Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він започаткований до ювілею Черкаської області. На Черкащині в усі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України і не лише її.

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Сила духу Людмили Павленко

Per aspera ad astra.

(Крізь терни – до зірок).

Паралімпійці… Люди неймовірної сили духу, котрі є взірцем боротьби із власними недугами й жорстокими сюрпризами невблаганної долі, мужні лицарі спорту й творці блискучих перемог планетарного масштабу задля утвердження українства та достойної відповіді нашим ворогам-рашистам. У їхньому числі – й наші земляки із черкаського Лівобережжя: заслужені майстри спорту України Григорій Вовчинський (біатлон) й Богдан Кулініч (футбол), майстер спорту міжнародного класу Олександр Денисенко (кульова стрільба), майстер спорту Ольга Прилуцька (біатлон). Яскраві сторінки в новітню історію паралімпійського руху вписано й уродженкою Золотоніщини, заслуженим майстром спорту України Людмилою Павленко, яка цими днями відсвяткувала свій 43-річний ювілей.

Непростий старт

Людмила народилася 16 вересня 1981 року у мальовничому наддніпрянському селі Дмитрівка. Дівчинка стала другою дитиною в родині Ольги та Володимира Павленків – шанованих у селі трудівників. Утім після народження Люди лікарі ошелешили родину невтішною звісткою: швидше за все, вона не буде ходити через вроджений парез нижніх кінцівок. Як стало відомо пізніше, це стало результатом «білої халатності» (недбалості акушера). Отож від народження дівчина була приречена на пересування у візку або (через зусилля) за допомогою милиць. Проте цим не вичерпалися початкові життєві негаразди: у 5 років Людмила стала напівсиротою — трагічно загинув її батько. Усі клопоти з утримання дівчинки лягли на маму, Ольгу Василівну.

А коли Люда досягнула шкільного віку, відразу виникла дилема щодо форми навчання: чи воно буде проходити індивідуально, вдома, чи, попри все, у звичному класно-урочному режимі. Тодішня шкільна директорка Любов Баранник (відома педагогиня й людина великої душі) переконала Ольгу Василівну в тому, аби її донька задля соціалізації й уникнення можливих комплексів таки відвідувала школу й навчалася у звичайному класі. Це було справді доленосне рішення!

Як відзначає сама Людмила Володимирівна, за всі дев’ять років навчання вона не відчула жодного дискомфорту чи якогось упередженого ставлення, навпаки, її оточили любов’ю й увагою як педагоги, так і однокласники. З особливою теплотою згадує відома спортсменка вчителя історії Олександра Нагаєвського, котрий зронив у її душу зерна патріотизму й любові до рідного краю. А навчалася дівчинка на «відмінно» і «добре», радувала своїх близьких і педагогів наполегливістю й старанністю в навчанні. Уже з юних літ Людмила категорично заборонила оточенню і самій собі жаліти її й заприсяглася, що вона буде долати прикрі обставини життя і йти вперед. Вона була учасницею громадського життя в школі, ба навіть відвідувала дискотеки.

Директорка Любов Микитівна порадила Людмилі відразу після закінчення в 1997 році дев’ятирічки йти здобувати спеціальність. Вибір упав на Харківський обліково-економічний технікум ім. Ф. Ананченка, і це не випадково, бо цей державний заклад був інтернатного типу, з повним забезпеченням здобувачів освіти, і тому там навчалися студенти з інвалідністю. Людмила стала однією з кращих студенток технікуму, але незабаром довелося брати річну академвідпустку: лікарі зронили в Людмилину душу надію на одужання після серії складних операцій. Однак, окрім чергових страждань, хірургічне втручання нічого не дало, вочевидь, дівчина просто стала об’єктом лікарських експериментів. Технікум закінчила у 2002-му, опанувала тут спеціальність «бухгалтерський облік і аудит», одначе жодного дня на цій ниві не працювала.
Річ у тім, що того ж таки року відбулася, як виявилося, доленосна зустріч Людмили із відомим харківським тренером Миколою Ворчаком, який звернув увагу на неабиякі вольові якості і вправність дівчини. Він запропонував їй зайнятися зимовими видами спорту, зокрема лижами й біатлоном. Попри нульовий досвід у цій справі, Людмила після певних вагань погодилася.

Розпочалися мало чи не щоденні виснажливі тренування, перші виступи на спортивних зборах. Показово, що спортінвентар придбавався коштом наставника, на волонтерських засадах проводилися й тренувальні заняття. Дівчина демонструвала дивовижну самовідданість в опануванні спортивних навичок і відразу висунулася в ряд найсильніших представниць інваспорту. Уже через рік вона успішно дебютувала на Чемпіонаті світу (м. Баєрсбронн, Німеччина) й завоювала бронзову медаль із біатлону серед спортсменів із порушеннями опорно-рухового апарату. На жаль, через напади хвороб спортсменка не виступала на серйозних змаганнях упродовж усього наступного року.

Хроніка спортивної звитяги

У 2005 році — нове досягнення Людмили Павленко, цього разу на чемпіонаті світу із зимових паралімпійських видів спорту в штаті Мен (США). Там вона зібрала щедрий урожай нагород: чотири золоті (біатлон, лижні перегони) й срібну (лижна естафета) медалі. У тому ж, знаковому 2005-му, нашу землячку підняли на найвищий п’єдестал державного визнання спортивних заслуг: їй було присвоєно почесне звання «Заслужений майстер спорту України».

З огляду на блискучий дебют Людмили Павленко, її відразу включили до складу національної паралімпійської збірної, і в 2006 році делегували до італійського Турина на ІХ зимові ігри. Спортсменка цілком виправдала надії організаторів паралімпійського руху й тренера збірної М. Ворчака: вона виборола срібну й три бронзові медалі. У тому ж році вона приймала й вітання з приводу отримання диплома про закінчення Харківського національного економічного університету (менеджмент).

А потім була декретна відпустка й народження довгоочікуваного первістка Михайла. Зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром Моісеєнком Людмила познайомилася ще під час навчання в технікумі. До речі, він також пробував себе в інваспорті (волейбол, фехтування), одначе таких вершин, як його дружина, не досяг. Однією із причин цього було й те, що Дмитро зосередився на рутинній праці задля життєвого забезпечення своєї родини, аби його люба дружина змогла й надалі штурмувати спортивні вершини.

Тим часом Людмила Павленко досить швидко відновилася й повернулася до щоденних тренувань. Уже в 2009 році на чемпіонаті світу у Фінляндії (м. Вуокатті) вона завоювала срібну та три бронзові нагороди, а на Кубку світу в Норвегії (м. Сьюсьоен) – повний комплект: золото, срібло та бронзу.

Утім у 2010 році на Х зимовій Паралімпіаді у канадському Ванкувері вона вдовольнилася лише бронзовою нагородою. Це стало наслідком травм та сильної конкуренції на снігових майданчиках. Таким же був і її результат на лижних перегонах чемпіонатів світу у м. Ханти-Мансійськ (рф) та шведському місті Шелефтео (2013 р.).

А попереду був пік тріумфу, вершина її спортивної кар’єри, вже на чолі з новим тренером, яким став Валерій Казаков. Весна 2014. Місцем проведення ХІ зимової Паралімпіади стало російське Сочі. 9 березня на лижних перегонах дистанцією 12 км наша землячка випередила американку Оксану Мастерс та росіянку Світлану Коновалову й завоювала золоту медаль. На дистанції 5 км вона посіла другу сходинку турніру, а з біатлону (10 км) стала бронзовою призеркою.

То був час початку російської агресії й брутальної анексії Криму путінською росією. Людмила Володимирівна однією з перших заявила про свій рішучий протест проти цієї безцеремонної міжнародної наруги: на її одязі та вінку, попри заборону оргкомітету, були написи «Мир»/«Peace». І ще одна деталь про героїню Сочинської олімпіади: саме їй, уже визнаній ветеранці паралімпійського руху, було довірено нести прапор нашої національної збірної на церемонії закриття цих змагань.

Доречно навести загальну статистику Людмилиних спортивних тріумфів. У її активі – 8 олімпійських нагород (золота, 2 срібні і 5 бронзових), а на світових першостях – 10 відзнак (2 золоті, 2 срібні і 6 бронзових медалей). Це дає всі підстави віднести Людмилу Павленко до когорти найуспішніших паралімпійців нашої держави.

Принагідно підкреслимо, що її успішні виступи на турнірах такого високого рівня, окрім зразкової підготовки, залежали ще й від якості спортивного спорядження, яке в інваспорті відіграє ключову роль. Спеціальні адаптаційні пристрої – боби для спортсменів із вадами опорно-рухового апарату – віртуозно виготовляв харківський майстер Євген Поколодний. Варто додати: такі спортсмени задіювали під час змагань лише свій верхній плечовий апарат, тоді як їхні нижні кінцівки надійно фіксувалися.

У стані спокою-неспокою

Після сочинського тріумфу Людмила Володимирівна змушена була дещо збавити спортивні оберти: далися взнаки і втома, і численні травми. А ще, як і досі, дошкуляли хвороби: одна із них вибила її із життєвої колії на довгі два роки, а якось під час кризового нападу лікарі ледь витягли її мало не з того світу. Та наша землячка не з тих, хто піддається слабкостям і повсякчас мріє про спокій. Хоча відома спортсменка й змушена була полишити лижний спорт і вже не виступала на серйозних змаганнях, одначе опанувала гольф і грала досить пристойно вже на аматорських турнірах.

Поряд із цим вона здобула ще дві вищі освіти. У 2015 році отримала диплом спортивного менеджера в Харківській академії фізичної культури, а у 2021-му закінчила магістратуру Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Окрім цього, мріючи викладати у виші, 2021 року Людмила вступила до аспірантури при Академії фізичної культури й написала кілька статей щодо підготовки атлетів із травмами опорно-рухового апарату, розвитку їхніх швидкісно-силових якостей тощо. Від 2021 до 2022 року вона вже працювала як ерготерапевт у відповідному громадському центрі м. Харкова (терапія рук, розробка дрібної моторики тощо). Знаменита спортсменка розгорнула багатогранну діяльність зі створення у місті безбар’єрного простору, зворушливо опікувалася долями людей з інвалідністю. А ще її досить часто запрошували на центральне й харківське телебачення для фахових коментарів перебігу подій зимових паралімпіад (зокрема в Пхьончхані, Південна Корея).

У той період у житті спортсменки сталася справді знакова подія. Людмила Володимирівна ще раз пережила щастя материнства, народивши у 2017 році донечку Вероніку. А потім настав фатальний лютий 2022-го, який у результаті повномасштабного нападу на Україну путінської росії перетворив Харків на прифронтове місто, де смертельна небезпека чигала повсюдно. Водночас війна спопелила всі мрії й сподівання нашої землячки. Та вона в початковий період війни взяла активну участь у волонтерському русі: своїм власним авто, яке сконструював спеціально для неї все той же Є. Поколодний, вивозила українські родини із зони ворожих атак.

Згодом Людмила Павленко пристала на пропозицію своєї німецької подруги, відомої паралімпійської чемпіонки з велоспорту та триразової світової рекордсменки з біатлону Андреї Ескау щодо переїзду до Німеччини (вона ж усіляко сприяла якнайшвидшому вирішенню цієї міграційної проблеми). Наша землячка оселилася з родиною в м. Віпперфюрт (земля Північний Рейн-Вестфалія, округ Кельн).

Життя іменитої спортсменки за понад 2 тисячі км від рідних місць доволі непросте. Адже їй досі не вдалося домогтися визнання німецькою стороною її університетських дипломів (дався взнаки мовний бар’єр).

Водночас чоловік Дмитро Олегович отримав важку травму, яка тимчасово унеможливлює його трудову діяльність. Попри такі життєві обставини, легенда паралімпійського спорту донатить на ЗСУ, допомагає в лікуванні людей з інвалідністю. Над усе мріє повернутися в рідну Україну, ностальгує за своїми дмитрівськими пенатами.

Утім, і в німецькому Віпперфюрті Людмила Володимирівна демонструє неабияку громадську активність. Для прикладу, вона уже чотири роки поспіль бере участь у спортивних змаганнях на день міста й має кілька нагород.

Заслуги Людмили Павленко гідно пошановано на державному й суспільному рівнях. Вона є заслуженим майстром спорту України (2005) та володаркою повного комплекту (1, 2, 3-й ступені) найвищого жіночого ордена України – княгині Ольги (2006, 2010, 2014). Принагідно зазначимо, що лише близько 50 жінок нашої держави удостоєні такої честі. Окрім цього, наша краянка у 2015 р. стала переможницею конкурсу «Десять видатних молодих людей України» (номінація «Персональні здобутки»), а у 2021 році отримала звання «Почесна громадянка Новодмитрівської територіальної громади».

Такою насиченою й водночас непростою є життєдіяльність героїні нашого часу Людмили Павленко. Щиросердно вітаючи її з ювілеєм, побажаймо нашій відомій землячці життєвих гараздів і сходжень на нові вершини буття!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ