Краєзнавець із ЧНУ розповів про праведницю світу Олександру Шулежко

До почесної когорти Праведників народів світу, пошанованих за порятунок євреїв у роки Другої світової, з-поміж понад 2,5 тисячі українців належить і наша землячка Олександра Максимівна Шулежко. 28 травня виповнилося 120 років від дня народження цієї уславленої жінки з непростою життєвою долею. Видання "Черкаський край" опублікувало статтю Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ ім. Б. Хмельницького

Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ

Л. Сегре

Їх назвали праведниками народів світу. Вони заслужили такого високого титулування своєю мужністю й жертовністю в ім’я порятунку найдорожчого: людського життя. Йдеться про тих справді легендарних людей, котрі, нехтуючи смертельною небезпекою, в роки Другої світової рятували приречених на знищення євреїв. Для увічнення їхнього подвигу в Ізраїлі збереження пам’яті жертв Голокосту Інститутом Яд Вашем ще в 1953 році запровадили це почесне звання для відзначення людей неєврейської національності. До цієї славної когорти Праведників належить почесна громадянка м. Черкаси Олександра Максимівна Шулежко. До уваги читачів — її життєпис як до звершення нею подвигу порятунку, так і опісля тих вікопомних подій.

Олександра з’явилася на світ Божий на початку позаминулого століття – 15 (28 за новим стилем) травня 1903 року, а її маленькою батьківщиною стало с. Михайлівка Золотоніського повіту (Драбівщина). Зростала в заможній селянській родині Шелудьків і саме це уможливило її навчання в Золотоніській жіночій гімназії (у роки «великого перелому» Шелудьки були розкуркулені). У 1921-му поєднала свою життєву долю зі священником Федором (адвокатом за освітою), який, до речі, був належний до Української автокефальної православної церкви. Лиховісного 1937 року він згинув у сталінській катівні, а Олександра залишилася сама з чотирма маленькими дітьми на руках та ще й із клеймом «дружини ворога народу». Пережила й трагедію непоправної втрати: ще маленьким помер її синочок.

Аби зреалізувати свою мрію стати вчителькою, закінчила педтехнікум. А потім працювала в дитсадку №4 м. Черкаси, віддаючи маленьким вихованцям свої знання й частку щедрого серця.

Згодом перебралася до Черкас і з початком окупації міста очолила місцевий притулок для дітей-сиріт. У ньому утримувалися близько 100 вихованців, у тому числі й 25 представників єврейської національності. Олександра Максимівна знала, що за переховування єврейських дітей їй загрожує смертна кара від окупантів. Більше того, на смертельну небезпеку вона наражала й своїх двох маленьких доньок: семирічну Аллу й чотирирічну Ларису. Та попри це вона все зробила для порятунку маленьких євреїв. Завдяки сміливості, винахідливості, знанню німецької мови їй роками вдавалося вводити в оману німецьку окупаційну адміністрацію й поліцаїв. Єврейських дітей залежно від особливостей їхньої зовнішності у притулку записували як українців, греків, вірмен або татар. Під час перевірок дітей-євреїв переховували в ізоляторі, запевняючи окупантів, що там тримають інфекційних хворих.

Міська управа виділила мізерні кошти на утримання цього закладу, все інше діставалося працею його вихованців: вони обробляли город, вирощували декілька поросят, доглядали кіз, заробляли кошти працею в господарстві місцевого землевласника, співали за гроші в церковному хорі. Досвідчений вихователь і організатор дитячого колективу, Олександра Шулежко забезпечила чіткий розподіл трудових обов’язків між вихованцями, розробила ефективну систему опіки старших над молодшими, і все це створювало загалом прийнятні умови для утримання дітей у притулку.

У притулку клопотами завідувачки проводилися систематичні заняття з мови, літератури, математики й музики. Незабаром почав працювати й гурток вишивки.

З наближенням радянських військ за наказом окупаційної влади притулок було евакуйовано у Вінницьку область, де дітей поселили у вщент розореному Соболевському дитбудинку без будь-яких засобів для існування. Щоб забезпечити виживання дітей у цих екстремальних умовах, Олександра Шулежко розподілила їх на «четвірки» з різновіковим складом, які очолювались підлітками. Старші діти кожної групи діставали харч і ділилися ним із молодшими — так вихованцям удалося врятуватися від неминучої голодної смерті.

Після приходу радянських військ у квітні 1944 року вихованців повернули до м. Черкаси (невгамовна Олександра Шулежко домоглася виділення для них окремого вагона) й здали у спецдитбудинок № 1. А на саму рятівницю чекав дуже непростий період її життя. Олександра Максимівна тільки тоді дізналася, що ще в 1942-му під час пекельних оборонних боїв за два дні до свого 19-річчя згорів у танку її первісточок Вадим. Надірвала серце горем непоправної втрати, та згодом опанувала себе, адже треба було підіймати на життєве крило своїх двох доньок.

Сама ж Олександра Максимівна упродовж понад 20 років перебувала в страшному режимі підозри з боку радянської влади. Довелось їй пережити принизливі допити в репресивних органах, носити жахливий ярлик нацистської колаборантки, терпіти незаслужені образи з боку найближчого оточення. Їй заборонили займатися педагогічною діяльністю. Жінка змушена була вдовольнитися далекою від її фаху скромною посадою працівниці реєстратури міської лікарні. Проте й тут вона продовжила свою добротворчу діяльність: стала донором крові й здала її загалом щонайменше 150 літрів.

Та зрештою справедливість взяла гору, й завдяки клопотам священника Троїцької церкви о. Омеляна та завідувача відділу охорони здоров’я С. Гончарова подвиг Олександри Шулежко став відомий загалу. Вона отримала посвідчення учасниці партизанського руху, а в 1985 році — й орден Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Уже у своєму високому віці наша землячка мешкала в Києві, у своєї доньки, а її земне життя закінчилося в 1994 році. Усього два роки не дожила Олександра Максимівна до найвищого поцінування її героїчного вчинку. 11 червня 1996 року ізраїльський інститут Яд Вашем присвоїв їй почесне звання Праведниці народів світу (посмертно) з занесенням її імені на Стіну Пам'яті Алеї Праведників в місті Єрусалим.

Прийшло й запізніле визнання Праведниці у її рідному краї. У 2013 році в Черкасах на стіні будинку № 200 (вул. Хрещатик) відкрили меморіальну дошку на честь Олександри Шулежко. Рішенням міської ради в 2017 році їй було присвоєно звання «Почесна громадянка м. Черкаси», а під завісу воєнного 2022 року у Черкасах з’явилася й вулиця Праведниці О. Шулежко. Їй присвячена книга Р. Загоріної й Т. Шапіро «Пам’яті уславленої землячки», а також документальний фільм.

Тож пам’ятаймо нашу уславлену краянку! Особливо це важливо нині, в ці доленосні дні, коли в боротьбі з рашистами вирішується доля української нації, й коли постало нове покоління дітей війни. А новочасні Праведники — безстрашні воїни ЗСУ, самовіддані енергетики, жертовні медики, працелюбні педагоги — усе роблять задля того, аби порятувати дітей — наше майбутнє!