Науковці Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького є його «золотим фондом». Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ, доцент, кандидат історичних наук, член Національної спілки журналістів України Григорій Голиш підготував низку статей про тих, хто передає свої знання студентам та підвищує рейтинги своєї alma mater. Пропонуємо ознайомитися з життєписами наших професорів.
Джерело: cdu.edu.ua
Сайт Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького
Антон Чехов колись сказав: «Мистецтво надає крила і підносить далеко-далеко». Істинність цих простих і водночас високих слів ілюструє життя творців мистецьких шедеврів, що приречені на вічність.
Хрестоматійним прикладом означеного є творчість нашого сучасника, лауреата премії імені Т. Яблонської, художника з національним іменем Івана Бондаря. Цей митець є володарем почесного звання «Народний художник України». Принагідно зазначимо, що такого високого титулування з нині сущих на теренах Черкащини образотворців удостоєний лише він. Дощенту насичене творчістю й добрими справами життя цієї душевно окриленої й сильної духом особистості є невгасимим взірцем для наслідування.
— Іване Івановичу, Ви — дитина війни, ровесник остаточного визволення України від гітлерівських загарбників у жовтні 1944 року. А який слід у Вашому житті залишила злочинниця-війна?
— У мене до війни особливий рахунок, адже вона забрала найдорожчу мені людину — батька. Він загинув на фронті під час Ясько-Кишинівської операції смертю героя. Відступаючи, окупанти сплюндрували моє рідне село Яснозір’я. На загал скажу, що тяжка воєнна й повоєнна пора знівечила моє дитинство, я постійно перебував у режимі голоду й холоду, не знав, що таке іграшки чи солодощі.
— А як Ви опинилися в Мошнах?
— Це стало наслідком ще однієї трагедії. Підірвавши своє здоров’я на колгоспному полі та захворівши на невиліковну хворобу, ще зовсім молодою пішла з життя моя мама. Тож у півторарічному віці я поповнив багатотисячну післявоєнну армію круглих сиріт. І бути б мені вихованцем дитбудинку, якби не моя тітонька — Меланія Калинівна. Вона забрала мене до себе в Мошни і стала для мене найріднішою людиною, справжньою мамою…
— Настільки я знаю, з раннього дитинства у Вас з’явилися проблеми з фізичним станом через серйозну травму. Як долали цю біду?
— Дійсно, ще у віці немовляти в результаті падіння з висоти я зламав хребет і це ускладнило все моє подальше життя й породило певні комплекси. Проте уже в ранній юності я якось оговтався й заборонив собі та своєму оточенню жаліти мене і завдяки вольовим зусиллям таки втримався в життєвому сідлі. Більш того, я ніколи не збавляв обертів своєї долі й попри складнощі завжди намагався працювати з повною віддачею, жити повноцінно.
— Ви закінчували Мошнівську школу… Як проходило навчання, чим захоплювалися в роки своєї шкільної юності?
— Відмінником навчання не був, та проте й не пас задніх. Принаймні вчителі на мене ніколи не скаржилися. Щодо захоплень, то найбільше приваблювало кіно та всілякі ремесла. Уже в шкільні роки допомагав односельцям зводити будинки, і не було такої роботи, за яку б не брався. Такі заняття були мені до снаги, та й копійчина яка не яка водилася. Зрештою захопився малярством: копіював портрети діячів літератури, клав пензлем на папір розкішні барви рідних Мошен та околиць.
— Вочевидь, це захоплення й вплинуло на Ваш фаховий вибір?
— Звісно, але не лише воно. Адже після закінчення школи я мав твердий намір вивчитися на кіномеханіка, бо з мого погляду це б на постійній основі долучило мене до кіно, яким марив. Та остаточну крапку на альтернативах професійного вибору поставив мій дядько, який, оглянувши мої акварелі, твердо сказав: «Іванку, тобі треба вчитися на художника!» Я дослухався до його рекомендації…
— Із Вашого досьє випливає, що шлях здобуття фаху професійного художника проліг через довгі 11 років. Назвіть свою alma mater.
— А їх аж дві, бо спочатку я здобув професію художника-кераміка й скульптора малих форм в Одеському художньому училищі імені Грекова. А потім відразу подався до найпрестижнішого в Україні мистецького вишу: Київського художнього інституту. Там вивчав таїни образотворення під керівництвом відомих митців, академіків, зокрема, шевченківського лауреата Віктора Шаталіна, народних художників Василя Гуріна й Тетяни Голембієвської та інших. Уже в роки навчання постійно демонстрував свої полотна на різноманітних вернісажах. Пізніше до мого становлення як художника долучилися знані мистецькі корифеї, серед них — Федір Захаров, Тетяна Яблонська, Борис Рапопорт та багато інших. Рівно через 10 років після закінчення інституту став членом Спілки художників (у 1985 році).
— У Вашій трудовій книжці лише 2 записи, що свідчить про Вашу постійність і вірність професії. Де випало застосовувати свій талант і здобуті знання?
— Чверть віку працював у Черкаському художньому фонді Спілки художників України. Разом зі своїми побратимами по пензлю й різцю Іваном Куликом, Петром Козіним, Станіславом Грабовським, згодом Іваном Фізером, Віктором Олексенком виконував різні художньо-оформлювальні роботи, писав картини для виставок. У 90-ті, коли припинилося фінансування нашої творчої структури і ми були поставлені на грань фізичного виживання, довелося зайнятися абсолютно нетиповою для мене роботою: рихтуванням автомобільних кузовів. Це дало змогу хоч якось утриматися на плаву й зрештою спорудити власну художню майстерню в Мошнах…
— А що спонукало Вас зайнятися викладацькою роботою?
— У 2000 році, коли в Черкаському університеті імені Богдана Хмельницького з’явилася спеціальність «образотворче й декоративно-прикладне мистецтво», мене уже в статусі заслуженого художника України разом із кількома моїми колегами запросили до викладання на відповідній кафедрі. Після набуття мною 8-річного стажу науково-педагогічної роботи вища атестаційна комісія присвоїла мені вчене звання доцента. Нині, вже на посаді професора, викладаю студентам курси прикладного характеру, зокрема, «Малюнок», «Живопис». Відчуваю себе комфортно й вмотивовано на педагогічній ниві, що додає мені багато снаги для творчості й молодить душу. Заняття будую на практичній основі. Особливо полюбляють студенти виїзні майстер-класи у пам’ятних місцях Черкащини.
— Ви маєте й наукові публікації.
— Це так: побачили світ понад два десятки моїх мистецтвознавчих статей у солідних наукових часописах. А ще я є співавтором краєзнавчої книги про мої рідні Мошни — «Містечко ратників та майстрів».
— А тепер настав час поговорити про найголовнішу справу всього Вашого життя — мистецтво творення. За понад піввіковий творчий стаж Ви вже подарували людству вражаючий доробок, що сягнув за 3 тис. картин. Із простого арифметичного підрахунку випливає, що Ви щороку пересічно писали 60 картин (5 полотен щомісяця). Така справді рекордна творча результативність гідна подиву! Як Вам це вдається?
— Відразу скажу: за кількістю ніколи не гнався, та й встановлювати якісь «гіннесівські рекорди» не мав на меті. Творив і творю за покликом серця… А цей поклик відчуваю щодня й щохвилини. Безмежно люблю Україну, свій рідний край Богдана і Тараса, його людей. І хочеться хоч якось віддячити Батьківщині за ні з чим незрівнянне щастя бути українцем і земляком великих геніїв. А ще мені як селянському сину не до снаги бодай тимчасова бездіяльність. Буває, тижнями пропадаю в своїй майстерні: чи то в Мошнах, чи в Черкасах (остання надана мені правлінням обласної організації Національної спілки художників України). Останні 15 років додалася ще одна мотивація: я — педагог, і аби відповідати цьому високому званню, маю бути прикладом творчої активності для моїх учнів.
— Ви пишете жанрові, пейзажні, історичні, батальні, портретні картини, натюрморти. А якими своїми полотнами пишаєтеся найбільше?
— Для мене всі вони, мов рідні діти: дорогі й близькі однаковою мірою. Утім мистецтвознавці вважають, що особливо різнобічно репрезентують мене як художника триптих «Черкаський хліб» та полотна «Думи мої, думи…», «Останній кошовий», «Холодноярський настрій», «Пам’яті скульптора Головка», «Берегиня», «Березень» тощо.
— Своєю творчістю Ви представляєте київську школу малярства, його традиції й жанрове багатоманіття. При цьому послідовно притримуєтеся філософії традиційного мистецтва і принципів реалізму з виразними елементами імпресіонізму. А яке Ваше особисте ставлення до постмодерну та інших «модних» віянь у сучасному мистецтві?
— Безперечно, мистецька інноватика має право на життя, позаяк вона збагачує зображально-змістову палітру образотворення. Однак не є секретом, що така творчість адресована насамперед «елітному» глядачеві, наділеному бодай базовими мистецькими знаннями та особливим естетичним кругозором. Мені ж ближче мистецтво традиційне, бо воно швидше знаходить дорогу до сердець широкого загалу…
— Ви стали учасником безлічі мистецьких вернісажів, у тому числі й міжнародного рівня, організували 50 персональних виставок (із них понад 30 — національного рівня). Яка запам’яталася найбільше?
— Я міг би довго розповідати про незабутні зустрічі на цих виставках і пленерах, про цікаві заходи, обмін досвідом, творчі дискусії. Але особливо часто згадується вернісаж у Лондоні: на ньому побували члени королівської родини, в тім числі й тоді ще жива улюблениця англійців принцеса Діана… А взагалі свої твори я демонстрував не лише в багатьох європейських країнах, але й за океаном.
— Настільки я знаю, Ви й нещодавно показували свої сьогоденні творчі напрацювання в Прикарпатті…
— Так, мене було запрошено для участі у Міжнародному художньому пленері, що відбувся в м. Славське за участю відомих митців із різних куточків України, а також Польщі, Чехії, Франції, Ізраїлю та інших країн. У ході цього творчого форуму відбулася й авторська виставка моїх робіт.
— А де зберігаються Ваші твори?
— Чимало моїх полотен знаходяться у фондах Національної спілки художників, а також виставлені в експозиціях багатьох державних музеїв України. Окрім цього, вони придбані багатьма шанувальниками живопису й зберігаються в приватних колекціях не лише України, Росії, Білорусії, але й Англії, Німеччини, Польщі, Сербії, Канади, Австралії, Японії та інших країн. Чимала добірка моїх робіт пропонується для огляду і в Черкаському обласному художньому музеї. Нещодавно я подарував цьому мистецькому осередку портретну серію «Черкащани-достойники», присвячену нашим відомим землякам-сучасникам.
— Репродукції Ваших чудових картин побачили світ у 20 каталогах, у тому числі й таких престижних, як «Мистецький Олімп України», «Україна-Європа» та інших. Чи не маєте наміру випустити авторський альбом?
— Та хто ж із митців про це не мріє? Адже це унікальна можливість тиражування свого творчого доробку, збільшення на кілька порядків глядацької аудиторії. Попри велику затратність цієї справи, все ж крига скресла: за фінансової підтримки держави в одному з київських видавництв таки готується до випуску відповідне видання.
— Де душу свою заспокоюєте, окрім малярства, чим ще захоплюєтеся?
— Затишок знаходжу в родинному колі; разом зі своєю дружиною, моєю надійною музою Ніною Марківною, ось уже 36 років мешкаю в рідних Мошнах. Я — глава багатодітної родини. Моїм найбільшим життєвим надбанням є три доньки. Маю вже й онучку. Люблю майструвати, багато часу проводжу на природі, інколи — в колі друзів за «чаркою чаю»… Захоплююся літературною творчістю: написав кілька автобіографічних повістей і навіть роман, та проте поки не наважився їх опублікувати. Втім, один із моїх рукописів вже відзначений першою премією конкурсу «Смарагдова ліра» в номінації «Художня література», який проводився Державною прикордонною службою України.
— Чи маєте родинних послідовників своєї творчості?
— На жаль, жодна із моїх доньок не долучилася до живопису, хоча відповідні таланти в їх юні роки таки прокльовувалися. Утім, моя старшенька Олександра поріднилася з творчим фахом: вона стала дизайнеркою одягу і навіть виборола дві міжнародні премії.
— Традиційне запитання: які Ваші творчі плани?
— О, їх не перерахувати! Звісно, буду й далі своєю працею робити посильний внесок у сучасне українське духовнотворення. Адже високе звання народного художника треба виправдовувати… У найближчих планах, звісно, творення нових картин, у тім числі й тієї найкращої, до якої йду все своє творче життя.
— У Вас, як сказав поет, вже «літа на зиму повернули», та проте ніяких ознак «осінньої хмурості» не проглядається. Не сприйміть це як комплімент, але маєте вигляд 50-річного… У чому секрет Вашої бадьорості?
— Скажу словами відомої американки Маргарет Фуллер: «художники вічно молоді». Звісно, коли людина усвідомлює свою місію на цій землі, коли вона творить і її творчість дістає визнання — це окрилює душу й додає життєвої снаги. Високий стан душі витворює й адекватну фізичну форму. До того ж, я працюю в молодіжному середовищі, а тому треба постійно знаходитися в належному життєвому тонусі…
Директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича ЧНУ Григорій Голиш