили, переросла у революцію, яка в масштабах усієї Росії традиційно вважається буржуазно-демократичною. Однак революційні події в Україні, виходячи з особливостей їх розвитку, дедалі більше набували національно-демократичного характеру.
Після зречення царя Миколи ІІ в країні фактично встановився республіканський лад. Блискавичність перемоги над царизмом була зумовлена передусім гострими політичними, соціально-економічними та національними проблемами, слабкістю реально існуючої влади. Прискорила події і Перша світова війна.
Українці Петрограда 12 березня 1917 року вийшли на вулиці російської столиці і засвідчили не лише свою підтримку новому ладові, але й виразно показали свою органічну присутність та вагомість у вирішенні долі країни. «Блискуче проведена українська демонстрація в Петрограді 12 марта, — писала газета, — звернула на себе увагу широких верств народу й не можна не зазначити з чуттям глибокого задоволення цього її значіння. Бо українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією».
За тиждень, 19 березня 1917 року, вже в Києві 100 тисяч громадян з українськими національними прапорами взяли участь у святковій маніфестації. «Серця усієї української громади, — згадував В. Винниченко, — були переповнені тоді щирою надією й вірою в недалеке й світле майбутнє».
На Черкащині про зречення царя і перемогу Лютневої революції у Петрограді стало відомо вже в перших числах березня 1917 року. На той час на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації і владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські і повітові комісари (ними переважно стали голови земських управ). У Києві утворилася Центральна Рада, яка згодом стала впливовим органом представницької влади. До її першого складу, сформованого у березні 1917 року увійшли уродженці Черкащини С.О. Єфремов (народився у селі Пальчик, нині — Катеринопільський район) та А.І. Яковлів (народився у Чигирині).
Навесні 1917 року в Україні діяли три носії владних повноважень — представники Тимчасового уряду, Центральна Рада і ради робітничих і солдатських депутатів. У містах Черкащини, насамперед повітових, на початку березня формуються громадські комітети, які розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади, а виконавчу владу здійснювали голови земських управ, які набули статусу комісарів Тимчасового уряду.
Одночасно виникають альтернативні органи влади — ради депутатів. Так, у Черкасах 8 березня 1917 року на міських зборах представників підприємств міста було утворено раду робітничих депутатів. У ній переважали меншовики, есери та бундівці, які підтримували Тимчасовий уряд. До середини березня ради були сформовані в Каневі, Чигирині та Умані, на початку квітня — в Звенигородці. На початковому етапі в них переважали есери і меншовики.
Процес утворення рад у багатьох випадках мав стихійний характер, а їх склад і структура часто змінювалися. Так, у Золотоноші на початку березня 1917 року виникла рада солдатських депутатів, 20 квітня — рада робітничих депутатів, а 30 квітня вони злилися в раду робітничих і солдатських депутатів. В Умані теж певний час діяли рада робітничих і рада солдатських депутатів, які згодом об’єдналися.
Невизначеністю характеризувалася й діяльність утворених після падіння самодержавства опорних органів Тимчасового уряду — громадських комітетів. Газета «Киевская мысль» у березні 1917 року про такий комітет в Умані писала, що «зорганізувавшись наспіх з людей непопулярних в місті, комітет веде політику «тихих кроків». Ця політика, не відповідаюча моменту і стану справ в Умані, викликає в населення невдоволення і різку критику». Перед тим, як роззброїти поліцію і жандармерію, як це було зроблено в усіх містах Київської губернії, Уманський комітет хитався цілих два тижні.
Навесні 1917 року в багатьох віддалених від повітових центрів селах люди практично не мали ніякої інформації про політичну ситуацію. Надія Суровцева (тоді — інструктор Центральної Ради), згадувала, що під час відрядження до Умані у квітні-травні їй довелося бувати в селах Уманського повіту і вона з’ясувала, що «багато сіл взагалі ще нічого не знали про те, що сталося в Петрограді, ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну Раду. І от нашим завданням було їздити, сповіщати і переобирати сільське та волосне правління, замінюючи його сільрадами. Одночасно створювалися «Просвіти»… Сприймалося все з захопленням, ухвалювалися резолюції, проводилися вибори до нових сільрад…».
Падіння самодержавства, зміна влади й утвердження нових владних структур у центрі викликала у населення до них різне ставлення, яке формувалося під впливом місцевих політичних осередків та наявністю доволі обмеженої інформації (нерідко — суперечливої).
У квітні 1917 року понад 2000 учасників волосного сходу у селі Мойсенці Золотоніського повіту у своєму зверненні писали: «Вітаємо славну Центральну Київську Українську Раду. Слава Вам, борці за долю рідної матері України! Хай живе воля! Хай живе федеративна республіка! Хай живе автономна Україна без холопа і без пана навіки!» У привітанні з Умані зазначалося, що «повітовий селянський з’їзд вітає Українську Центральну Раду, яку визнає за вищий Український Уряд і просить її домагатися від Тимчасового Уряду видання акту про автономію України і негайного дозволу на формування українських військових частей».
У той же час жителі містечка Мошни Черкаського повіту, зібравшись на мітинг, постановили: «Вітати Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів як справжніх представників трудового народу… Вимагаємо від Тимчасового уряду, щоб при вирішенні усіх питань він прислухався до голосу трудового народу в особі Рад робітничих і солдатських депутатів».
У цілому ж у 1917 році більшість населення краю підтримувала Центральну Раду, у якій вбачала виразника національних інтересів і з якою пов’язувала сподівання на краще життя. Широку підтримку на Черкащині знайшла ініціатива Центральної Ради, яка у перші місяці своєї роботи утворила Національний фонд, в якому мали зосереджуватися кошти на підтримку діяльності найвищого українського органу. Газета «Звенигородська зоря» закликала жителів повіту: «…віддаймо свій одноденний заробіток або прибуток і тим зміцнимо дорогу всім справу». Відгукнувшись на звернення, жителі Лисянки під час Дня національного фонду зібрали 210 крб, Звенигородки — 300 крб. У Чигирині в Національний фонд було зібрано 550 крб, в Кам’янці — 275 крб.
Швидкому зростанню на Черкащині популярності та впливу Центральної Ради влітку 1917 року сприяло, зокрема те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні в той час гасла соціалізму. Показовим щодо цього стало проведення у травні 1917 року Українського національного свята та маніфестації у Чигирині. Як писала газета «Народна воля», на багатолюдному святі «прапорів були гасла: у автономістів-федералістів — «Автономія України з правами національних меншостей», у вояків — «Душу, тіло ми положимо за свою свободу», у селян — «Земля і воля», у робітників — «Пролетарії усіх країн, єднайтесь», у євреїв — «Вільній Україні рівенство, братерство і свобода». Було заявлено, що «населення Чигиринщини без ріжниці національностей та віри… вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України».
Після падіння самодержавства у політичному житті Черкащини все активніше заявляють про себе осередки українських партій, які разом із загальноросійськими партіями вели боротьбу за вплив на маси. Про політичну палітру краю того часу можна судити з результатів виборів до Черкаської міської думи 13 серпня 1917 року. Це були перші демократичні вибори, які згідно з постановою Тимчасового уряду від 15 квітня 1917 року відбулися на засадах загального, рівного, прямого і таємного голосування за пропорційною системою. Розглядалися як підготовчий етап до Всеросійських установчих зборів.
Серед 54 гласних міської думи місця за партійною і соціальною належністю розподілилися таким чином: 19 — від блоку української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і української партії соціалістів-революціонерів (УПСР); 14 — від блоку російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), партії соціалістів-революціонерів і Бунду; 8 — від блоку об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії і єврейської соціал-демократичної робітничої партії «Поалей-Ціон»; 4 — від християнського населення міста (православних і старообрядців); 3 — від єврейської сіоністської організації; 2 — від демократичної групи євреїв; по 1 — від партії народної свободи (кадетів), залізничної демократичної партії, населення Митниці (мікрорайон міста), службовців і робітників міського громадського управління.
У серпні 1917 року у значно розширеному складі Української Центральної Ради своє представництво мали і повіти Черкащини. Зокрема, Канівський повіт представляв Михайло Бала (УПСР), Черкаський — Федір Швець і Микола Білик (обидва — УПСР), Уманський — Олекса Ільченко, Іван Матвієнко, Роман Рудик (усі — УПСР), Звенигородський — Михайло Осипів, Федір Пономаренко (обидва — УПСР), Чигиринський — Логвин Панченко, Лоріон Руденко (обидва — УПСР), Золотоніський — Тимофій Семеняга (УПСР). Крім того, у цьому складі Центральної Ради зустрічаємо уродженців Черкащини — Андрія Лівицького (народився на хуторі Красний Кут Золотоніського повіту), Якова Зозулю (с. Лебедин Чигиринського повіту, нині — Шполянський район), Юрка Тютюнника (с. Будище Звенигородського повіту), Миколу Біляшівського (м. Умань), Никифора Григоріїва (м. Бурти Черкаського повіту, нині — с. Бурти Шполянського району), Макара Кушніра-Якименка (м. Черкаси), Миколу Левитського (с. Хмельник Канівського повіту), Сергія Шелухіна (с. Деньги Золотоніського повіту).
Отже, крах російського самодержавства і Лютнева революція 1917 року сколихнули громадське життя Черкащини, спричинили як і по усій Україні, пробудження національного руху і втягнення в орбіту політичної діяльності широких верств населення.
Документи і матеріали
Відозва
Української Центральної Ради до українського народу
9 березня 1917 року
Народе Український!
Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії.
Настав час і Твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя, після більш як двохсотлітнього сну.
Уперше, Український тридцятипятиміліонний Народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній сім'ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю.
Впав царський уряд, а тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори (Учредительное Собраніе) на основі загального, рівного, прямого й таємного виборчого права.
Звідти уперше на весь світ пролунає у всій своїй силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя.
До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які тобі природно належать, і які Ти повинен мати. Великий Народе, сам хазяїн на Українській землі.
А в найблизшім часі права на заведення рідної мови по всіх школах, од нижчих до вищих по судах і всіх урядових інституціях. З таким же спокоєм, але рішуче, домагайся, Народе, того ж права для української мови від пастирів церкви, земств і всіх неурядових інституцій на Україні.
Народе Український!
Селяни, робітники, салдати, городяне, духовенство і вся українська інтелігенція!
Додержуйте спокій: не дозволяйте собі ніяких вчинків, що руйнують лад в житті, але разом, щиро й уперто беріться до роботи: до гуртовання в політичні товариства, культурні і економічні спілки, складайте гроші на Український Національний Фонд і вибірайте своїх українських людей, на всі місця — Організуйтесь!
Тільки згуртувавшись, можна добре пізнати всі свої потреби, рішуче за них заявити і створити кращу долю на своїй Землі.
Народе Український!
Перед Тобою шлях до нового життя.
Сміливо ж, одностайно йди на той великий шлях в ім’я щастя свого і щастя будучих поколінь Матері України, могутньою рукою твори своє нове вільне життя.
Українська Центральна Рада.
Київ, року 1917, березня 9.
Підготував Василь Мельниченко, канд. істор. наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького