Минає 35-ий день повномасштабного вторгнення російських окупантів на українські землі. Це тема, яка тривожить душу кожного українця. Кандидат філософських наук, доцент Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Павло Кретов  зробив спробу філософського осмислення теми людей і війни.

Своїми роздумами викладач поділився у матеріалі на сайті кафедри філософії та релігієзнавства.

У ніч на 24 лютого 2022 року (як зазвичай, коли наступного дня лекції не з самого рання) я читав у тиші й темряві. Екран планшету світився, вікна студентських гуртожитків кампусу університету вже майже згасли, бо було вже по четвертій годині ранку. Текстові побудови з українського перекладу нової книжки С. Пінкера (S. Pinker) «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу» («Enlightenment now. The case for reason Science, Humanism and Progress» 2018, укр. переклад 2019) вже почали мерехтіти в очах через втому, і нарешті я вирішив спробувати трохи поспати. Але перед цим, аби відволіктися від наукового стилю, розгорнув нещодавно куплену поетичну збірку Ю. Іздрика (Ю. Іздрик. Ліниві й ніжні, К. А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА 2021). І прочитав: «Закрити цей світ немов недочитану книжку/де автор незграбно тримає сюжет і мотив/де гори героїв розпродуються зі знижкою/де горе героїв возведене в імператив/..».

А на ранок дізнався, що старого світу вже нема. Що ту сторінку перегорнуто і книгу закрито. Що раціональність світу було підважено, і виважені думки вченого почали видаватися злою іронією християнського батька брехні, Сатани, чи знущальним вишкіром скандинавського Локі. І що жодні поважні міркування та соціологічні викладки про неминучість прогресу, доцільність і світло розуму не завадили початися ВІЙНІ. Нападу і вторгненню країни з арсеналом ядерної зброї проти значно меншої за територією і ресурсами миролюбної сусідки, яка тільки й прагнула, аби її дали спокій й дали бути собою. Того ранку ми вперше у цьому столітті почули сирени, гуркіт бомбардувальників високо в небі й побачили перші відео скрадливого низького польоту крилатих ракет.

...і не те щоб нас не попереджали й ми геть не чекали. Але не ЧЕКАЛИ. Не вірили доконечно. Не чекали такого зламу старих життєвих форм. Абсурдність і недоречність, кричуща нерозумність війни зламала граційні й крихкі концепції сталого розвитку та примату ліберальних цінностей Заходу над печерним правом насильства, так, як танк чавить цивільну автівку. А таких відео ми надивилися в наступні дні вдосталь – окупанти весело постили їх у своїх соцмережах та ділилися в месенджерах. І тому, як і у всіх, першим був граничний шок. Як? Як таке можливо? Ще студентом я захоплювався гостро дотепною думкою мудрого Станіслава Лема (з «Кіберіади») щодо того, що космос за своєю природою глибоко цивільний. А потім роками, намагаючись обґрунтувати цю доволі амбівалентну тезу Лема-футуролога уже власним студентам, наполягав на тому, що ірраціональність форм культури в гегелівському сенсі знімається (Aufhebung) раціональністю та прагматизмом цивілізаційних фреймів. І коли перший шок минув – стало ясно, що не буде жодних квазінаукових стадій горя – лише зібраність, доволі холодна критична раціональність. І Лють. Величезна лють. Розгублені питання «чому?», «за що?», сльози та сліпий відчай не зіграли ролі, бо швидко змінилися злим ентузіазмом (без жодної мережевої істерії) і готовністю до боротьби. Тому що, як з’ясувалося дуже швидко, модерна політична нація в Україні вже давно не просто народилася, але зміцніла. І це знайшло прямі, майже банально емпіричні, без жодного пафосу та метафізичних звивів, підтвердження – приклади простого, буденного героїзму і притлумленої величі було видно зусебіч. Це наші колишні й нинішні студенти, магістранти й здобувачі бакалаврату, які пішли у ЗСУ добровольцями, волонтери з найрізноманітніших соціальних груп, колеги-викладачі, люди, які готові були віддати й віддавали буквально останнє, аби «нашим хлопцям» на фронті було зручно нищити ворога, бізнес, середній і особливо дрібний, який не просто підтримував і допомагав, а практично працював на ТрО та ЗСУ.

Дещо прив’ялий постмодерний скепсис і зашкарубла іронія щодо «натовпу» та «мас», «електорату» та «населення» знову продемонстрували власну недостатність, і релевантність оптики аронівського «Опію інтелектуалів» у ситуації, коли разюча актуальність нематеріальних цінностей і символів свободи згуртувала людей у єдиний народ, а академічний мем «розділеного суспільства» (divided society) було дезавуйовано сходженням світової популярності мема «російський військовий корабель іди на х@й» (russian warship fuck you). Прості українці продемонстрували самі собі й всьому світові, що як носії цінностей Заходу вони певною мірою більші європейці, ніж деякі політики старих демократій Європи. Які, захоплені зненацька грандіозною підтримкою спротиву України власними виборцями, лише зараз почали демонструвати прозріння щодо авторитарного монстра – Росії, власноруч створеного нерішучістю й острахом старої Європи. Стокгольмський синдром певної частини европейського політикуму та інваріантний комплекс провини старої Європи (за А. Ассман (Aleida Assmann), вписаний у переживання часовості й форми її досвідного осмислення – спогадів, власне темпоральний режим) спричинили феномен перцептивної сліпоти (Perceptual blindness), коли секрет Полішинеля, хоча й відомий усім, табуюється до вербалізації, і вголос сказати, що король голий, наважується лише умовна «молода Європа», країни, які сусідять з територією колишньої рейганівської «імперії зла». Сказати вголос, що «рашизм» (Russia+fascism) тотожний фашизму як ідеологія у визначальних рисах, бо є версією расистської теорії, з російським месіанізмом, ксенофобією, політизованою квазірелігійністю, антисемітизмом, мізогінією і далі за списком.

І ми це побачили. Того дня прийшов вечір, ми в укритті читали новин і розуміли, що світ, як у пролозі до джексонівської екранізації класичної трилогії оксфордського «інклінга» Толкіна – змінився, назавжди змінився. Ми відчували те в повітрі сховищ, воді, яка передавалася з рук до рук, їжі та ліках, якими ділилися.
Ховаючись від нальотів у коридорі квартири за двома стінами (бо 84-річну Матір після інсульту неможливо доправити в укриття), я згадував її розповіді про війну з німецькими фашистами, коли вона, 5-літня дівчинка, за возом, пішки пройшла зі Слобожанщини на Наддніпрянщину, коли дітлахи, такі, як вона, ховалися від ворожих літаків під возами, розповіді про страх і ненависть. Але і надію й віру також. Дружина вкутувала її у плед, кішка дивилася на всю цю колотнечу незворушним котячим поглядом. А сучасні рашисти атакували ракетами й бомбили з літаків наші міста. Світ згорнувся до кількох метрів освітленого простору. Ліхтар, телефон, вода, тривожний рюкзак. І жодного неба з розверстими дверима. Це ще не апокаліпсис. Але вже час розкидати каміння.

У 1943 році Павло Тичина, поет-класик, який замолоду міг би бути українським Рільке за глибиною та рівнем філософської напруги своїх поезій, у лікарні пише славетні рядки на боротьбу з фашистською навалою: «Я єсть народ, якого Правди сила/ніким звойована ще не була./Яка біда мене, яка чума косила! – а сила знову розцвіла./Щоб жить – ні в кого права не питаюсь./Щоб жить – я всі кайдани розірву./Я стверджуюсь, я утверждаюсь, /бо я живу». Та війна відбувалася більшою частиною на території України, і жертв Україна втратила найбільше, до 9 млн осіб, перед цим втративши через сталінський голодомор ще близько 4 млн). А в березні 2022 Олександр Ірванець під ракетними атаками містечка Ірпінь, що під Києвом, пише пронизливий текст: «З міста, що ракетами розтрощене, /До усього світу прокричу:/Цього року у Неділю Прощену/Я, здається, не усіх прощу!/Світе-світе, гарно ж ти нас кинув!/Та у пеклі цих страждань-терпінь/Все ж стоїть золотоверхий Київ, /Буча, і Гостомель, і Ірпінь». Фашизм відмовляв у праві на існування українцям та євреям, росіянам і білорусам з міркувань расової вищості, які були стрижнем ідеології нацизму та тригером імперських патернів, на кшталт «життєвого простору» (Lebensraum im Osten). Тепер рашизм за збитковою логікою імперії малює на своїх танках символ Z, який так само легко афіліюється з нацистською символікою, як і позначає напрям інвазій та захоплень – Захід. Ця війна – війна проти підставового Заходу назагал, проти проєкту Заходу в цілому, війна минулого і майбутнього, свободи й примусу, розвитку і стагнації. Ідеологія сучасної влади кремля цілком відмовляє Україні в праві на існування інакше, ніж у вигляді колонії. І тому для печерного імперського мислення ця війна є війною на знищення. Але не лише України, а й Заходу, хай у як завгодно віддаленій перспективі. Марення щодо біполярного геополітичного світу, всесвітнього євразійства та православної теократії в «симфонії» з репресивним апаратом міцно закорінені в колективній свідомості та уяві пересічного споживача медіаконтенту орвелівського «міністерства правди», яке функціонує в кожному телеприймачі 140-мільонної сусідньої країни й надійно занурює населення квазіімперії в альтернативну реальність. Конкузіональні гібридні війни та власне концепція післяправди теж стали політичною та медійною реальністю у світі не в останню чергу завдяки російським психосоціальним експериментам з насадженням і культивуванням квазірадянської ностальгії, імперського ресентименту, масової ксенофобії та мови ненависті. «Один кліп – одна бомба», як казав протагоніст знакової голлівудської драми «Wag the Dog» (1997) – тоталітарне інформаційне шоу триває і досі.

Розуміючи це, невимовно важко визнавати, що вітгенштайновий афоризм мовчання в епоху інформаційно-комунікаційних технологій та конкузіональних воєн як  поведінкової моделі є розкішшю, яку люди Заходу не можуть собі дозволити. Про те, про що не можна говорити на рівні універсальної логічної граматики, не слід мовчати. Наші вибори етичних цінностей та ідентичності мають бути ословлені, вимовлені й тим онтологізовані. У постсекулярній реальності медіапростору можемо навіть уважати це долученням до Логоса (λόγος), водночас і Гераклітового, і Христового. А Він, як відомо, в нашій західній традиції не лише ЛОГОС, але і СОТЕР (σωτήρ), спаситель. Тому наша університетська капличка, присвячена книжникам-святим Кирилу та Мефодію, не спустіла в ці дні, але навпаки. І дерева поруч з нею прикрашені численними стрічками в кольорах нашого прапора – неба і поля стиглого колосся. Ми кажемо urbi et orbi – ми є, і ми українці.

...обговорюючи зі студентством концепції банальності зла та тоталітарної ідеології Х. Арендт, ми часто-густо впиралися у позірно невідворотний поділ буденного й високого, профанного та сакрального, який зафіксувала філософиня. У книжці «Люди за темних часів» (Men in Dark Times, 1968, укр. пер. 2013) вона каже про необхідність укоріненості мислення у життєвий досвід. Її досвід був досвідом війни, голокосту і поневірянь чужиною. Тепер ми, аби утриматися від крайнощів апокаліптичного песимізму й істеричного оптимізму, переймаємо її концепцію «політичної гідності», близьку лицарській шляхетності козацтва, міфологізованої української минувшини. Мета в тому, щоб одночасно протистояти темряві наших часів і бути джерелом світла для інших. Тому що там, де мовчання, де панує сірий колір, за висловом Арендт, до влади завжди приходять чорні. Протистояти тоталітарній пропаганді Росії – означає протистояти переродженню і знищенню самої людської природи. Тому, слідом за Арендт та Ясперсом, а також сучасною філософинею Айріс Янг (I. Young) ми стверджуємо особисту провину виконавців, але колективну відповідальність російського народу за зло, заподіяне Україні й іншим народам і країнам – Молдові, Грузії etc. За злочини проти людяності. Відповідальність через відсутність активної дії протистояння. Так легко, услід за Ісавом, зректися своєї першорядності як людської сутності, так просто пристати на комфортну облуду патерналізму. Але це не про Українців. Не про Україну.

В один з днів на початку березня, коли атаки з неба ще не стали буденністю, під час добового чергування в головному корпусі університету, супроводжуючи людей, заскочених повітряною тривогою поблизу, у сховище, я дещо помітив. Скупчення людей, вирваних зі звичного середовища, щоразу заново структурувалися – виникали гуртки, групки за способом подолання страху й невідомості. Люди спілкувалися, грали, і чим більше часу минало, тим більше вони помічали один одного, як Іншого, переставали бути прикутими до своїх телефонів. Люди допомагали один одному. Це єднання було настільки ж простим, як і величним. У нашому сховищі не лунала скрипка, як в одному з харківських, але на межі свідомості ясно чути було урочистий хор з фіналу 9 симфонії Бетховена – “Ode an die Freude”. Той підвал не був схожим на зали Європарламенту, де звучить безсмертна тема Бетховена як гімн ЄС. Але єдність всіх людей, оспівана Шіллером, там була. І це головне.

…після відбою тривоги, оглядаючи сховище, я зауважив дитячі малюнки крейдою на трубах вентиляції. Наївні схематичні зображення невеличкого зайчика, який здолав величенького ведмедя. Досі вагаюся, чи вважати це аллегорією zeitgeist, чи це просто дитячий малюнок?

Павло Кретов, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та релігієзнавства

Джерело: сайт кафедри філософії та релігієзнавства