Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» стартував у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — тези Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.
Невтомний служитель Кліо
Якось я поцікавився у своїх студентів-істориків, чи чули вони щось про нашого іменитого земляка Василя Ляскоронського. Виявилося, жоден із них уявлення не має, хто це за один. А тим часом, це відомий український учений, котрий залишив доволі помітний слід у наукових царинах вітчизняної історії, археології, нумізматики, етнографії й картографії. Отож пропоную цю стислу оповідь про дещо призабутого служителя музи історії Кліо і яскравого представника наукової школи Володимира Антоновича.
Кроками зростання
Майбутній професор народився у тодішньому повітовому центрі, провінційному містечку Золотоноша, а сталася ця подія якраз напередодні нового 1859 року. Хлопчик зростав у дворянській, проте збіднілій родині. Його батько був сіячем розумного, доброго, вічного, вчителюючи в місцевій школі; синові ж прищепив працелюбство й жагу до знань. Світло духовності випромінювала й Василькова мати, яка походила з роду Максимовичів, закінчила Ніжинський пансіон і викладала приватно.
Середню освіту хлопець здобував спочатку в Полтавській, а після смерті батька — в Лубенській гімназії, котра дала путівку в життя багатьом знаменитостям (наприклад, знаному українському державотворцю й моєму земляку-деньгівчанину С. П. Шелухіну). Золотонісець став одним із найкращих учнів гімназії — завжди успішним, допитливим та ініціативним.
Ось уже позаду гімназійні роки, і в 1880-му Василь вступив на історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира в Києві, де вже навчався його старший брат Володимир (у майбутньому — відомий історик-медієвіст). Одним з університетських кумирів Василя Ляскоронського став знаменитий професор-історик В. Б. Антонович. Саме під його впливом юнак захопився спеціальними галузями історичної науки: антропологією, етнографією, нумізматикою, археологією, палеографією; днював і ночував у нумізматичному та археологічному музеях. Паралельно він зацікавлено слухав лекції на медичному факультеті. Університетське навчання наш земляк завершив зі званням кандидата та срібною медаллю. Певний час проживав на Полтавщині, навчав тамтешніх дітей у школі, досліджував топографію й народний побут краю.
А потім доля закинула його аж до Відня, де Василь попрацював домашнім учителем. Знання з історії він поглиблював в університетах Відня, Рейк’явіка, Парижа. Поряд з цим, побував у Швейцарії, Нідерландах, Англії, Німеччині, вивчав тамтешнє життя, працював у музеях та архівах. Саме під час мандрів Європою золотонісець досконало опанував кілька чужоземних мов і це допомогло йому долучитися до вивчення багатьох наукових шедеврів.
Фанатичне служіння Кліо
У 1891 р. збагачений знаннями й сповнений творчих планів В. Ляскоронський повернувся до Києва, де певний час викладав історію та географію в 3-ій Київській гімназії, не припиняючи своїх наукових пошуків. Їхнім результатом став захист магістерської дисертації, присвяченої історії Переяславської землі від давнини до середини XIII століття. Низка наукових розвідок молодого вченого була опублікована у провідному журналі «Киевская старина». За порадою В. Антоновича Василь Григорович досліджував творчість француза Гійома Левассера де Боплана як картографа пізньосередньовічної України, вивчав стародавні атласи та карти України. Свої дослідження він підсумував у авторській монографії, включивши до неї власний переклад праці Боплана «Опис України» та репродукції деяких його карт. Ці наукові дослідження В. Ляскоронського мали велику цінність, позаяк дали змогу визначити кордони України XVI – XVII століть та спростувати хибну думку про незаселеність краю.
У цей же час завдяки знайомству з Вікентієм Хвойкою (відомим дослідником Трипільської культури) учений захопився також археологією: досліджував городища, кургани в Середній Наддніпрянщині, зокрема на Полтавщині. А в 1899 р. В. Ляскоронський брав активну участь у підготовці XI археологічного з’їзду в Києві й виголосив там доповідь «Знахідки римських монет в області Середнього Придніпров’я». Цим він започаткував свої нумізматичні студії.
Успіхи молодого науковця були помічені в широких академічних колах і вже від 1903 р. він обійняв посаду приват-доцента Московського університету, а через п’ять років його запросили викладати історію в рідній alma mater — університеті Св. Володимира. Від 1909-го В. Ляскоронський став професором Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька і, поряд з цим, читав лекції на Вищих жіночих курсах.
Невтомний науковець, він усебічно дослідив Змієвий, Пороський, Посульський, Переяславський та інші оборонні вали на території України. Питанню визначення часу їх виникнення він присвятив низку досліджень, які містили поряд із беззаперечними й деякі дискутивні думки. Ненастанно працюючи з археологічними та літописними джерелами, він наполегливо вивчав історію києво-руської доби. Його перу належить і ґрунтовна монографія з історії Переяславщини, схвальну оцінку якій дав М. С. Грушевський.
Василь Григорович, звертав велику увагу на вивчення та впорядкування давньогрецьких, давньоримських та візантійських монет. У полі його наукових зацікавлень постійно перебувала й етнографія. Зокрема у своїх працях він подав порівняльний аналіз обрядів, звичаїв та свят у німців, поляків, чехів, сербів та угорців. А ще, опанувавши ісландську мову, він глибоко дослідив ісландські історичні саги й опублікував відповідну монографію.
Його подвижницька наукова й викладацька праця була відзначена чотирма орденами і пам’ятною срібною медаллю. А ще він мав досить високий ранг статського радника.
Уже в радянські часи 1921 року В. Ляскоронський повернувся до Києва, де працював професором Київського археологічного інституту, брав активну участь у роботі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) і згодом посів при цій структурі посаду штатного постійного співробітника етнографічно-фольклорної комісії. Поряд з цим, як знаний нумізмат, він завідував нумізматичним відділом Лаврського музею, був членом Всеукраїнського археологічного комітету, активно співпрацював з Інститутом української наукової мови.
А свої дослідницькі студії вчений сконцентрував на різнопланових проблемах вітчизняної та зарубіжної історії. Далеко не все з творчої спадщини В. Ляскоронського було опубліковано. В Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського зберігається 568 одиниць із його особистого архіву, більша частина з яких ще чекають на оприлюднення.
Земне життя відомого вченого скінчилося якраз на новий 1928 рік. Він помер у віці 69 років, а причиною смерті стало гостре запалення легенів, яке він отримав під час розкопок підмурка Золотих воріт у столиці. Вічний спокій В. Г. Ляскоронський знайшов на одному з найстаріших некрополів Києва — Державному історико-меморіальному Лук’янівському заповіднику.
А що зроблено для увічнення пам’яті видатного вченого на його малій батьківщині? З прикрістю констатуємо, що практично майже нічого. Давно на часі відкриття в Золотоноші меморіальної дошки В. Ляскоронському, присвоєння його імені одній із вулиць міста, започаткування Ляскоронськівських історичних читань. Адже цей великий достойник духу заслужив на нашу незгасну пам’ять.