Напередодні Дня Української Державності, запровадженого Указом Президента України №423/2021, Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького ушановує пам’ять та засвідчує  повагу до діяльності видатних представників національної еліти, а також борців за державність та незалежність України.

Українська нація має цілу плеяду діячів, пам’ять про яких століттями стиралася імперіалістичною росією, а пізніше тоталітарним срср. Незалежна Україна з метою утвердження спадкоємності понад тисячолітньої історії українського державотворення  відновлює історичну справедливість та віддає належне своїм Героям.

Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ Григорій Голиш підготував нарис про уродженця Черкащини Андрія Миколайовича Вовка.

Армія без полководця — тіло без душі.

Курцій

Непересічна доба Української революції висунула чудову плеяду яскравих постатей, справжніх лицарів національного духу, чимало з яких пішли у святу сферу тогочасного українського державотворення з Шевченкового краю. Серед них помітне місце належить і нашому земляку Андрієві Миколайовичу Вовку.

Становлення достойника

Він з’явився на світ Божий у селі Деньги Золотоніського повіту 15 жовтня 1882 року. Андрійкові батьки були простими селянами, котрі втім мали козацьке коріння й належали до «міцних» середняків, а тому змогли дати синові не лише типову для селянських дітей початкову освіту. Хлопець продовжив навчання у повітовому центрі, а потім і зміг реалізувати свою мрію: стати професійним військовим. У 1900 році він приступив до військової служби у розташованому в Черкасах 174-му Роменському полку, а через три роки вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища — знаного тоді військовий закладу. Його деньгівчанин закінчив кращим серед кращих у 1906 році за 1-м розрядом, із персональною відзнакою військового міністра. Свій вишкіл продовжив у Костянтинівському військовому училищі (м. Київ), і після його закінчення у чині підпоручика розпочав службу в одній із піхотних частин.

А потім були громи Першої світової війни, на фронтах якої молодий офіцер командував ротою, батальйоном, був нагороджений за мужність та вміле керівництво своїм підрозділом на Румунському фронті. Від початку Української революції Андрій Вовк — у вирі її подій, бере щонайактивнішу участь у створенні української армії. Саме він сформував і очолив український ударний батальйон, згодом — стрілецький полк. Цей підрозділ восени 1917 року виступив проти більшовиків у місті Бердичів, а його очільник отримав звання полковника Армії УНР.

У епіцентрі революційних подій

Під час австро-німецької окупації та Гетьманату наш земляк знаходився в опозиції до режиму, був заарештований і провів у в’язниці 8 місяців. Згодом Андрій Вовк став одним із організаторів антигетьманського повстання. За безпосереднім дорученням Симона Петлюри він сформував окремий корпус, силами якого очистив від більшовицьких військ Житомир. У лютому 1919 року Директорія призначила отамана Андрія Вовка командиром Окремого корпусу залізнично-технічних військ УНР, і це з’єднання зіграло велику роль у боях із більшовицьким військами. А вже в серпні 1919 року наш земляк отримав посаду вартового отамана штабу групи й відзначився в запеклих боях проти денікінців та більшовиків біля Умані, Тального, Христинівки. Від вересня 1919 року очолив 5-у пішу Селянську дивізію Київської групи Армії УНР. У запеклих боях із переважаючими чисельно силами денікінців дивізії вдалося вибити ворога з Монастирища, Бершаді, Ольгополя, Чечельника й Джулинки. За вміле командування військами 37-річний отаман отримав подяку від Петлюри. Однак денікінці підтягнули резерви й у результаті контратаки змусили дивізію Вовка відійти до Тростянця, звідти на Вапнярку. Зрештою, наприкінці жовтня підрозділ було переведено в тил для відновлення сил.

Очоливши 4-ту Київську дивізію Армії УНР, уже тоді широко відомий українському військовому загалу Андрій Вовк став одним із очільників знаменитого Першого Зимового походу Армії УНР. Від 6 грудня 1919 до 5 травня 1920 року у складі групи Юрія Тютюнника його дивізія пройшла з боями понад 2 тисячі км тилами денікінських і більшовицьких військ. За цей подвиг він одним із перших був нагороджений найвищою (і єдиною реальною) нагородою УНР — Залізним Хрестом (повна назва — «Лицарський хрест за Зимовий похід і бої»). Наприкінці серпня 1920 при форсуванні Дністра Андрій Вовк успішно командував бойовими операціями Лівої армійської групи Армії УНР, очолив наступ проти більшовицьких військ, а восени отримав звання генерал-хорунжого.

Та, на жаль, під натиском більшовиків УНР загинула, й рештки її армії опинилися на теренах Польщі. Загальне командування над усіма інтернованими у Вадовицях частинами обійняв генерал-хорунжий Вовк. Упродовж короткого часу він також виконував обов’язки заступника голови Ради Народних Міністрів УНР.

Далеко від батьківщини, у вимушеній еміграції, наш земляк конкретними справами й пристрасним словом утверджував українську ідею. Андрій Вовк довгі роки редагував часопис «Табор», очолював Українське військово-історичне товариство, став співзасновником Товариства колишніх вояків Армії УНР та його друкованого органу «За державність». Обирався делегатом Другого з’їзду української політичної еміграції та членом ради Українського Центрального Комітету. За унікальні заслуги в українському державотворенні наш земляк був нагороджений Хрестом Симона Петлюри (1936 рік).

Дощенту наповнене великими справами життя суворого воїна й невгамовного політичного діяча довгі десятиліття унеможливлювало його бодай якесь особисте щастя. Зрештою, хай і запізніле, воно таки прийшло в образі коханої жінки Софії (уроджена Галас), яка стала його вірною дружиною й соратницею. В 1939 році у щасливій родині Вовків з’явився первісток — син Микола.

Після Другої світової війни наш земляк мешкав зі своєю родиною у Західній Німеччині, працював заступником голови Вищої військової ради УНР та (до 1949) виконував обов’язки голови Ради ордена Залізного Хреста. Як відомого політичного діяча, генерала Вовка було висунуто на відповідальну посаду військового міністра уряду УНР у еміграції, й він обіймав її від 1957 до 1961 року.

Життя нашого земляка скінчилося в уже досить поважному віці (87 років) 11 лютого 1969 року у німецькому місті Новий Ульм, де він мешкав на схилі свого віку. Лише нещодавно це звучне ім’я почало повертатися на скрижалі української історії. Втім, доводиться із прикрістю констатувати, що на теренах його рідної Золотоніщини ім’я відомого державотворця ще не стало об’єктом належного поцінування, воно поки не віддзеркалене ані в назвах вулиць, ані в об’єктах монументальної пам’яті.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича