Козуб Ганна Василівна – колишня студентка Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького, випускниця факультету української філології 1960 року. В архівних документах дівчина згадується як студентська активістка. Вона з теплом розповіла про навчання в університеті та поділилася своїми спогадами.

— Як почалося ваше студентське життя?

— В інститут я вступила без екзаменів, бо мала медаль. У групі було 50 осіб: половина зі школи, інші – з педагогічного училища, тобто вже вчителі. Ми дуже старалися вчитися, були вихованими дітьми. Жили тільки на стипендію, мама не могла нічого мені дати, тому, я дуже старалася. А пізніше старша сестричка і брат почали допомагати, щоб я закінчила інститут. Навчалася я нормально.

— Чому ви вирішили вступити на факультет української філології?

— Наша сім'я мала вчительське спрямування. Батько – історик, тітка – учителька німецької. Старша сестричка працювала вчителькою російської мови, менша – математики. Я – учитель української мови, до речі, і чоловік у мене теж викладав у школі англійську та російську. А згодом і син – учитель англійської та німецької. Оце бачите, така династія. Я горджусь цим, оскільки моя родина давала знання дітям і всі були порядними людьми.

Прожила життя, я вважаю, нормально. Завжди трудилася: і в колгоспі, поки в школу ходила, і навчання закінчила з медаллю. Брат і дві сестри також завершили навчання з відзнакою, хоча нас виховувала лише мама. Ми – діти війни, батько на фронті загинув. І мати завжди казала нам: «Учіться, діти, буде далі легше жити, ніж мені». І ми всі закінчили інститути та вийшли з нас чесні люди.

— Якими були викладачі того часу?

— Найулюбленішим викладачем був Сич Василь Філатович, називали його «батьком». Українську мову викладав. Він якось нас соромився, але ми його дуже любили. Бондаренко Андрій Іванович нам дуже подобався, це викладач міфології, давньої літератури. Ніколи не ображав нас, а ми старалися теж ставитися до них нормально. Просто були дітьми вихованими.

Можу з впевненістю сказати, що викладачі нас не ображали. Ось Андрій Іванович Бондаренко одного разу йшов на пару, а назустріч йому – я та три мої подружки. Ми йому кажемо: «Добрий день, Андрію Івановичу», а самі побігли гуляти. А він нам у відповідь: «Добрий день, дівчата!». Один лише раз прогуляли, але так соромно було…

Згадуємо і Фанію Адамівну, читала в нас діалектологію. І до кінця життя в мене з нею залишилися гарні стосунки. Вона збирала діалекти з усієї України, студенти писали, а я з онуком допомагали це все впорядковувати й друкувати.

— Які були взаємини у вашій групі, адже вона була чималою?

— Ми були дуже дружні, жили в гуртожитку по 5 осіб і мали велику радість. 5 карбованців платили всього за гуртожиток, нам усе давали: постільну білизну і таке інше. Ми дуже допомагали одне одному все життя. Була сильна бідність… От у кого батьки були багатшими, то там було в що одягтися, а в нас ні. Лише як мені сестричка прислала тканину, то я пошила собі костюмчик. З їжею також було скрутно, щовечора на чотирьох купували пляшечку кефіру.

Найсвятіше, що залишилося в мене – це інститут. Ми всі знали: треба вчитися, треба поважати одне одного, треба дружити. І так воно й було. Ми зустрічалися групою і на 10, і на 15 років. Одногрупники з'їжджалися в Черкаси з усіх куточків України.

Фото з одногрупницями, студентський гуртожиток

— У студентські роки ви були активісткою. У яких заходах брали участь і чим займалися?

— Я була, як вам сказати, боязкою… В усіх загальних заходах брала участь, але дуже боялася та не вміла показати себе. Ми співали в хорі. І на танці тоді нас брали, але якось у мене не виходило. Я щось там позаду постійно танцювала. 

Коли будувався центральний стадіон, нас, студентів, змушували там працювати. Студенти дуже багато зробили на цьому будівництві. А після відкриття стадіону проводили якийсь фізкультурний фестиваль, і ми виступали там у дуже гарних формах.

— Після завершення навчання в інституті ви продовжили свою громадську діяльність?

— Коли завершила навчання в інституті, то мене ніби «прорвало». Я зрозуміла, що багато чого знаю та вмію працювати. Дослужилася до вчителя-методиста, це така була найвища нагорода. Була й учителем-відмінником народної освіти. Тоді я 44 роки тільки у восьмій школі працювала. А загалом, якщо врахувати й інститут, то в мене 53 роки стажу.

Ганна Василівна демонструє свій випускний альбом 1960 р. й тепло згадує часи навчання в інституті

Ще в 1972 році я зайнялася цікавою громадською роботою. Колись Ріхарду Зорге, розвіднику, дали звання героя Радянського Союзу. Тоді в школах були піонерські загони, наприклад, Кузнєцова, Маневича, а в мене – Зорге. У 1975 році мене з дітьми запросили в Ленінград на Всесоюзний зліт зоргенців. Загалом я була на 10-ти таких зльотах – у Ростові, Нижніх Човнах, Іжевську, Ставрополі на інших містах.

Музей мій знали в усій області, приїжджали на екскурсії. Проводили великі свята, наприклад, коли народився Зорге та інші важливі дати, пов'язані з ним. У музеї була й земля з могили Зорге у Японії, яку нам привезли з посольства, і фотографія, яку зробила жінка, що в нас у школі працювала, і земля з будинку, де він народився. Це була дуже цікава сторінка мого життя!

Одна з найпочесніших нагород Ганни Козуб – Орден Дружби народів за великі заслуги в зміцненні дружби й братського співробітництва соціалістичних націй і народностей, значний соціально-політичний і культурний внесок та розвиток СРСР

Рушники, які Ганна Козуб подарувала ННІ УФСК для Музею українського рушника

З Ганною Козуб спілкувалися студентки 3-Ж курсу Аліна Косменюк, Анна Ярошенко