Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Анатолій Чабан: життєпис служіння рідному краю

У новітній історії нашого університету і Шевченкового краю чільне місце посідає Анатолій Юзефович Чабан. Відомий в Україні вчений і освітянин, краєзнавець, громадсько-політичний діяч, дипломат, лицар високих нагород, лауреат престижних премій, будівничий духовної сфери Черкащини й багаторічний професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького цьогорічного дев’ятого вересня зустрічає своє 80-річчя від дня народження. З цієї нагоди — кілька штрихів життєдіяльності знаного добротворця.

Треба самому багато знати, щоб навчати інших.

(В. Короленко)

Першоджерела життєвого поступу

Попри на перший погляд специфічне ім’я по батькові, ніякого польського «сліду» в родоводі ювіляра немає: Анатолій Юзефович є українцем з діда-прадіда. Все дуже просто: на Поділлі це досить поширене чоловіче ім’я, і в цьому факті відбився якийсь відгомін тамтешнього польського панування в далекому минулому. А щодо батька ювіляра, Юзефа Прокоповича (світла йому пам'ять!), то він був знаним у краї ветлікарем, на початку німецько-радянської війни потрапив до карального табору на о. Шпіцберген (як офіцер військового підрозділу, який втратив у бою свій прапор), потім воював у штрафному батальйоні, «змив кров’ю» свою «провину». Бойові заслуги капітана Юзефа Чабана на фронтах Другої світової відзначені орденом Червоної Зірки та медаллю «За відвагу».

Пенати Анатолія Чабана знаходяться в с. Джулинка (Вінниччина) — чималенькому поселенні на Південному Бузі з понад 300-літньою історією, котре свого часу мало статус райцентру. Цей населений пункт подарував Україні не лише нашого іменитого ювіляра, але й заслуженого майстра народної творчості України Степана Печеного, письменницю Тетяну Дугельну, професора медицини Олександра Юзька, військового льотчика, Героя України Костянтина Могилка…

Улюбленими шкільними наставниками Анатолія були вчителі математики Г. П. Бондаренко та історії М. К. Частковський, а справжнім кумиром шкільної юності став місцевий віртуоз, учитель співів Семен Лихенко, котрий свого часу навчався з легендарним класиком української музики М. Леонтовичем. Саме від нього наш герой отримав уроки вокалу, а також гри на клавішних, струнних і духових інструментах.

Утім, батькові, Юзефу Прокоповичу, дуже хотілося, аби єдиний син продовжив його професійний шлях, здобувши ветеринарну освіту. До того ж і Анатолієва старша сестра Галина присвятила своє життя саме цій справі. Хлопець було пристав на батьківське наполягання, вступив після восьмирічки до технікуму ветеринарної медицини в Молдавії, одначе до навчання так і не приступив. Зрозумів, що це не його стезя, адже з дитинства марив військовим флотом. Здобувши середню освіту в місцевій школі (її, до речі, закінчив зі срібною медаллю), подався до Ленінграда, аби вступити до тамтешнього вищого військово-морського училища. Та не судилося: не пройшов за станом здоров’я.

Перебуваючи в певному цейтноті, Анатолій вибрав найближчий до рідних місць варіант навчання і в 1964 р. вступив на фізико-математичний факультет педагогічного вишу в Умані. Випадковість? Та втім, загальновідомою є істина, що це одна з форм вияву закономірності. Наш герой ніколи не пошкодував у житті, що опанував математику – «царицю наук», бо вона сприяла формуванню якостей, конче необхідних дослідникові будь-якої галузі: логіки мислення, чіткого моделювання та алгоритмування наукового пошуку.

Проте буквально через два місяці навчання на Анатолія Чабана чекала нова життєва метаморфоза: його запросили на роботу вчителем до рідної школи, і відтак розпочався понад 60-річний трудовий стаж. Як студенту-заочнику педінституту, Анатолієві було довірено викладання історії та співів (з огляду на його означені вище вподобання та вміння).

А потім – справді карколомне сходження щаблями владної кар'єри, котре просто-таки вражає. У 19 років став очільником районного будинку піонерів (по-сучасному – будинок школяра), а через лічені роки – одним із лідерів молоді Ульяновського району, згодом міста Умані, а потім і всієї Черкащини. Такий вражаючий феномен кредиту довіри, який супроводжував Анатолія Юзефовича усе його життя, пов’язаний із такими його особистісними якостями, як ініціативність, фаховість, постійна готовність до самовдосконалення, суголосність службовим викликам, комунікативність, а головне – зразкова відповідальність за доручену ділянку роботи.

Шлях довіри й відповідальності

Утім, кар’єризмом він ніколи не страждав, і ось кілька прикладів для ілюстрації означеного. Залишивши посаду секретаря райкому комсомолу, Анатолій Чабан повертається на стаціонарне відділення Уманського педінституту. А вже дещо пізніше (1972 р.) ошелешив усіх тим, що з посади другого секретаря обкому комсомолу пішов служити рядовим у танкові війська Збройних Сил. Адже розумів, що молодіжний ватажок, якщо він розраховує на розуміння й підтримку, має пройти всі віхи життєвого становлення, бути в тім числі й стати прикладом для юних щодо виконання почесного обов’язку громадян із захисту Вітчизни.

А потім було навчання в стінах одного із найпрестижніших навчальних закладів колишнього СРСР – Академії суспільних наук. Роки навчання в тогочасній столиці запам’яталися насамперед спілкуванням з тодішніми провідними вченими Л. Абалкіним, В. Медведєвим, С. Момжаном, Ж. Тощенком та багатьма іншими. Було й стажування у провідних мистецьких закладах, наприклад театрі на Таганці, де випало зустрічатися із самим В. Висоцьким. А, мабуть, найголовніше, що під час навчання Анатолій Юзефович остаточно визначився із фаховим вибором, вирішивши присвятити своє подальше життя служінню Кліо. У вільний від занять час годинами просиджував у бібліотеках та архівах, збираючи матеріали для кандидатської дисертації з проблем формування соціальної активності сільської молоді. Її вдалося захистити відразу після завершення навчання в академії.

Від 1991 року, залишивши посаду другої керівної особи Черкащини, Анатолій Юзефович розпочав викладацьку діяльність у Черкаському педінституті, разом із О. Г. Перехрестом став фундатором історичної освіти, очолив першу в цьому виші кафедру історії України. Саме у стінах інституту відразу відчув себе комфортно й усвідомив, що зароджене в юності вчительське начало таки взяло гору.

Покликаний Кліо

А потім був блискучий захист докторської дисертації з цілинних проблем історії Середньої Наддніпрянщини, котра стала взірцем наукового краєзнавства й водночас викликала чимало дискусій в академічних колах. У концептуальних висновках та формулюванні теоретичних положень дисертаційної праці, у котрій переконливо обґрунтовувалася етно- й державотворча місія цього краю, Анатолій Юзефович отримав підтримку з боку таких відомих вчених, як академіки В. А. Смолій, П. Т. Тронько, професори М. Д. Березовчук, Ю. Ю. Кондуфор та ін.

Коло науково-творчих зацікавлень професора Анатолія Чабана — вражаюче розмаїте. Його цікавить минувшина рідного краю, козацька доба, українське державотворення за Б. Хмельницького та його наступників, яскраві постаті історії й сьогодення тощо. Останні роки він ґрунтовно займається проблемами цивілізаційного вибору України на шляху до Європи та історією повсякдення. Гідним наслідування є й розлогий творчий доробок ювіляра, котрий станом на сьогодні сягнув понад 350 публікацій, а це ґрунтовні монографії, науково-популярні та публіцистичні видання, навчальні посібники, статті тощо. Одним із небагатьох черкаських істориків Анатолій Чабан обраний академіком Української академії історичних наук.

В Анатолія Юзефовича були й роки повернення на державну службу. Так було у 2000 р., коли він обійняв посаду заступника голови Черкаської ОДА з гуманітарних питань і встиг зробити доволі багато для збереження історико-культурної спадщини Шевченкового краю, увічнення пам’яті про Кобзаря й творця Української козацької держави. Варто зазначити, що професор Анатолій Чабан продовжив і свою викладацьку діяльність у нашому університеті.

Є в Анатолія Чабана й унікальний досвід дипломатичної служби, адже він упродовж трьох років (2003 — 2006) перебував у ранзі першого секретаря Посольства України в Республіці Казахстан. Як повпреду нашої держави, йому вдалося зробити чимало для пропаганди в казахстанському середовищі українства. Насамперед, Анатолій Юзефович активно співпрацював із культурно-просвітницькими центрами українців Казахстану, відвідав шевченківські місця, яких досить багато в цій державі, надав консультативну допомогу місцевим музейникам. А ще прочитав близько 80 лекцій з історії та сьогодення України у новоствореному українському центрі казахстанської столиці, став співавтором книги «Українці Казахстану». Додам до цього й те, що завдяки його зусиллям вдалося відкрити казахам унікальну творчість витязя української поезії Василя Симоненка.

Після мандрів владними й дипломатичними шляхами у 2010 р. професор Анатолій Чабан повернувся в стіни рідного університету. Деякий час очолював кафедру історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін (2006–2008 рр.), а потім перебував на посаді професора кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки (до 2025 р.). Проведене нами свого часу бліцопитування студентів переконує в тому, що ювіляр був серед найулюбленіших викладачів.

Секретом його популярності стала ретельна підготовка до кожного заняття, застосування нестандартних методичних підходів, залучення всіляких цікавинок. А ще Анатолій Юзефович намагався йти в ногу зі швидкоплинним життям, опанував і широко використовував сучасні інформаційні технології, а також досвід, набутий під час наукових відряджень до вишів США, ФРН та Бельгії. Головним для нього був послідовний студентоцентризм.

У години дозвілля професор заспокоює душу збиранням пісенного фольклору рідного краю. Захоплюється читанням художньої літератури, насамперед історичної прози. Свого часу займався спринтерським бігом та великим тенісом.

Унікальні заслуги Анатолія Чабана перед рідним краєм та Україною пошановано високими відзнаками. Зокрема, він є лицарем орденів «Знак Пошани», Данила Галицького та Нестора Літописця. Як невтомного дослідника місцевої історії та знаного освітянина його відзначено званням лауреата краєзнавчих премій ім. академіка П. Тронька та ім. М. Максимовича, а також народного вчителя Олександра Захаренка. Професор є почесним краєзнавцем України.

Берегинею родини ювіляра є його люба дружина Людмила Павлівна, з котрою прожили душа в душу вже понад 55 літ. Повсякчас професор подумки лине до далекої Нової Зеландії, де мешкає його донька Наталя – доктор наук, професор Кентерберійського університету й Президент Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії. Нині Анатолій Чабан кинув життєвий якір за океаном, у США (місто Брансвік, штат Нью-Джерсі), куди запросила його на проживання

молодша донька Ольга (докторка філософії у галузі педагогіки, працює менеджеркою та викладачкою в Рутгерському дослідницькому університеті). Має ювіляр і двох онучок: Майю та Селію. До речі, старшенька — Майя, попри ще шкільний вік, може похвалитися кількома публікаціями в антології дитячої літератури Нової Зеландії й мріє про фах міжнародника.

А сам глава родини не поспішає віддаватися насолоді заслуженого спокою. У західній півкулі, за 8 тис. км від своєї Батьківщини, він, як і досі, продовжує невтомно пропагувати українство та знайомити американців із історією й культурою Шевченкового краю. На сторінках найстарішої в США україномовної й широкотиражованої газети «Свобода» за чотири воєнні роки побачили світ понад 20 його статей, присвячених видатним постатям та знаковим битвам в Україні. За час своєї вимушеної еміграції професор встиг видати й дві книги. Зокрема, у 2023 р. вийшла друком монографія, присвячена сільському побуту Середньої Наддніпрянщини. А буквально до ювілею Анатолія Чабана в черкаському видавництві «Вертикаль» видруковано збірник історико-публіцистичних нарисів «Особа в історії», що є вагомим внеском в українську персоналістику. Це видання вийшло за фінансового сприяння Єврокомісії в межах міжнародного гранту Ж. Монне «Виклики та можливості дипломатії спадщини ЄС в Україні».

Отакою багатогранною й добротворною є життєдіяльність професора Анатолія Чабана. Тож нехай і далі так буде! Віку й здоров’я, активного довголіття, нових творчих злетів, вельмишановний ювіляре!