Захищаючи територіальну цілісність України від російських нелюдів, загинув Богдан Остапенко — випускник ННІ економіки і права 2018 року, син докторки педагогічних наук, професорки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Наталії Миколаївни Остапенко.

Остапенко Богдан Юрійович народився 13 лютого 1996 в м. Черкаси. З 2004 року до 2011 року навчався в Першій міській гімназії м. Черкаси. Після завершення 9 класу (2011) вступив на навчання до Черкаського політехнічного технікуму за спеціальністю «Економіка підприємництва». У 2014 продовжив навчання в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького в ННІ економіки і права за цією ж спеціальністю. Диплом про вищу освіту отримав у 2018 році.

Крім навчання, захоплювався музикою, грав на гітарі, писав тексти пісень, складав вірші.

Також любив подорожувати Україною, захоплювався велоспортом, обожнював природу, гори, водойми.

Працював менеджером у магазинах «Королівські сири», дитячому магазині «Тралівалі», магазині туристичного спорядження «FreeRide».

З початку війни, не маючи досвіду військової служби, виявив бажання піти добровольцем на фронт, був внесений до резерву, а у травні мобілізований та призваний на військову службу.

Військову підготовку проходив в Оршанці, після завершення був направлений прикордонником у Чернігівську область до міста Новгород-Сіверський (червень 2022 року).

У жовтні переведений на службу в Донецьку область, де виконував бойові завдання.

Планував після закінчення війни написати книгу про реальні події війни, побратимів, вірних захисників Батьківщини.

30 жовтня загинув у бою під селом Солодке Вугледарської міської громади Волноваського району Донецької області.

Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.

Зі спогадів брата Богдана Остапенка. Володимира Юрійовича:

«Я в дитинстві завжди мріяв про брата. Ця мрія здійснилася, коли мені було вже одинадцять років. Саме тоді народився Богдан. Він був особливим, проте мав непростий характер: не завжди був готовий визнати свої промахи, але водночас мав загострене відчуття справедливості, був дуже чуйною і доброю людиною.

У юності Богдан мріяв бути поліцейським, рятувальником або військовим, щоб допомагати людям. Богдан не мав міцного здоров’я, тому від цих планів довелося відмовитися.

Брат був дуже відповідальний і завжди переймався за здоров’я і безпеку членів своєї сім’ї.

Мав образне мислення, писав вірші та цікаві розповіді про свої туристичні подорожі. У нього була мета відвідати кожен куточок України перед тим, як уперше поїхати за кордон. Богдан був закоханий у Карпатські гори, мріяв побувати в деокупованому Криму. Також довгий час займався музикою, самостійно опановував гру на музичних інструментах. Взагалі, якщо він чимось починав займатися, то вивчав це на 200%, для нього було важливо все виконувати професійно, був дуже вимогливим до себе.

Любив своїх племінників, пригортав їх до себе з посмішкою, промовляючи: «Ви ж мої рідненькі». Балував їх смаколиками і дорогими подарунками, навіть перебуваючи на фронті надсилав їм кошти, щоб вони купили щось для себе від нього, радів за їхні танцювальні здобутки. А вони, своєю чергою, малювали йому листівки з палаючим кремлем і українськими солдатами-переможцями. Богдан був і залишається для них справжнім героєм, мужнім та сміливим захисником.

Останні роки Богдан працював у магазині «FreeRide» у м. Черкаси, дуже любив цю роботу, тим паче, що вона перегукувалася з його захопленнями. Богдан любив туризм, велоспорт, подорожі, гори і все, що з цим пов’язане.

У перші дні війни Богдан, не роздумуючи пішов добровольцем, щоб захищати свою сім’ю, племінників та мир на нашій українській землі, хоча його до лав ЗСУ взяли не відразу…

Пів року він у складі військового підрозділу боронив нашу державу від рашистських загарбників на сході країни.

29.10.2022 у нерівному бою з рашистськими окупантами, разом із чотирнадцятьма десантниками та своїм побратимом Денисом Бучмінським не відступили з позицій та утримували їх до останнього подиху.

У тому бою під населеним пунктом Солодке на Донеччині вони знищили та поранили понад 85 солдатів противника і ліквідували чотири одиниці бронетехніки, чим зупинили наступ ворога. Але самі загинули.

Ми завжди будемо пам’ятати нашого Героя, він завжди хотів, щоб ним гордились».

Богдан мріяв написати книгу, коли закінчиться війна. Своїми думками він охоче ділився з коханою. У книзі хотів показати про нелюдське обличчя жорстокої війни, про внутрішні переживання та дружбу побратимів. Ось про що, Богдан писав своїй дівчині:

«Прибувши на Чернігівщину, у Новгород-Сіверський край, ми відразу попали під мінометний обстріл. І я вперше відчув, що це таке, коли свистить прямо над головою. Знаєш, це насправді дике і цікаве відчуття, коли тебе намагаються вбити, але в них нічого не виходить і вони не влучають у бажану ціль. Дике відчуття, спочатку невідомості і страху, а потім дикої ейфорії від того, що ти це пережив. Такий був мій перший день тут.

Вже три дні, як ми тут. Уночі страшенно сиро і холодно, хоча вдень спека. Я не знімав бронік і взуття ще з дороги і майже постійно ходив у шоломі. Питної води було достатньо, але не так багато, щоб думати про якесь прання чи навіть миття посуду. Ми її економили. Кілька разів вимінював у побратимів, які тримали поряд позиції, баклажки з водою на знезаражувальні таблетки для води.

Коли наставала ніч, я, вдивляючись у темряву, розумів, що хтось із тієї темноти може дивитися на мене. Я був, як мені притаманно, дуже обережним. Напружувало те, що втома ще з дороги давалася взнаки, і вона з кожним днем накопичувалася. Тоді мені згадався вислів, навіть не памʼятаю, чий він: "Поки ти дивишся в темряву, темрява дивиться на тебе". І це додавало моторошності ситуації.
Ми спали, не знімаючи спорядження, щоб устигнути вчасно зреагувати на обстріл. Ти, як стиснута пружина, яка в будь-який момент повинна швидко вистрибнути. Я ще ніколи такого не відчував, але це дуже стомлює».

Згадує друга Олександр Дубина, черкаський музикант, який нині теж служить у лавах ЗСУ:

«Богдан був хорошою людиною. Він любив відвідувати музично-поетичні заходи, квартирники, які ми часто влаштовували у гуртожитку. Я грав часто вуличним музикантом. Ми збиралися біля магазину "Делікат" усі разом веселою компанією».

Отримавши звістку про загибель Богдана, Олександр склав вірш про нього.  

«Друже, невже тобі ця скорбота?
Тобі мільйон сумних лайків?
Хтось надсилає турботу,
А хтось не стримує лайки.

Як довго тривати це буде?
Скільки нас ще знов і знов?
Чи проміняєм свободу,
Забудем тих, хто пішов...

Ненавиджу таку я роботу,
Не треба вишуканої снаряги, пайки.
Нехай згниють у окопах
Ренджровери, САУ і танки.

Мені б повернути тебе знову,
Зустріти між 2-им і 5-им.
Я б заволав в мікрофони,
Аби не йшов ти, не став би...

А так лиш бліда буденність,
Фортуна між 300 і 200.
Нова стара теорема —
Заритись в окопи вціліти

До речі, пам'ятаєш те літо,
Ми були такі чудернацькі.
Гітари, бульвари і діти —
Такими були, є.. не здаватись.

Світла пам'ять герою, гарній людині, достойному сину України — Богдану Остапенку».

Своїми спогадами діляться і колеги Богдана Остапенка.

Олексій Страшко, директор магазину «FreeRide» говорить:

«Богдан був веселим та дуже розумним хлопцем, любив природу нашої прекрасної країни, з посмішкою брався за найскладніші завдання і з посмішкою успішно їх виконував. Не пригадую жодного випадку, коли б Богдан прийшов на роботу в поганому гуморі. Він із легкістю знаходив спільну мову з будь-ким із клієнтів та завжди досягав поставленої мети. З перших днів війни Богдан оббивав пороги військкомату, але його не брали. Проте він все одно зміг потрапити до лав Збройних сил та напикінці весни 2022 пішов захищати Україну».

Ольга Колтко розповідає:

«Богдан був прекрасною людиною! Відкритим, розумним, з неймовірним почуттям гумору. Завжди допоможе та порадить. Обожнював подорожі. З захопленням слухала про його похід у Карпати та про його мрії щодо майбутніх маршрутів».

«Богдан був цікавою та чуйною людиною. На нього завжди можна було покластися та говорити безкінечно на різні теми», — говорить Георгій Завірюха.

А Михайло Ткаченко додає:

«Згадую, як усі разом каталися на велосипедах. Ці покатеньки були і для Богдана насолодою. Він любив дороги, пейзажі, незрівнянні краєвиди, кілометр за кілометром.

Це людина, якій для щастя потрібно було зовсім небагато: тримаючи в одній руці пиріжок, а в іншій — пляшку води, спостерігати захід сонця».

Університетська громада висловлює щирі співчуття рідним. 

Герої не вмирають! Рідним — сил пережити втрату! ЗСУ — перемоги! Слава Україні!