Студентка Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, боксерка Атастасія Шпанюк мріє перемогти на Кубку України в Черкасах та поїхати на Олімпіаду у складі збірної України. Про звитяги та психологію, режим та внутрішню боротьбу студентка ЧНУ розповіла інтернет-виданню zmi.ck.ua.
Про дитинство та спорт
— У мене вся сім’я спортивна — тато, мама та брат. Батьки працюють тренерами з гімнастики, тому я тривалий час займалася саме цим видом спорту, зуміла виконати норматив майстра спорту. Щодо боксу, то вперше потрапила на тренування у 12 років, однак це було більше для різноманіття. Тим більше, що у мене брат займався спортом, ось і я приєдналася за компанію. Тоді здавалося, що бокс — це легко. Мовляв, у гімнастиці є можливість впасти зі снаряду і отримати серйозну травму, а у боксі навпаки все дуже просто — когось побив та забрав нагороду (сміється. — Ред). Десь у 15 років я зрозуміла, що це серйозне захоплення, коли потрапила у збірну України та поїхала на змагання у США. До цього часу паралельно ходила на тренування з боксу та гімнастики.
Про психологію
— У ринзі ти борешься не проти суперника, а проти себе. Налаштовую себе таким чином, що я щоденно тренуюсь, вкладаю свої сили та здоров’я. Виходячи на ринг розумію, що це все було не просто так. Дуже впливає на настрій підтримка сім’ї та близьких людей. Я маю показати все, що можу. Також налаштувати на поєдинок може і тренер.
Про перемоги
— Бокс — це не зовсім жіноча справа. Мені подобається цей вид спорту, перемоги на турнірах, однак у мене немає зацикленості. У майбутньому не бачу себе на професійному рівні. Хоча й зараз навчаюся на тренера у навчально-науковому інституті фізичної культури, спорту та здоров’я, однак у планах — здобути ще й другу вищу освіту з іншої спеціальності.
Про травми
— Я у спорті дуже давно. На щастя, поки серйозних травм вдавалося уникнути. Спочатку батьки дуже стримано ставилися до мого боксерського захоплення, особливо мама. Але ніколи не жаліли. Та і загалом дівчата на тренуваннях не жаліються. Щось болить? До побачення, їдь додому.
Не буду приховувати — це страшно. Але зараз вже не відчуваю болю. Звичайно, трапляються невеликі синці та садна. Це і є головний меседж психології — перебороти свій страх. До речі, мої заняття гімнастикою також стали у нагоді — пластика кординації допомагає ухилятися від ударів суперників та добре почуватися в ринзі.
Про харчування та режим
— У цьому питанні все індивідуально. Якщо немає ніяких змагань, то можна набрати зайві 1-2 кг. Перед турніром їх не важко буде прибрати та «підігнати» свою вагу. Але морально дуже тисне, оскільки навкруги дуже багато cмачних спокус. Особливо, коли один із твоїх друзів може з’їсти чізбергер, а ти — ні. У моєму раціоні відсутнє солодке (заміняю фруктами), вироби з тіста, смажені страви. Намагаюся отримувати лише білки та вуглеводи.
Режим дня у мене наступний: прокидаюся о 8 годині, іду на тренування. В обід — обов’язковий сон. Увечері знову йду на тренування. Десь о 22-23 годині засинаю. Часу на нічні клуби точно немає (сміється. — Ред). Інколи й виникає бажання десь піти відпочити, але вже немає сил на це.
Про конфлікти
— Мені, на щастя, поки не доводилося застосовувати свої вміння у повсякденному житті. Однак, якщо ти займаєшся спортом, то не маєш морального права застосовувати силу десь у конфліктах. За це можна потрапити і за ґрати. Я взагалі намагаюся не влазити у подібні ситуації. Я все одно сильніша та технічніша за опонента. Можна один раз вдарити, а потім сидіти у в’язниці все життя — воно того не варте.
Про спортивні амбіції
— Наш тренер Андрій Володимирович Мальований ставить максимальні завдання на найближчий турнір: перемогти у Кубку України, що буде проходити у Черкасах. Ці змагання будуть ліцензійними, тому перемога у них дасть можливість для кожної спортсменки у своїй ваговій категорії потрапити до складу збірної України під №1 та поїхати на літню Олімпіаду. Це моя найбільша мрія на аматорському рівні.
Про розвиток боксу в області
— Ми спілкуємося з боксерами з різних регіонів. Можу із впевненістю сказати, що на Черкащині все дуже добре. Нас забезпечують формою, необхідним інвентарем, стипендіями, їздимо на змагання. Далеко не у всіх є такі можливості. Якби ми це робили за власні кошти, то багато б талановитих спортсменів вже б не займалися. Лише одні рукавиці коштують близько тисячі гривень, а їх на рік потрібно декілька пар.
Джерело: zmi.ck.ua