19 серпня 1991 р. в радянських теленовинах був озвучений указ віцепрезидента СРСР Геннадія Янаєва про неспроможність президента СРСР Михайла Горбачова у зв’язку з погіршенням стану здоров’я виконувати свої обов’язки і згідно з Конституцією СРСР обов’язки президента СРСР починає виконувати віцепрезидент.
Офіційно вважається, що хронологія спроби серпневого державного перевороту, путчу, охоплює 19 – 21 серпня 1991 р., але початок протистояння був зроблений на день раніше. У ніч з 18 на 19 серпня члени незаконно створеного Державного комітету з надзвичайних справ (ДКНС) відвідали М. Горбачова на дачі у кримському Форосі і запропонували йому добровільного скласти із себе повноваження президента, на що він відмовився. Тоді зранку і був оголошений згаданий указ.
До складу ДКНС увійшли вищі партійні та чиновники управлінської системи СРСР. Комітет охоплював представників найважливіших структур держави – партійного (О. Шенін, В. Болдін), силового (Б. Пуго, В. Крючков) апаратів, військово-промислового комплексу (О. Бакланов, О. Тізяков, Д. Язов), а також у нього ввійшли прем’єр-міністр СРСР В. Павлов і згаданий Г. Янаєв. Самопроголошений комітет у форматі пресконференції оголосив, що бере на себе управління державою, засобами масової інформації і громадськими організаціями. Це була незгода означених осіб, та ще значно більшої частини радянського управлінського апарату на підписання (з 20 серпня) нового союзного Договору за назвою «Союз Суверенних Держава». Проєкт Договору був до цього двічі парафований у квітні та червні 1991 р., а з 20 серпня відкритий до підписання. Згідно з проєктом Союз змінювався на бік децентралізованої федерації, а членами його мали бути Білорусь, Казахстан, РРФСР, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджан, Киргизія, Україна і Туркменія (9 із 15 колишніх радянських республік).
ДКНС оголосив звернення «До радянського народу», сутність якого полягала у тому, щоб зберегти чинні протягом майже 70 років основні принципи і органи управління СРСР. Члени самопроголошеного комітету стверджували, що запланований Союзний договір не відповідає федеративним принципам і результатам Всесоюзного референдуму 17 березня 1991 року. Хоча, на думку професора Олександра Задорожнюка, розпливчатий характер питання референдуму не давав підстав стверджувати населенню Радянського Союзу «за» чи «проти» єдиної союзної держави.
20 серпня 1991 р. стало зрозумілим, що вимога ДКНС про запровадження надзвичайного стану в республіках не визнається. Коли ще у Москві Президент РРФСР Б. Єльцин не виступив проти путчистів і не була чітко визначена поразка ДКНС, проти його створення і рішень вже активно висловлювалися члени Верховної Ради УРСР – О. Ємець, І. Юхновський, В. Яворський, Л. Танюк, Я. Кондратьєв. Вони кваліфікували його дії як «контреволюційні». Організатором акцій непокори надзвичайному комітету в Україні був Народний Рух України. В ці дні проти дій заколотників в Києві, Львові, Харкові, Донецьку пройшли масові мітинги-протести. Вже у перший день путчу Ужгородська міська і Львівська обласна ради виступили проти ДКНС. 20 серпня Президія Верховної Ради УРСР заявила, що чинність рішень ДКНС на території республіки не визнається. В Москві перехід окремих військових частин на бік демократичних сил, зведення барикад незадоволеними створенням і вимогами ДКНС та неспроможність членів самопроголошеного комітету діяти, свідчили про поразку заколотників.
21 серпня 1991 р. Г. Янаєв підписав указ про розпуск ДКНС і оголошення недійсними його рішення. 22 серпня члени ДКНС, і ті, хто їм активно допомагав, були заарештовані, однак нікого з членів комітету і учасників заколоту не було засуджені. В той же день до Москви повернувся М. Горбачов.
22 серпня Президія Верховної Ради України призначила скликання позачергової сесії. Верховна рада України прийняла постанову «Про політичну обстановку на Украйні і невідкладні дії Верховної Ради України щодо створення умов неповторення військового перевороту», а також Акт проголошення незалежності України!
Спроба державного перевороту (серпень 1991 р.) була останньою спробою залишити Радянський Союз в незмінному вигляді, але сталося все навпаки – у всіх республіках СРСР прискорились вже чинні децентралізаторські тенденції і намір позбутися домінування над ними Москви.
Доцент кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки, Олена Сухушина