Випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, чемпіон України з боксу, майстер спорту міжнародного класу, спецпризначенець Олег Прудкий з позивним «Отаман» загинув 22 травня 2022 року.

У той день його доньки залишились без люблячого батька, а рідні без дорогої людини, яка завжди була для них опорою.

Олег поклав своє життя, захищаючи державний суверенітет та територіальну цілісність України, на посаді поліцейського відділу з проведення спеціальних операцій управління «КОРД» Головного управління Національної поліції.

Про історію Олега Прудкого йдеться в матеріалі на «Вичерпно».

Олег Прудкий народився 11 вересня в 1991 році в селі Тіньки, що на Черкащині. Там закінчив школу. Мама Раїса Прудка каже, що коли Олег зʼявився на світ, то в селі казали, що родився переможець.

Ще з дитинства хлопець активно почав займатись спортом. Попри те, що батько Олега Віктор Прудкий професійно займався бігом, любов до спорту прищепила йому мати. Вона розповіла сину про тренування в Чигирині. Спочатку хлопець не дуже горів заняттями, а потім, каже пані Раїса: «Мете — не мете на вулиці, а він їде на тренування».
Заслужений тренер України Андрій Мальований тренував Олега Прудкого з 10 років. Чоловік поставив його в стійку та навчив мистецтва боксу:

— Він прийшов на рік пізніше, ніж його товариші. Пам’ятаю, був маленький і худенький. Олег докладав зусиль удвічі більше, ніж інші, щоб наздогнати інших. Через рік у нього це вийшло, а ще через рік він їх переграв, — розповів тренер.

Хлопець повністю віддавався тренуванням і не пропускав практично жодного:

— Був випадок, коли не приїхав автобус, який забирав дітей на тренування. Я тоді сказав, що хлопці з Тіньок не приїдуть. І ми почали заняття. Десь через 30-40 хвилин я побачив, як хтось біжить. Олег пробіг 13 кілометрів з села на тренування. Хлопців питають: «Хто це біжить?» А я відразу його впізнав і сказав їм, що це біжить чемпіон. Так і сталося.

Батьки пригадують, що перші нагороди сину давалися складно:

— Важко йому було. Воно йому ніби й давалось, але… то засудять, то переможе, та після кожного бою ставав сильнішим, — розповідає Раїса Прудка.

За словами тренера, Олег був спортсменом, якому все вдавалося не через талант, а через постійну роботу над собою:

— Найбільший талант — це наполегливість. У нього вона була і завдяки їй він перемагав.

Про школу юнак не забував. Батько пригадує, як син завжди здавав контрольні та був успішним учнем, хоч і часто пропускав навчання через змагання.

Попри спортивні успіхи, у 13 років через хворобу Олег Прудкий ледь не поставив хрест на боксі. Після першого Чемпіонату України хлопець захворів на дуже тяжку хворобу — остеомієліт (запалення кісток, – ред.). Юнаку заборонили будь-які фізичні навантаження. Олег майже рік ходив на милицях, не відвідував школу, бо мав слабкий імунітет.

— Після цієї хвороби він довго не міг займатися спортом. Він прийшов на тренування, маючи 15 кілограмів зайвої ваги. Хвороба була дуже важка, він весь час був на крапельницях. Однак через рік тренувань знову зміг стати чемпіоном України. Він переміг хворобу, хоча всі думали, що він зав’яже з боксом, — розповів Андрій Мальований.

Зі слів матері, Олегу хотіли призначити групу інвалідності, однак син достатньо швидко відновився.

— Ми так переживали за нього, але він почав знову займатися, потроху брав навантаження, — каже мати.

«Привіт, ну все, я тебе нікуди тепер не відпущу»

Олег Прудкий навчався в ННІ фізичної культури, спорту і здоров’я ЧНУ імені Богдана Хмельницького. Уже в 19 років став членом Національної збірної команди України з боксу. Подруга сім’ї та кума Тетяна Уфімцева згадує, що в студентські роки Олег, хоч вже й був перспективним боксером, залишався скромним:

— Він був дуже сором’язливим і ввічливим. Ніколи не запитував зайвого і ставився з повагою.

Спорт подарував Олегу Прудкому не тільки перемоги й визнання, але й цінні знайомства, які залишилися з ним на все життя. Доленосною стала зустріч із Мар’яною, його майбутньою дружиною. Вона, як і Олег, була студенткою того ж інституту та займалася легкою атлетикою. Їхні шляхи перетнулися у 2009 році в гуртожитку:

— Я приїжджаю в гуртожиток, заходжу до себе в кімнату, дивлюся, на моєму ліжку сидить якийсь хлопець. Я відразу до нього: «Я не зрозуміла, ти хто?» Він каже: «Олег Прудкий». Ну я й сказала йому «до побачення». Він так посміхнувся, у нього така була щира посмішка, такі добрі очі, – пригадує першу зустріч Марʼяна Прудка.

З того моменту вони почали спілкуватися, разом проводили вечори та тренувалися:

— Спочатку я його сприймала як друга, бо він був менший за мене. Але коли він їздив на змагання або на спортивні збори, я розуміла, що мені не вистачає його. Але признатися самій собі, що він мені подобається як чоловік, я не могла. Пам’ятаю, приблизно в кінці жовтня-листопада, він поїхав в Харків на змагання, ми не бачилися десь тиждень, можливо, два. Він приїжджає вночі, приходить до мене з таким здоровецьким букетом троянд. Постукав мені у двері, я відчинила, а він і каже: «Привіт, ну все, я тебе нікуди тепер не відпущу».

Це був початок їхніх стосунків. Попри напружений графік тренувань і змагань, Олегу вдавалося знаходити баланс між особистим життям і кар’єрою. У 2012 році спортсмен став дворазовим чемпіоном України з боксу серед чоловіків, бронзовим призером Чемпіонату світу серед студентів у Баку (Азербайджан), призером багатьох міжнародних турнірів групи «А». З 2013 року виступав за боксерську команду «Українські отамани». Тоді ж став чемпіоном України з боксу у легкій вазі. Олег перший в історії черкаського боксу здобув «золото» у ваговій категорії 60 кг.

У 2014 році Олег зробив пропозицію Марʼяні. Жінка пригадує, що це був для неї довгоочікуваний крок:

— Олег поїхав на турнір до Казахстану в 2013 році й повернувся переможцем саме на День закоханих. Він приїжджає такий щасливий, витягує коробочку. Я почала хвилюватися, думаю, ось він — момент пропозиції! Відкриваю, а там сережки. Я розгубилася, а він усміхається й питає: «Не подобаються?» Кажу: «Та ні, класні», — із посмішкою пригадує Марʼяна.

Пропозицію руки та серця Олег зробив через рік — 8 березня 2014 року. Того ранку Мар’яна прокинулася і не знайшла ані Олега, ані звичних квітів:

— Повернувся він якийсь нервовий, без квітів, а тоді підійшов, став на коліно і подарував червону коробочку, як тоді у 2013 році. І вже там була обручка. Я погодилася відразу!

Через кілька хвилин Олег приніс величезний букет, обійняв її й сказав, що щасливий, коли вона поруч.

У липні 2015 року вони одружилися. Того ж року чоловік оголосив про завершення боксерської кар’єри. Згодом у пари народилася перша донька Соломія. Олег підтримував дружину на пологах й був по-справжньому щасливий, каже Мар’яна. Він мріяв про ще одну дитину й потай сподівався на хлопчика. Однак доля подарувала їм ще одну дівчинку Емілію.

Він був ідеальним сім’янином, пригадує друг сім’ї Олександр Малюк:

— Попри цілий день на роботі, завжди знаходив сили гуляти з дітьми, проводити з ними час, допомагати друзям, і навіть встигав тренуватися сам.

«Він був професіоналом»

У 2015 році Олег Прудкий долучився до лав Національної поліції України та став правоохоронцем. У червні 2016 року молодий поліціянт пройшов навчальний курс з прикладної стрільби для інструкторів патрульної поліції за програмою Всеукраїнської федерації стрілецьких видів спорту. У 2017 році здобув повну вищу юридичну освіту в Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю «Право». А вже у 2018 році пройшов підвищення кваліфікації у Донецькому юридичному університеті МВС України за професійною програмою «Поліцейських патрульної поліції».

З Олександром Малюком, який став згодом вірним товаришем, Олег познайомився ще в університетські роки.

— Ми жили в одному гуртожитку і вже тоді я знав, що є така місцева зірка з боксу — Олег Прудкий. Він вже тоді був членом збірної команди України. Ми не часто бачилися, але один одного поважали. Згодом разом проходили службу в Національній поліції з початку її створення, – розповів Олександр Малюк.

Спочатку вони з Олегом працювали в групі швидкого реагування, а згодом стали інструкторами з фізичної підготовки. У той період якраз створювався спеціальний підрозділ, і вони займалися фізичною підготовкою новобранців. Щодня вони з Олегом тренувалися разом із хлопцями в залі, працюючи пліч-о-пліч:

— Ми проводили з ним цілий день, я бачив його в різних ситуаціях, — ділиться спогадами колега. — Згадуючи нашу службу разом, наші професійні будні, залишаються тільки приємні спогади, бо він був професіоналом.

Повну версію матеріалу читайте на «Вичерпно»