У добу цифрового контенту та швидкого споживання інформації змінюються й читацькі звички молоді. Поезія, яка вимагає зосередження та емоційного занурення, опиняється перед новими викликами.

Тож постає питання: як сучасні студенти сприймають поетичні тексти, що вони в них шукають і чи залишається поезія близькою для молодого покоління сьогодні?

«Вірші — це наче душа, яка оголюється й готова говорити»
Ганна Клименко-Синьоок

Для того щоб зрозуміти, чи відгукується молоді поезія, ми поспілкувалися з поеткою Ганною Клименко-Синьоок, яка також є кандидаткою філологічних наук, доценткою кафедри української літератури та компаративістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

— Розкажіть про свій творчий шлях.

— Усе свідоме життя я працюю викладачкою в університеті, а творчість — це те, що рятує, надихає і зцілює. Писати почала приблизно з 15 років, але проби пера, які, на жаль, не збереглися, припадають на початкову школу. У 2014-му вийшла моя перша книга «Дитя липневих сутінків», а згодом — «Таємно-лелече». Саме тоді я усвідомила себе авторкою, поеткою, відчула відповідальність перед собою і читачами. Після початку «великої» війни письменницька рука повернулася також у бік прози, тож наразі позиціоную себе і прозаїкинею. Має місце й перекладацький досвід.

— Що вас надихає на написання віршів?

— Надихає все — важко щось виокремити. Був період (2013–2014 роки), коли, здавалося, обережно намацувала шлях у письменництві, невпевненими кроками входила у світ літератури, готуючи до друку перші книги. Паралельно довелося брати на себе обов’язки керівниці літературно-творчої студії, яка згодом отримала назву «Поетична вітальня». Зізнаюся, тоді ще не відчувала тверді під ногами, чималий поетичний доробок не скасовував сумнівів у власній моці. Тим паче переслідувало відчуття, що виписалася у звичній манері. Часто-густо здавалося, що бракує ідей, думок, і якось я віднайшла для себе імпульс: брала тлумачний словник, розгортала випадкову сторінку, знаходила вабливе слово й будувала довкола нього рефлексії. Один із моїх тодішніх студентів заявив, що поезія так не пишеться, поезія — це передусім емоції. Я не сперечалася, але на тому відтинку часу це була моя рятівна стратегія — спонукати себе до творчості. Поступово спонук ставало більше. Складно систематизувати й вирізнити, адже вони змінюються, додаються, розширюються. Натхнення може прийти звідусіль: у транспорті, під час розмов із дітьми, з прочитаних книжок. Часто-густо достатньо одного слова чи фрази, що стає «гачком», — і вже зароджується вірш. Спершу карантин, затим війна загострили підсвідомість, я мимоволі навчилася бачити незриме й чути безмовне. Єство творчої персони гостро реагує на події. Наприклад, 2022-го під час повітряної тривоги донька сказала: «Мамо, тепер і я дитина війни» (моя мама була 1937 року народження, тож для мене ці слова стали тригером). Як наслідок – вірш «Донька дитини війни є матір’ю дитини війни…». Сьогодні тексти хибують на брак світла, адже важко творити світло в умовах пітьми. І все ж «світло сьогодні має глибинний сенс, коли його відбирають – мізерніє все». Або «навіть у світлих проміжках пишуться темні вірші». Імпульсом до творчості є, зокрема, природа. Ще 2019-го у Вінниці під час літературного фесту «Острів Європа» я була приємно подивована і розчулена тим, як звучать вірші на відкритому просторі — на острові Кемпа чи в зоні сходів на Кумбарах. Тоді в мені зродилося бажання спробувати верлібри. Збірка «Меседжі кави й каменю» вже прикметна верлібристикою. Спочатку неримовані тексти були лаконічними, проте під час пандемії та «великої» війни стали об’ємнішими. До верлібрів плекаю особливу любов, адже вони дозволяють розгортати горизонти, виходити за межі, нанизувати віддалені миті, події, спогади, як намистини. Верлібри – це несподівані асоціації, абсолютна свобода. Ще одне. Чи знаєте, що насправді натхнення не залежить від обсягу та наявності вільного часу? Іноді під час відпустки воно, натхнення, замовкає, вгасає, а в умовах шаленої зайнятості, навпаки, переповнює. Як мовила Елізабет Ґілберт, маємо справу з великою магією…

— Чи цікава поезія сучасній молоді?

— У Європі, як неодноразово чула від авторів, нині повноцінна «доба поезії». Чи так це в Україні — важко сказати однозначно. Поезію завше асоціюють з емоцією, тож вона здатна торкнути кожного й кожну. Часто діти, молодь, котрі входять у письменство, стартують із поезії. Адже, здається, поезія забирає менше часу, ніж проза, вона є миттєвою чи хай навіть швидкою реакцією на пережите, почуте, побачене. На поезію сьогодні є попит, принаймні завше прийде хтось послухати, як звучать вірші в кав’ярнях, артпросторах, мистецьких пабах, на літфестах… Інша справа, чи готові люди купувати поетичні збірки. І тут уже поезія поступається прозі. І все ж молодь з інтересом ставиться до сучасних авторів. Мене тішить, коли молодь свідомо, за власним бажанням приходить на поетичні заходи — слухати, відчувати, проживати тексти. А то й почитати авторські речі. Навіть якщо візити на подібні дійства в межах освітніх подій на кшталт формату виховної години чи тематичного заняття, я все ж вірю, що хтось та й відгукнеться серцем, те чи те слово завібрує в душі і зродить палітру емоцій… Зазвичай так і стається. Мала різний досвід — і спілкування після творчих зустрічей, теплі фідбеки від молоді є підтвердженням, що все недаремно.

— Що молодь може знайти для себе у ваших віршах?

— У кожному тексті знайдеться дещо для себе. Те, що відгукнеться саме вам. Те, що вам зрезонує, подарує катарсис. Залежно від віку, досвіду, настрою… Я особисто знаходжу у власних текстах нові сенси, щоразу їм дивуюся, тим самим укотре підкреслюю універсальність поезії, її актуальність, що не минає. Приміром, так звані карантинні вірші дивним чином увиразнюються в умовах воєнного буття. Мотиви «батьки-діти», кохання, затяжної війни — усі вони, безумовно, торкають. Одні тексти очищують болем, інші спроможні подарувати світло. У кожному разі поезія — завше про світло. Тому свою крайню поетичну книгу «Голоси й сенси» я навмисно завершую розділом про любов, бо Любов генерує Світло, веде до Перемоги. Раджу молоді, особливо дівчатам, починати знайомство з моєю творчістю зі збірки «Таємно-лелече». Чимало текстів із тієї книги писані саме у студентському віці, тож почуття й емоції ліричної героїні-юнки точно відгукнуться сучасним молодим читач(к)ам. Та й жіноцтву загалом. «Таємно-лелече» — збірка інтимної лірики, щоправда, колись видавчиня Юлія Анатоліївна Чабаненко, гортаючи рукопис, мовила: «Це жіноча поезія». Перший вірш зі збірки покладений на музику Тамілою Чупак: «Ув осінь липневої туги Чаїно заквилить вечір».«Ти міг би судитися другом, Коханням таємно-лелечим…». Поезія — все ж первинно про емоції. Якщо читач знаходить у тексті сенс, якого я свідомо чи навмисно не вкладала, — значить, він там усе ж є. Найменувавши книгу «Голоси й сенси», я тим самим ніби означила перспективу множинності: власним голосом і вкоріненими, закодованими сенсами провокую реципієнтів до проговорювання іншими голосами, витворення нових смислів.

— З чого молоді почати знайомство з поезією?

— Я раджу ходити на літературні заходи, слухати поезію наживо. Це дуже важливо. Поезію потрібно не тільки читати, а й чути. Шукайте і знаходьте сучасних авторів, живих поетів, не обмежуйтеся лише шкільною програмою, дайте собі можливість відчути поезію по-справжньому.

— Феномен поезії: Чому іноді тексти самі з’являються в голові?— Я не студіювала це з наукової точки зору. Коли почала пробувати себе в ролі тренерки
різних творчих проєктів, уявляла себе птахом, який замислюється над тим, як він летить, як рухає крилами. І тоді мені здалося, що за таких умов птах може впасти й розбитися. Поет пише й переважно не замислюється над процесом як таким. Що ж до появи віршів, то на основі власного досвіду можу сказати, що тексти не приходять тоді, коли ти в моменті щастя, радості, якогось приємного хвилювання. Зазвичай вони є реакцією на полярні кейси — драматичні й навіть трагічні. Це час, коли душа максимально оголена й готова звірятися. Коли має місце сув’язь свідомого й несвідомого, тоді текст ніби народжується з внутрішнього крику. Тут на пам'ять приходить образ горлиці, що вростає горлом у ґрунт (із циклу «Верлібристика одного тижня»). Активізується асоціативне мислення, переплітаються напрочуд віддалені події… Якось пригадалося, як мама штопала шкарпетки — і зринув вірш про душі, які «штопати на часі», про те, як «вчимося з донею штопати темряву тишу тривогу», про війну, яка «розлазиться ніби мішковина», «лізе і зношує воїнів дітей матерів котів собак будинки міста…». І своєрідний імператив наприкінці: «штопайте війну поки вона не стала як сітка як серпанок як суцільна дірка…». Звідки саме така асоціація, важко пояснити логічно, але на те й феномен поезії. Слова й асоціації ніби промовляють самі, хоча, певна річ, це результат синтезу свідомого, несвідомого, досвіду, пам’яті — зокрема родової, історичної. Поет, вочевидь, здатен проникати крізь стіни…

— Чи може штучний інтелект замінити поета?

— Штучний інтелект завжди «в ресурсі» — він не втомлюється, не має перевантаження, непередбачених дедлайнів, не потерпає від війни. Він може римувати, перекладати, пропонувати різні художні версії поетичного перекладу, вражати своїми динамічними успіхами, проте, як на мене, не здатен замінити людську душу, перевершити унікальність творчого мислення… Принаймні найближчим часом ШІ точно не викоренить поета в людській іпостасі, але хтозна, на що він буде здатний у більш далекій перспективі… Та все ж хочеться вірити, що душа живої людини не поступиться роботу, який уже на сьогодні й так украй олюднений і претендує на місце компаньйона. Хай краще буде в ролі помічника — не більше. Принаймні в царині поезії. Мені хочеться цей простір лишити недоторканним для ШІ, хоча не все залежить від моїх бажань.

– Чи є у молоді певна «травма» через шкільний досвід вивчення віршів? — Спробую відповісти максимально коректно. Школа й загалом освіта – це система. Відтак там діють певні правила. Є вчителі, які спонукають учнів не боятися висловлювати власні думки щодо прочитаного чи почутого, розвивають креативне мислення юного покоління. Втім, досі є й інші педагоги, які вимагають від учнів точного відтворення писаного у підручнику. Справжній мистецький текст, надто поезія, породжує множинність сенсів. Хочете розсердити автора — запитайте його, що він хотів сказати тим чи тим словом або своїм твором загалом… Та й чи, зрештою, знає автор, що хотів сказати… Я, приміром, не лише поезію, а й прозу можу писати інтуїтивно: текст мене веде, і я як авторка навіть не відаю, що попереду… У кожному разі література покликана спонукати до мислення. Тішуся, що сучасна молодь хоче мислити вільно, робить самостійний вибір, приймає виклики долі, за потреби готова до опору. І нам треба зробити все можливе, аби підтримати цю тенденцію. Чи ж не про це мої поетичні рядки?

Знаєш, Боже…

Діти наші насправді не з глини й пилу.

Здається, з металу й каменю їх творили

Ті, що іще вважались Твоїм творінням,

Але котрѝм ввели просто в жили «рівність»,

Били яких по пальцях за їхнє «ВІЛЬНІ»…

Або ж:

Діти, які переходили з класу у клас,

Не розуміючи логіки тої ходи,

Знають дві букви з абетки – Adapt і Advance.

Dірять у формулу: кожен собі — поводир.

Автор: Вікторія Коваль, студентка 4-PR курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій, блогерка книжкового ТГ-каналу «Vi•books»

Фото: Олександра Гончаренко, студентка 4-PR курсу ННІ української філології та соціальних комунікацій.