У 18 років Олеся Михайленко обрала шлях військової, а у 21 вже обороняла Азовсталь. Історія випускниці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького — в інтерв’ю "Суспільного".

Коли у березні 2022 року Маріуполь опинився у повному російському оточенні, але згодом таки з'явилася можливість виходити на зв'язок із мамою, вона постійно заспокоювала її й обіцяла, що побачаться. Останній раз вийшла на зв'язок 8 травня о 10-й ранку.

Про Олесю Михайленко, військову окремого загону спеціального призначення "Азов" , про її життєві переконання, а також про те, чому мама і досі продовжує очікувати на доньку із Азовсталі — розмова із мамою Олесі Михайленко — Надією.

Пані Надіє, я коли готувалась до цього інтерв'ю і справді хотіла, щоб це була розповідь про вашу доньку, а зараз, як їхала на цю зустрічі з Вами, подумала, що я хочу розповісти також і про Вас, як про українку, як про матір. Тому що нагадайте мені, будь ласка, скільки членів вашої сім'ї, Ваших рідних, починаючи з 2014 року стали на захист України?

Весною 2014-го найстарші сини Ігор і Данило. Вони разом з Андрієм Білецьким створювали полк "Азов". Восени 2014 року доєднався чоловік, батько їхній, теж в полк "Азов". 2015 року доєднався мій молодший брат Юрій. І вже 2018 року — Леся.

Тобто всього пʼять людей. Я знаю, що Ви зараз живете на Прикарпатті. Ви перед розмовою сказали, що це ваш рідний край. Але в день, коли ми записуємо це інтерв'ю, ви в Черкасах. Тут в Черкаському національному університеті на історика навчалася Ваша донька Олеся. Я знаю, що Ви перед нашою розмовою відвідали університет. Скажіть, чому це було Вашою метою приїхати до Черкас? Походити університетом, тими коридорами, аудиторіям, якими ходила Ваша донька?

Я чотири роки боялася сюди приїхати. Боялася, що буде накривати. Тому що тут було дуже добре, дуже гарно. Лесі тут дуже подобалося. І викладачі до неї весь час з розумінням ставилися. Ми гуляли містом, парком. Я хотіла пройти цими місцями. В університеті на кафедрі на п’ятому поверсі, побачила Лесину фотографію. Про неї є пам'ять тут. Це дуже важливо.

Ви сказали, що Ви гуляли з Лесю Сосновим бором, пам'ятаєте, що любили робити, про що розмовляли, якою, взагалі, була Леся в такій миті відпочинку?

Про різне. Ми могли говорити про стан справ на службі, в університеті. Вона навіть як була на ротації, то зовсім не випадала з робочих питань. Бувало, телефонують їй, про щось просять, Леся одразу включалася: допомагала, або вирішувала якісь питання. Якісь довірливі розмови були у нас. Ми також любили на пляж виходити, на «Міст кохання». Ми там фотографувалися. Любили дуже світлини там робити. Я трішки закрита людина, а вона все хотіла мене і так, і так сфотографувати. Леся селфі робила, і я її фотографувала. В нас дуже багато світлин у Черкасах.

Ви з нею, до речі, схожі, але ось перед інтерв’ю Ви сказали, що Леся — краща версія Вас.

Небагато. 

Чому?

Не знаю, вона в тата вдалася. У мене чоловік дуже розумний, начитаний. Він стільки книг перечитав! І весь час хотів добратися до суті. От Леся така. Ну і хлопчики, звичайно, старші брати, теж вони всі в нього вдалися.

Леся народилася в Запорізькій області, там вже жили ви, жила ваша родина. А чому саме навчання у Черкасах? Чому фах історика?
Вона в 17 років вступила, говорила, що як виповниться 18, то хоче працювати, реалізувати себе, бути незалежною. Тут дуже їй сподобалося, навчалася вона добре, першу сесію практично на відмінно склала. І вже на першому курсі Олеся почала вивчати бухгалтерський облік. В інтернеті закінчила курси й отримала диплом. Тобто, вона паралельно навчалася в університеті і відвідувала бухгалтерські курси.

Я прочитала, що вона ще хотіла закінчити Маріупольський торгово-економічний університет.

У 2021 році Леся закінчила бакалаврат, її питали: "Може, магістратуру?" Вона відповідала, що хоче опановувати спершу фінанси й економіку, а потім в Черкаси приїхати і ще закінчити магістратуру.

Я трішки хочу поговорити про її дитинство. Якою Ви Олесю найчастіше пригадуєте? Якою вона зростала, що любила?

Співала, танцювала, малювала, гралася зі своїми подругами. Любила допомагати нам, і це настільки не відповідало її віку. Тобто, маленька дитина підходить і починає тобі допомагати, ти кажеш: "Лесю, не можна, тобі ще рано". Вона сопе, сидить і мовчки допомагає. Така вона була весь час по життю. Всюди, де б вона не була, вже як і дорослою стала, Леся старалася побільше щось зробити і навіть не свою роботу.

Коли в її житті з'явився інтерес до України, зокрема, захоплення українською історією. Я знаєте, чому запитую? Тому що ви мені надіслали світлини і там на одній із них свято, напевно. Діти одягнені по-різному, а Олеся в українській вишиванці. Чому це так?

У нас це від бабусі до мами, від мами до мене, від мене до діток. Наші діти — хлопчики і Леся — завжди були у вишитих сорочках. Моя мама якраз вишила їй сорочечку і спідничку, Леся на свята довго їх одягала і всі говорили: "Ось вони знову прийшли всі у вишиванках".

А от я прочитала, що вона захопилася вже в дорослому віці історією України.

Це було десь в кінці восьмого — на початку дев’ятого класу, ми якраз переїхали до Івано- Франківської області. І в цей час Леся якогось дня нам сказала: "Я бачу ціль, я хочу на історичний". Доти в неї не було такого інтересу до історії, вчилася собі та й усе. А потім як включилась! Леся перелопатила гори літератури, вона сама готувалася до НМТ.

Це ж був той період, коли вже почалась антитерористична операція на Сході України, і можливо це якось взаємопов'язано було визволено. Ви з нею розмовляли про це?

Звичайно, в сім'ї у нас не було секретів, всі все знали. Вона дуже хвилювалася за своїх братиків, потім за тата, коли він пішов у військо. Леся настільки обожнювала їх. Бо, насправді, наші старші сини дуже складні випробування прийшли. Вона дуже-дуже поважала їх і, можливо, брала з них приклад.

У Вас четверо дітей і Олеся єдина дівчинка?

Найменшенька.

А як вона зростала в цьому хлопчачому колективі? Ви її, можливо, по-особливому любили і виховували? Чи вона брала приклад із хлопців і була витривалою?

Я думаю, й те й інше. Вона брала приклад із хлопців, була витривалою, але питання в тому, що чоловік до хлопців ставився суворо і виховував спартанців, бо це хлопчики. А як народилась дівчинка, то вона нас всіх зробила ніжнішими, добрішими. І всі дуже любили її. Ми з нею багато подорожували, просто брали квитки, як вона приїздила у відпустку, і їхали, куди тільки могли дотягнутися.

А якщо б я Вас попрохала якимись лаконічними штрихами схарактеризувати Вашу доньку, то це можливо?

Вона і сонячна, і світла, і добра, і вірна дуже, і дуже цілеспрямована, і дуже смілива дівчинка, розумієте? Дуже смілива дівчинка! Я дивуюся її сміливості, тому що знаю багато фактів, зокрема, як вона вже на "Азовсталі" була. Не всі чоловіки, мужчини витримували моральний тиск, навантаження, що там були. А Леся витримувала. Де вона знаходила сили до останнього мене підтримувати, нас усіх підтримувати.

А Ви бачили, що вона в чомусь була, можливо, особливою дитиною? Звідки в неї така проукраїнська позиція?

Я думаю, що наша земля родить захисників, героїв і завжди буде родити їх. Взагалі, рід мого чоловіка — це Махновщина, Гуляйпільщина. А мій рід по маминій лінії – це УПА. Мій рідний вуйчик (дядько – ред.) у 20 років при захисті загинув. Мій рідний дідусь, його брати — вони захищали, вони всі були в УПА. І у нас це знали всі.

Тобто, це генетична пам'ять?

Можливо.

Ви вже кілька разів згадали про військову службу Олесі. Ви пригадуєте той день, коли вона вам сказала, що ухвалила це рішення — стати до лав захисників України?

Так. Вона виважено ставилась до цього, радилася. Це не було спонтанне рішення.

Вона прийшла Вам і сказала?

Так.

А якою була Ваша реакція? Чи намагались Ви її відмовити?

Ні. Я дітей нікого не відмовляла. У нас дуже самостійні всі діти. Просто середній син сказав: "Ти, Лесю, маєш розуміти: ти солдат, а солдат всюди солдат. Треба копати — копаємо окопи, треба відстрілюватись — відстрілюємося, ти маєш розуміти, куди ти йдеш".

І вона все це робила?

За окопи не знаю, але на Світлодарку (Світлодарська дуга – ред. ) вона дуже хотіла. А її не пустив командир, сказав: "Там нема що тобі робити!"

Їй було 18 років?

Ні, 19.

А оцей проміжок між 2018 роком, коли Олеся стала до лав загону спеціального призначення "Азов" Нацгвардії України, і 2022 роком, коли почалося повномасштабне вторгнення яким був? Ви розуміли, що щось відбудеться? Чи говорили про ймовірність повномасштабного наступу росіян?

У 2021-му, може, Ви пам'ятаєте, в квітні десь були такі розмови, що наступлять, буде повномасштабне. Ми домовились з Лесею зустрітися, я приїхала в місто, де в неї база була. Ми розмовляли, важко було, ми розуміли, що це означає. Але вона рішення не міняла.

А коли розпочалось повне масштабне вторгнення, то де розміщувався гарнізон Олесі? Це був Маріуполь?

Так. Вони, я так розумію, 25, чи 24-го лютого всі виїхали в Маріуполь.

І там же був ще один близький родич Олесі, так?

Мій брат.

Вони були разом?

Вони не відразу разом були. Брат був у снайперській групі. Так вийшло, що снайпери вже не могли свою роботу виконувати, бо звужувалося кільце. Вони на бойові з усіма почали виходити, не як снайпери, а як бойова група. Так вийшло, що вони спершу потрапили в один бункер. Тоді син сказав: "Будемо у різних бункерах". Тож, батько Лесі був одному бункері, син в іншому бункері, а Леся — у третьому. І Юра — мій брат, він же хрещений батько Лесі — якраз був з нею в одному бункері.

А на якій вона посаді була у цей час і яку виконувала роботу? Вона зв'язковою була, так?

Так, так. Леся і дівчата, які з нею були, говорили: "Сидимо на рації".

Наскільки я пригадую, спочатку зв'язку із "Азовсталлю", як і, взагалі, з оточеним Маріуполем не було. Скільки не було зв'язку з Олесею?

Два тижні. Це було страшно. Коли я зрозуміла, що вони в окупації і що моя донечка попала в окупацію, я дуже кричала, я злякала невістку. А потім, як прийшло повідомлення, це як щастя було. Невісточка дуже багато робила, взагалі всі, хто був поряд в ці дні, допомагали.

Я читала, що Ви навіть на акції їздили до Києва?

Звичайно. Їздили на акції, все пробували, аби звільнити наших рідних. Ми 7 травня їздили до Києва і в групі вирішили, що хтось нам допоможе, папа Римський приїде, і ми всі підемо, виведемо їх. Ну це було, мабуть, від безвиході. Ми хотіли щось змінити, але ми не могли фізично ніяк допомогти. Такий був момент. Звичайно він дивний, якщо на нього дивитися з позиції сьогодення. Ти розумієш, що це нереально. Були якісь розмови про Туреччину. А от Леся звідти писала, мовляв, не треба нічого говорити про це, це все неправда, цього не буде. Вона дуже тверезо дивилася на життя. І разом з тим, я б сказала, була щаслива. Вона звідти завжди писала: «Все буде добре.» Я казала: «Цілую твої фотографії на телефоні.» А вона мені: «Не треба! Мене поцілуєте, як повернуся!»

А як часто вона виходила з Вами на зв'язок? Я розумію, що це був режим СМС-повідомлень.

Ми з цими телефонами спали. В мене було відчуття: засну — то щось станеться. Ми їли іноді. Але це була якась дивна потреба.

Як Ви жили в ці моменти?

Якщо я йшла, перепрошую, в душ, то це для мене було жахливо, бо вона не могла душ прийняти. Я розуміла, що чоловікам не краще. Син виходив на бойові до останнього дня. До останнього дня 12 на 12. Це був жах. Чоловік теж по Азовсталі бігав, забезпечував бійців, як треба було виводити їх на бойові. Юра, брат, теж воював. Найстарший син захищав Київ.

Коли Ви востаннє комунікували з донькою? Пригадуєте, про що це була розмова?

Це було 8 травня. Декілька СМС, вона кинула світлину, сказала, що вже, взагалі, немає чим волосся помити. Це правда, в них не було води. Я їй відповіла, що готова тобі небо, зорі, сонце, прихилити, щоб тобі не так було важко. Про їжу вона не дозволяла питати, говорила завжди, що все добре. Вона вміла лаконічніше, красивіше, ніж я висловлюватися. Сказала, що жива і не поранена і що все буде добре. Це було о 10:10. Потім о 13:10, я бачила по зеленому колу, що вона в мережі. А потім не було довго зв'язку. Але в них бувало, що зносили старлінки і могло не бути зв'язку добу, дві доби. Дедалі важче було налагоджувати зв’язок під постійним обстрілом. Так і цього разу я думала, що просто старлінк знесли. До 11 числа не знала нічого. А інтернет уже гудів. Я пам'ятаю, що Пташка написала: «Ми живі, прорвемося.» Я не розуміла ситуації. Чомусь я не натрапила на жоден допис про те, що сталося в бункері «Магазин 20».

А розкажіть, що сталося?

Орієнтовано о 14:28 останні повідомлення звідти прийшли, а потім кажуть, що та сторона (Росія - ред.) скинула багатотомну бомбу із запалювальною сумішшю. Вона пробила бункер, заблокувала виходи. Нам сказали, що там горіло дві доби, а температура була під 700 градусів. Температура дуже висока, шансів вижити не було.

Через кілька днів Вам про це сказали?

Найстарший син на той час був у Запоріжжі, він зателефонував і сказав, що хоче зі мною побачитися. Я здивувалася, бо я знала, наскільки багато у нього справ. Я дуже злякалась, сказала, що щось не так. Мене рідні заспокоювали: "Чого ти хвилюєшся? Це ж Ігор приїде в гості!" Він приїхав і сказав про Юру, брата. А я знала, що Юра з Лесею були в одному бункері. А потім сказав, що там була Леся. Я почала говорити, що це неправда, що такого бути не може. Я дуже агресувала, я не прийняла це. Хіба можна зі мною так — забрати Лесю?

А в якому статусі зараз Ваша донька?

Полегла. Їй не міняла статус. Я в 2024-му просила змінити статус, тому що немає збігів ДНК. Але мені сказали, що звідти ніхто не воскресав.

Але я прочитала у відкритих джерелах, що при тому, що немає збігу ДНК, немає тіла, Ви продовжуєте чекати свою доньку із Азовсталі?

Хочу бути з ними. Де вони є — тут, чи там.

Пані Надіє, а чи залишаєте Ви для себе маленьку надію, що вона може бути серед тих, хто в полоні?

Можливо, тому що ще живу і дихаю.

А що Вам зараз дає сили? Ви сказали, що у вас є онуки?

П'ятеро. Вони дуже мене люблять. Тоді в травні вони просто врятували мене. Внуки обіймали, притулялися.

Ви мені перед інтерв'ю сказали, що Вам здається, що Ви під опікою Лесі. Що вона Вас оберігає.

Я пам'ятаю, через тиждень після того, як це сталося, чи днів через десять я бігла з церкви. У мене було таке відчуття, що Леся мене ззаду обійняла так… і каже: «Все добре.» Так як вона говорила завжди.

До речі, її звуть Олеся за паспортом?

Так, вона Олеся.

Але позивний у неї був Леся. Розкажіть історію її позивного.

Бачу: у неї шеврон Леся. "О, — кажу, — так часто роблять: просто скорочують, бо так легше?" Вона каже: "Ні. Я від Лесі Українки". Леся дуже багато читала, взагалі, всебічно розвинена дівчинка. Я їй кажу: "Добре, а чому не Українка тоді, щоб вже повністю?" А вона каже: "А я ще не доросла".

Як Ви гадаєте, доросла Олеся?

Їй не вистачило життєвому шляху, не вистачило років.

До речі, я Вас хотіла запитати про це. У 17 років вона вступила до ЗВО, причому самостійно готувалася до ЗНО. Паралельно закінчила бухгалтерські курси. І ще вона мала намір навчатися у Маріупольському торгово-економічному університеті. Чи не складалось у Вас враження, що Ваша донька, нібито, поспішає жити, що вона хоче встигнути все? І чи не викликало у Вас це настороги, якщо Ви це бачили?

Ні. Вона з дитинства дуже активна дівчинка. От, наприклад, Леся танцювала в дитячому гуртку. І коли дітки фотографувалися, то вона єдина на всіх фотографіях з посмішкою. Дітки напружуються трошки, бо це ж аматорський колектив. А у неї весь час посмішка, якесь щастя, і бажання роздати всім це щастя. Розумієте? От така життєрадісна вона була. І багато планів на майбутнє.

А про що вона мріяла? Можливо, вона мріяла щось, що Ви можете втілити в життя?

Подорожувати. Вона хотіла в Грузію поїхати з дівчатками, з посестрами своїми. Якраз планувала в 2022-му році цю подорож. А я так боялася, що поїдуть у Грузію, десь будуть горами лазити . В Карпати ще хотіла. Вона бувала в Карпатах, але хотіла ще на Говерлу зійти сама. Ну, багато планів, дуже-дуже. Зараз мені пропонують ретрит і я їду. Раніше зі мною так не було. Раз-другий… Познайомилася у цих поїздках з великою кількістю світлих людей - мам, дружин героїв. Я раніше закрита людина була, весь час була в сім'ї, а це у мене стільки друзів з’явилося. От Леся дружня була, в неї дуже багато друзів: ровесників, старших дівчат, вона казала на них: «Це моя азовська мама.» Я ніби трошки стаю подібна до неї.

До речі, я прочитала, що в неї була подруга на "Азовсталі" Віта Муравйова?

Так, так, близька подруга.

І от вона згадувала, що Олеся, маючи плоскостопість, бігала 10 кілометрів. Тому що хотіла бути на рівні з усіма. А ще я прочитала, що навіть хлопці, коли йшли на якісь навчання зі зброєю, то хтось з них сказав: "Навіщо ви дали Олесі зброю, я її й так боюся!" Що це за історія така?

Олеся дуже справедлива, дуже вимоглива була в своїй сфері. Вона видавала одяг, видавала зброю, заміняла комірника, якщо в нього була ротація. І, мабуть, дуже строга була. А цю історію я не знаю. Я з Вітою ще не розмовляла, не знаю, чому її боялися.

Але при цьому вона була дуже люблячою тітонькою для племінників своїх?

Вона обожнювала їх. І подарунки робила дуже часто. А як був день народження у когось, то ще задовго до того вона вишукувала в інтернеті, що буде дитині цікаво, замовляла, привозила, або пересилала. Вона з Азовсталі вислала гроші, сказала, щоб купили племінникам усім іграшки. А мені Юля купила величезний букет тюльпанів. Просто величезний. Син сказав, що їх усіх плавить. Її поплавило так. Вона просто отримувала насолоду, як комусь щось дарувала. До речі, одному з племінників вона хресна мама.

Ким би вона стала в житті, якби вона зараз була з нами?

Не знаю. Вона ще мала на меті сім іноземних мов вивчити. Думаю, що вона б просто жила щасливо. Але знаєте, що вона вміла? Вона вміла жити тут зараз і щасливо.

Якою треба бути жінкою, мамою, берегинею, щоб виховати таку доньку і таких синів?

Просто любити, дуже-дуже любити. Всі мами люблять. Я дуже люблю своїх дітей і хочу, щоб їм було найкраще. А вони не слухають і шукають, де найскладніше.

А чому так — Ви задавали собі це питання?

В мене таке відчуття, що в них дуже висока емпатія і дуже висока потреба захистити всіх. Не тільки сім'ю, родину, бо пішли вони у військо добровільно.

Пані Надіє, а якби Олеся знала, що з нею трапиться, як Ви гадаєте, вона б ухвалила таке саме рішення? Чи ні? Чи складно відповісти?

Вже наприкінці дівчатам сказали, що формують групу з дівчат. Зрозуміло, що в полон віддати. Тому що у хлопців БК закінчувався, вони збиралися дати останній бій і хотіли вивести дівчат. Леся відмовилася, вона сказала: "Те, що вам — те й мені". Це син невісточці надіслав це її повідомлення, а я читала.

А скільки зараз Ваших рідних і близьких продовжують захищати Україну?

Двоє найстарших синів. Ігор, командир 53-ї бригади, у, а ще один син, котрий був на Азовсталі, теж у Третьому армійському корпусі.

А як Ви зараз живете? Що Вам дає на снагу? От ви сказали, що Ви познайомилися з великою кількістю жінок, таких як Ви, українок?

Ми розуміємо одна одну без слів. Ми не задаємо дурних питань, не чуємо дурних відповідей. Я всіх поважаю. До внуків поїду, знаєте, як ковток свіжого повітря. Бо ти як закриваєшся, то починаєш крутитися у своїх думках, знову починаєш в 8 травня заходити і не виходити звідки.

А про що Ви мрієте?

Я не знаю. Бути з нею. Взагалі хочу, щоб все було гаразд у всіх. Щоб все було, щонайменше, недарма.

Ви ж напевно бачите ті ситуації, що трапляються у представників територіальних центрів комплектування із чоловіками, які не хочуть стати до лав захисників України. Ви якось визначаєте для себе своє ставлення до таких громадян України?

Я, скажімо так, великої поваги не відчуваю. Саме там, де йдуть конфлікти, мене дуже дратує. Дуже неприємна ця історія. Завжди можна стати на облік. А з іншого боку — завжди можна знайти тут, у мирному житті, те, що можна зробити для перемоги. Це, ніби, заїжджена фраза, але. Словом, чоловік має бути чоловіком і вибрати свою ціль в цьому житті. Але я, здебільшого, стараюсь не читати таке, перегорнути, бо мене це тривожить. Я знаю багатьох людей, які після фронту, маючи поранення, пішли в ТЦК і знову пішли у військо.

Пані Надіє, що треба, щоб ці втрати, про які ми сьогодні сказали, були, як Ви зазначили, немарними? Що нам треба всім — суспільству, громадянам, державі?

Стати собою — українцями. Просто пам'ятати, що ми великі, що ми достойні кращого і ми маємо жити.

Я Вас, можливо, щось не запитала важливого, що би Ви хотіли сказати про свою доньку, щоб от кожен, хто дивитиметься наше інтерв'ю, не тільки її побачив, а уявив, запам'ятав її образ.

Я навіть не знаю, що сказати. Вона просто прекрасна сама по собі. Хто прочитає про неї, я думаю, не забуде. Просто не забуде. Душа моєї душі.

Джерело: Суспільне Черкаси