У Відні на вулиці Ostmarkgasse живе Іван Федорович Вовк – уродженець Шевченкового краю, міжнародний службовець і пенсіонер ООН, багаторічний консультант Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).
Попри життя в австрійській столиці, він часто думками повертається в Україну, до рідної землі: згадує річки й ліси, села з білими хатами, непросте дитинство, юність, сповнену праці, і шлях сільського хлопця, який зумів багато досягти. Цими листопадовими днями йому виповнилося 90 років.
Сенс життя в тому, щоб досягти
досконалості й розповісти про це іншим.
Річард Бах
Рідні пенати
На мапах України малої батьківщини Івана Вовка вже немає. Його рідне село Липівське неподалік Черкас разом із понад 250 поселеннями Черкащини затопило Кременчуцьке водосховище. Понад пів століття тому село зникло з переліку населених пунктів. Нині на цьому місці гнила вода та зарості лепехи й очерету, а колись тут вирувало життя.
Іван народився 20 листопада 1936 року в простій селянській родині. Його дитинство обпалила війна: у листопаді 1944-го прийшла похоронка на батька-фронтовика, а ще раніше від дифтерії помер малолітній брат Федір. Іван залишився вдвох із матір'ю й змалку, по суті, став годувальником родини. Читати, писати й рахувати навчився в початковій школі села Кедина Гора, куди щодня долав 5 км болотами та перелісками. Через важкі життєві обставини він вирішив не продовжувати навчання й два роки пас корів за наймом. Можливо, так і залишився б на все життя простим селянином, як десятки його однолітків, якби не випадок. Якось, випасаючи худобу на місці військових маневрів, він знайшов уривки книжки. Спробував почитати, але зрозуміти текст не зміг. Звернувся по допомогу до старшого пастуха, дядька Івана, а той відповів: «Нічого не второпаємо, бо темні ми з тобою люди, Йванку, малописьменні». Ці слова вразили Івана й змусили замислитися про майбутнє.
Крізь терни
Порадившись із матір'ю, наприкінці серпня 1949 року Іван вирушив до сусідньої Чапаєвки, щоб вступити до місцевої середньої школи. Директор – колишній фронтовик і відомий у краї педагог Іван Павлович Бойко – привітно його зустрів і пообіцяв допомогти. Так у тринадцять років Іван став п'ятикласником: щодня вставав о шостій і долав 8-кілометровий шлях до школи, часом бездоріжжям під час повені. Упоравшись із першими труднощами, він згодом став одним із найкращих учнів, тож за рекомендацією директора його обрали головою учнівського комітету.
Під час навчання він не забував про обов'язок утримувати родину й не цурався жодної роботи, а влітку, на канікулах, працював пастухом у Золотоніській конторі «Укрзаготхудоба»: переганяв худобу на забій із заливних луків Липівського до Києва, Полтави та інших міст.
Через три роки Іван отримав свідоцтво про семирічну освіту. Він вирішив забрати документи, бо за навчання в старшій школі треба було платити, а родина жила в постійних нестатках. Утім, зваживши всі за і проти, поїхав до столиці, щоб вступити до технікуму й здійснити давню мрію – стати геологом. На прожиття заробляв різними способами, а влітку працював буровим майстром у геологорозвідці. Технікум закінчив із відзнакою, а згодом – і геологічний факультет Київського державного університету, теж із відзнакою.
Проте на цьому Іван не зупинився: він закінчив із відзнакою ще й фізичний факультет столичного університету та досконало опанував англійську мову на республіканських заочно-стаціонарних курсах – і знову з відзнакою. Паралельно з навчанням, починаючи з 1961 року, працював у геологічних експедиціях, де романтика поєднувалася з побутовими незручностями. Ґрунтовна освіта, спостережливість і працелюбність Івана Федоровича відкрили йому шлях у науку.
До наукових вершин
Закінчивши аспірантуру при університеті, Іван Вовк захистив кандидатську (1967 рік), а згодом і докторську (1977 рік) дисертацію в галузі геолого-мінералогічних наук. Це стало результатом багаторічної наполегливої дослідницької праці. Він зосередився на дослідженні одного з головних джерел життя – води (яка, до речі, позбавила його рідного Липівського). У дисертаційних дослідженнях учений обґрунтував нову концепцію радіоаналізу підземних вод, тож став одним із найвідоміших фахівців у галузі гідрогеології.
Іван Вовк досліджував формування ресурсів і склад підземних вод, їхню охорону та використання, а також проблеми радіоактивних відходів. Він – автор понад 200 друкованих праць, третину з них опубліковано англійською мовою в міжнародних журналах. Серед його книг, найвідоміших українському читачеві, – «Походження гідросфери Землі», «Радіоаналіз підземних вод і його геохімічна роль», «Чиста вода – проблема століття», «Голубе плесо» та ін. Дві науково-популярні книги на «водяну» тему він написав разом зі своїм однокласником, відомим письменником-документалістом Григорієм Карпенком.
З 1967 року молодий учений очолював відділ Інституту «Укрдіпроводгосп». Завдяки ґрунтовним публікаціям і фаховим виступам на всеукраїнських і міжнародних форумах його помітили в науковому середовищі й перевели на посаду старшого наукового співробітника Інституту геологічних наук АН УРСР, а згодом він очолив відділ цього інституту. Авторитет Івана Федоровича був настільки високим, що впродовж 10 років його обирали вченим секретарем секції геології комітету з присудження державних премій у галузі науки і техніки.
Вихід на міжнародний рівень
Наукові досягнення Івана Вовка не залишилися непоміченими: у 1983 році його направили на роботу до Секретаріату МАГАТЕ у Відні (посада рівня Р-5 з дипломатичним статусом ООН). Так український учений опинився в Австрії, де, з невеликою перервою (деякий час він був радником міністра охорони навколишнього природного середовища Юрія Костенка), перебуває й донині. У штаб-квартирі МАГАТЕ Іван Федорович відповідав за підготовку стандартів і нормативних документів цієї організації з питань безпеки захоронення радіоактивних відходів. Він доклав чимало зусиль до реалізації своїх проєктів, виступав на багатьох міжнародних форумах і отримав письмову подяку Секретаріату ООН. Багаторічну працю Івана Вовка в МАГАТЕ відзначив особистою подякою й генеральний директор агентства, лауреат Нобелівської премії Мохамед ель Барадей.
Сокровенне
Як це часто буває, ще семикласником Чапаєвської десятирічки Іван до безтями, але без надії закохався в молоду вчительку словесності Валентину Михайлівну Клименко. Звісно, ці почуття він тримав у таємниці. А під час навчання в технікумі зустрів вродливу дівчину й завмер: точнісінько Валентина Михайлівна, тільки молодша. І звали її, як виявилося, теж Валентина. Її ранні роки також пов'язані з Черкащиною: батько дівчини в 1940-х роках працював головним агрономом Драбівської дослідної станції, а сама вона навчалася в місцевій школі. Так Іван Федорович зустрів свою долю: у 1959 році вони одружилися й прожили душа в душу понад пів століття. Міцності їхнього шлюбу сприяли й спільні фахові інтереси, адже Валентина Вікторівна також була інженером-гідрогеологом.
Тішиться Іван Федорович і своїми дітьми. Син Віктор – кандидат фізико-математичних наук, працював в апараті Верховної Ради України, завідував сектором Секретаріату Президента України. У 2014–2019 роках був народним депутатом України (Радикальна партія Олега Ляшка). Також він очолює Українську асоціацію Римського клубу – престижної міжнародної організації.
Молодший син Костянтин здобув вищу освіту в США, де й залишився: працює програмістом у провідній комп'ютерній компанії в Бостоні. Радують ветерана й четверо онуків.
Є в Івана Федоровича й широке коло однодумців, соратників, товаришів. Особливо він цінував дружбу з колишніми однокласниками – уже згаданим Григорієм Карпенком, науковим співробітником Інституту фізичної хімії АН України Андрієм Телятником, начальником групи КБ «Південне» Борисом Гусаком та заслуженим працівником торгівлі Зінаїдою Бич (Прокопович).
З 1999 року Іван Федорович на заслуженому відпочинку й нарешті може пожити для себе. Утім, він і далі займається наукою та співпрацює з МАГАТЕ. Статус персонального пенсіонера ООН дав йому змогу вирушати в далекі й тривалі мандрівки світом.
Як мовиться, українського квіту – по всьому світу. Гідним представником нашого народу в Австрії та світі став Іван Федорович Вовк – відомий учений, визнаний фахівець у галузі екології водних ресурсів планети. Тож нехай доля дарує шановному ювілярові ще багато років активного життя!
https://cdu.edu.ua/news/ivan-vovk-vid-silskoho-khloptsia-do-eksperta-mahate-u-vidni.html#sigProId7424ab95d8
Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ

