Видатні уродженці Черкащини: Наталія Лівицька-Холодна

Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Розкраяна душа Наталії Лівицької-Холодної

Слово, що йде від серця, проникає в серце.

Нізамі

З-поміж наших краян-митців, кого примхлива доля закинула в заокеанські далі, заслуговує на увагу непересічна постать Наталії Андріївни Лівицької-Холодної. Відома поетеса й перекладачка, вона вписала яскраву й самобутню сторінку в історію української емігрантської літератури. Цими днями минуло 20 років від закінчення її земного життя, отож пропоную шановним читачам окремі штрихи її життєвої «одіссеї» та творчих перипетій.

Донька українського президента в екзилі

Наталія Лівицька народилася на початку минулого століття – 15 червня 1902 року, а рідними пенатами літературної знаменитості став Писаренків Хутір Золотоніського повіту (нині с. Гельмязів на Золотоніщині). Майбутня поетеса зростала у дворянській родині, що мала глибоке козацьке коріння. Її батько Андрій Миколайович Лівицький — присяжний повірений, а згодом і мировий суддя Золотоніського повітового суду, був відомий своїми радикальними проукраїнськими поглядами. Принагідно підкреслимо, що в роки Української революції 1917 — 1921 років він входив до складу уряду Української Народної Республіки, а вже пізніше впродовж 28 років був Президентом України в екзилі (еміграції). Андрій Миколайович товаришував із самим Володимиром Винниченком, який частенько гостював у родині Лівицьких, балуючи Наталочку різними смаколиками та дарунками.

Здобувши початкову домашню освіту, дівчинка в 1912 році вступила до Золотоніської гімназії. Втім гімназійне навчання їй довелося продовжувати в інших містах — Полтаві, Києві, Жмеринці, Переяславі, адже родині доводилося досить часто змінювати місце проживання через опозиційність та проблеми з поліцією її глави. Зрештою, в 1920 році Наталія опинилася у Варшаві, куди емігрували батьки. Середню освіту вона завершила вже в місцевій гімназії міста Подєбради (Чехословаччина), і від 1923 року студіювала романістику в Карловому університеті Праги та згодом у Варшавському університеті. Відтак, вона опанувала кілька європейських мов, що пізніше дуже стало в пригоді для її перекладацьких студій. Паралельно з цим глибоко й зацікавлено вивчала європейську й світову літературну класику.

У ті доленосні часи власного становлення відбулася й знакова подія особистого життя нашої іменитої землячки: вона зустріла свого єдиного й неповторного. Обранцем Наталії став тоді ще зовсім юний маляр, а пізніше один з найвідоміших українських художників-емігрантів Петро Холодний (звідси й подвійне прізвище нашої героїні — Лівицька-Холодна). Побралися молодята в 1924 році, а вже через рік у них з’явилася первісточка – Леоніда.

Вочевидь, саме на празький період життя й припадають перші проби пера поетеси, це була головно інтимна лірика. Наталія досить швидко зближується з іншими поетами «Празької школи», зокрема з Юрієм Дараганом та Євгеном Маланюком. До речі, останній був до нестями закоханий у Наталію Лівицьку й присвятив їй кілька своїх віршів. А у Варшаві молода поетеса стала однією з організаторів літературної групи «Танк», друкувалась в альманасі «Сонцецвіт».

Крутозлами долі й творчі перипетії

Щонайменше десятиріччя знадобилося Наталії, аби вона зрештою наважилася винести на суд європейських шанувальників творчого слова свою першу віршовану збірку з промовистою назвою «Вогонь і попіл» (1934). Попри певні зауваги, вона отримала загалом схвальні відгуки критиків, котрі одностайно засвідчили з’яву на літературному Парнасі нової яскравої зорі. Друга збірка Наталії Лівицької-Холодної «Сім літер» також побачила світ у Варшаві вже через три роки після першої. Опісля настала тимчасова творча перерва через випробування досить нелегкого періоду, коли Європу залихоманило і зрештою втягнуло в страшний воєнний вир.

Крутозлами Другої світової закинули родину поетеси до Західної Німеччини, де вона мешкала в містах Оффербах, Майнцкастель та Етлінген. Зрештою, Лівицькі-Холодні в 1950 році переїздять до США, а місцем їхнього проживання було обрано містечко Йонкерс поблизу Нью-Йорка. Тут Наталія Андріївна звернулася до прози, написавши низку високопатріотичних оповідань для молоді та біографічну повість «Шлях велетня», присвячену Тарасу Шевченку. Отже, письменниця залишила свій помітний слід і в літературній шевченкіані.

Своєрідним підсумком поетичної творчості нашої землячки стала видана в Нью-Йорку 1986 року її віршована збірка «Поезії старі і нові». Сюди увійшли практично всі поетичні твори, написані Наталією Андріївною від 1923 до 1985 року.

Інтимна лірика Лівицької-Холодної відзначається сильними тематичними впливами французького символізму з домішками пізнішого декадансу. Пристрасть в інтимній ліриці Наталії Андріївни таємнича, приваблива аж до самозгуби. Кохання майже завжди заборонене, приховане; дуже часто жорстоке й буремне. Лірична героїня зваблює сильних чоловіків гіпнотичною силою «фам фатаорганізаціїль». Разом з тим, поетеса часом говорить про спокій, серйозність і вірність у коханні. У техніці Лівицької-Холодної панує багатобарвна гармонія, стрункість і легкість, а музика її поезії справді неповторна й вишукана. Літературні критики титулують майстриню слова як поетесу камерного амплуа в найкращому розумінні цього слова.

Як справжня лінгвістична поліглотка, письменниця постійно виявляла неабиякий інтерес і до «слова мовленого інакше», займаючися перекладами з французької. Вона відома і як громадська діячка, зокрема довгі роки була членом управи Союзу українок Америки.

Свої останні роки наша іменита землячка провела вже в Канаді, там вона мешкала разом з донькою та зятем — Михайлом Хариною, священником Українського Католицького Собору Покрови Пресвятої Богородиці в Торонто. Вона постійно й надривно ностальгувала за Україною й це переконливо засвідчує не один її твір. «І розкраяно душу надвоє: / половина по цей, а друга по той бік», — писала вона в 1970 році. Земне життя великої літературної достойниці скінчилося 28 квітня 2005 року (Торонто). Доля відміряла їй на рік більше, аніж англійській королеві-матері: аж 103 роки (!).
Вже два десятиліття минуло, як відлинула в захмарні світи окрилена душа відомої літераторки. Та її освячене небесами й приречене на вічність слово продовжує пробуджувати в нині сущих високі почуття:

Було і є, і вічно буде
Це свято соняшних утіх.
Твоїх палких обіймів чудо
І ніжність пестощів твоїх.