100 років  від дня народження Ганни Романівни Передрій, відомого ученого-методиста, співавторки цілого покоління шкільних підручників з української мови, почесного професора Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, минає 25 січня 2025 року.

В історії кожного закладу вищої освіти є особистості, які самовіддано й творчо працювали на його авторитет, сприяли становленню наукових шкіл, підготували майбутніх фахівців, благословляли їх на вагомі наукові здобутки, стали знаковими постатями в розвитку свого ЗВО.

Виняткова доля людини — народитися для якоїсь справи, яка дасть можливість скористатися своїми здібностями…

Р. У. Емерсон

Багато вчителів-словесників Черкащини називають Ганну Романівну своїм улюбленим наставником, а значна частина викладачів ННІ української філології та соціальних комунікацій Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького — професори, доценти — вважають, що любов до наукового пошуку пробудила в них саме Ганна Романівна Передрій, оскільки ще зі студентської лави залучала до участі в лінгвістичних гуртках, конференціях, олімпіадах, до написання наукових робіт. Саме за сприяння й підтримки досвідченого керівника майбутні науковці готували свої перші публікації, саме вона як досвідчений менеджер спрямовувала молодих викладачів на обирання тем кандидатських дисертацій із різних лінгвістичних проблем, убачаючи в цьому перспективи розвитку кафедри.

Хоч Ганна Романівна є уродженкою Північної України, черкасці завжди мали її за свою, тому що вона плідно працювала, здобуваючи шану й авторитет методичній і мовознавчій школам Черкаського педагогічного інституту.

Народилася Ганна Романівна Передрій у селі Дацьки Чуднівського району Житомирської області в сім’ї службовця. Батько, Роман Васильович Передрій, працював бухгалтером, а мати, Марина Яківна Передрій, була домогосподаркою, а потім працювала в колгоспі. У родині виховували трьох дітей: Віктор — найстарший, Ганна — середня, Катерина — найменша, усі діти мали нахил до науки, добре вчилися й отримали вищу освіту.

Головним годувальником родини був батько, якого знали як кваліфікованого спеціаліста, тому й запрошували на роботу, а родина мандрувала за ним. У сусідньому селі Вільшанці, де була чеська колонія і чесько-українська школа, мала Ганнуся пішла до першого класу.

На жаль, не обминуло родину лихоліття сталінських репресій. У квітні 1938 року батька репресували, а 10 червня — розстріляли. Крізь усе життя Ганна Романівна пронесла у своєму серці велику печаль від того, що несправедливо й по-звірячому жорстоко обірвала тогочасна влада життя повної сил, енергійної, порядної людини. Батько був звинувачений «за участь у контрреволюційній українській націоналістичній військово-повстанській організації з метою відірвати Україну від Радянського Союзу і створити буржуазно-націоналістичну державу» (фрагмент із документа, переписаного Ганною Романівною з оригіналу).

Важкими для Ганни Романівни стали передвоєнні роки. Вона успішно навчалася, виявляючи відмінні знання зі шкільних предметів, була бездоганна в поведінці та виконанні громадських доручень, проте тавро доньки репресованого невідступно переслідувало її, глибоко ранило дитячу душу, назавжди залишивши відкриту рану, яка ятрила все життя. І хоч у 1956 році було повернуто добре ім’я Романа Васильовича Передрія, однак душевної рівноваги рідним, як і всім українським родинам, із кола яких безкарно вирвали кращих синів і доньок, повернути ніхто не зміг.

Нелегкою сторінкою життя були роки німецької окупації. Пізнавши в дитинстві та юності багато горя, Ганна Романівна висталила в собі характер сильної жінки: завжди була відповідальною, витривалою, працьовитою і чесною. До будь-якої справи ставилася серйозно, уміла мобілізувати себе й інших. До війни вона встигла закінчити 9 класів, а до 10 класу Тютюнницької середньої школи пішла після звільнення краю від окупантів. Шкільне навчання закінчила влітку 1944 року, екзамени склала на відмінно. Особливо відзначилася на іспиті з літератури, де натхненно декламувала напам’ять вірші. Комісія була в захопленні, тому вибачила деякі прогалини в знаннях із військової справи, зокрема про гранату Ф-1.

У серпні 1944 року закінчила школу з похвальною грамотою, якою тоді нагороджували найкращих за відмінні успіхи в навчанні. Перед молодою дівчиною постав вибір: який фах обрати, де продовжувати навчання. І тут, очевидно, перевагу віддала вродженим уподобанням: попри любов до математики, переважила філологія, зокрема мова, оскільки мовна структура, логіка ближчі до математики. До того ж дівчину в родині виховували в атмосфері поваги до українських національних цінностей, любові до рідної мови, і тому вона подала документи на українське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Ганну Передрій як відмінницю зарахували без вступних іспитів.

У записаних до 90-річного ювілею спогадах Ганна Романівна з особливою любов’ю згадувала студентські роки, оскільки мала змогу товаришувати з ровесниками-однодумцями, які стали вірними друзями на все подальше життя, вчитися у відомих учених-філологів, які пробудили й підтримали вогонь творчого пошуку. Незважаючи на матеріальну скруту, голод і холод, тогочасні студенти намагалися бути в центрі культурного життя столиці, цікавилися літературною творчістю, зустрічалися з відомими майстрами пера та письменниками-початківцями, дискутували на різні теми. Усупереч усім випробуванням долі, Ганна Романівна навчалася на відмінно й у 1949 році закінчила університет з відзнакою.

Випускниця написала дипломну роботу, якою був дуже задоволений керівник, і кафедра рекомендувала її до аспірантури. Це був очікуваний результат наполегливої праці впродовж навчання, проте кандидатуру Г. Р. Передрій не затвердили, бо завадили три мінуси: донька ворога народу, не комсомолка, проживала на окупованій території.

Ганна Романівна поїхала працювати за направленням і розпочала педагогічну діяльність на посаді вчителя української мови та літератури Дешенівської середньої школи (1949 / 1950 н. р.) на Житомирщині. Її призначили керівником десятого класу і дали години в десятому і двох п’ятих класах. Навчати дітей у повоєнні роки було складно, оскільки бракувало зошитів, підручників, словників, і вчитель мусив стати джерелом енциклопедичних знань. Як і кожного початківця, молоду вчительку чекало випробування і на фаховість, і на витримку та педагогічну толерантність.

Через рік Ганна Романівна продовжила діяльність на посаді викладача української мови, літератури та методики її викладання Бердичівського педагогічного училища. Тут їй було дуже комфортно працювати: прекрасний викладацький колектив, зацікавлені в здобутті знань учні, щирість і відкритість у спілкуванні. Цей період (1950—1956 рр.) став початком нового важливого етапу в її житті. Саме в педучилищі з’являються перші паростки педагогічного досвіду, творчий підхід до викладання дисциплін, що й спонукало до осмислення й узагальнення методичних досягнень, сприяло науковій діяльності.

У 1953 році Ганна Романівна заявила про себе як про творчу особистість першою методичною публікацією, у якій висвітлила шляхи підвищення грамотності слухачів педагогічних училищ. У цей час доля поєднала її із Сергієм Львовичем Самарським. У 1956 році чоловіка Ганни Романівни переводять в Одесу, де розпочався новий етап становлення її як науковця й викладача вищої школи. Із 1956 до 1961 року вона працювала асистентом кафедри української мови Одеського державного університету імені І. І. Мечникова. В Одесі в подружжя народився син Лесь.

Через деякий час молода сім’я переїжджає до Черкас, де мешкали рідна і двоюрідна сестри чоловіка. Сергій Львович працює на посаді доцента кафедри зоології, а Ганна Романівна — старшим викладачем кафедри російської та української мов Черкаського педагогічного інституту, із яким пов’язала свою подальшу долю.

Із 1961 до 1998 року здобувала кожну наступну сходинку професійної майстерності — старший викладач, доцент, завідувач кафедри української мови. У 1962 році захистила дисертацію «Самостійна робота учнів восьмирічної школи на уроках української мови» на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук зі спеціальності «Методика викладання української мови», 1968 року їй присуджено вчене звання доцента зі спеціальності «Мовознавство».

На початку 70-х років у результаті реорганізації сформовано окрему кафедру української мови, яку спочатку очолив доцент В. Ф. Сич, а з середини 70-х років — Г. Р. Передрій.

Колеги й колишні студенти згадують Ганну Романівну як науковця, лектора, керівника, організатора. У період її завідування кафедра багато разів була визнана кращою в інституті за результатами наукової, методичної та виховної роботи. Традиції, започатковані Ганною Романівною, і сьогодні живуть в Інституті української філології та соціальних комунікацій ЧНУ.

Ганна Романівна відома в науково-методичних та педагогічних колах не лише Черкащини, а й усієї України. У полі її наукових досліджень були проблеми організації самостійної пізнавальної діяльності учнів, методика розвитку пізнавального інтересу до мови на уроці та в позакласній роботі, методика організації позакласної роботи з мови і факультативів із лексикології та фразеології. Г. Р. Передрій розробила цінні рекомендації з проблем навчання шкільного курсу фонетики, орфографії, будови слова, словотвору та морфології. У її наукового пера — свій почерк, свій стиль.

Як науковець-дослідник Ганна Романівна багато літ співпрацювала з ученими лабораторії навчання української мови Науково-дослідного інституту педагогіки АПН України. Із 1984 року була співавтором підручників з української мови для 5, 6, 7 класів. Не одне покоління українських дітей засвоювало науку про мову із цих підручників, бо вони відповідали науково-методичним вимогам, забезпечували розвиток лінгвістичного мислення, формували українськомовну особистість. Підручники для 5 та 7 класів витримали шість видань. Підручник для 6 класу перевидано п’ять разів.

У 80—90-х роках необхідно було оновлювати склад кафедри українського мовознавства, і до відбору фахівців Ганна Романівна поставилася з особливою відповідальністю, прагнучи забезпечити ними викладання всіх розділів лінгвістичної науки. У 1998 році вона пішла на заслужений відпочинок. Основними аргументами стали переїзд сина з Переяслава до Києва і відхід у засвіти чоловіка. А ще — висока вимогливість до себе, що не дозволило залишатися працювати, коли відчула втому. Ганна Романівна вважала, що треба зуміти вчасно піти, щоб за тобою жалкували, а не жаліли тебе.

Із великою теплотою вона говорила про свою родину, яка забезпечила можливість працювати, займатися улюбленою справою, — про чоловіка, маму, яку забрала до себе в Черкаси, та сина. Бабуся допомагала виховувати внука, перебрала на себе частину хатньої роботи. Чоловік забезпечував сім’ю продуктами, діставав товари. Син Олександр (або Лесь, як його називали в родині) багато років перебував на дипломатичній службі, працював у посольстві в Австрії, був послом в Ірані. Більше ніж рік жила в Ірані й Ганна Романівна. Коли постало питання про синове призначення, вона не вагаючись погодилася їхати з ним. Великою гордістю Ганни Романівни були її внуки — Роман, Марина й Оксана — та правнуки: Ганна Романівна Друга (внук Роман назвав свою доньку на честь славної бабусі), Олександра, Гліб і Тарас.

Ганна Романівна завжди мала активну життєву позицію. Їй боліла доля рідної мови, України. У часи тоталітарного режиму вона не боялася подавати свій голос на захист українського слова, писала статті, де закликала вивчати й популяризувати українську культуру, мову, вважаючи це святим обов’язком кожного громадянина. Під час Революції гідності Ганна Романівна ходила на Майдан, підтримувала мітингувальників, передавала їм гроші.

Ганна Романівна ніколи не йшла на компроміс із собою, робила те, що вважала за потрібне. Вона не була комсомолкою («Мене не прийняли, а більше я туди не просилася»), не була членом КПРС, уважаючи, що «партія — це лазівка для кар’єрного зростання». Очевидно, якісь вищі сили допомагали їй долати нелегкі життєві випробування, то, мабуть, світлий ангел її загиблого батька оберігав доньку від жорстоких реалій та немилосердних людей.

Г. Р. Передрій має численні відзнаки й нагороди загальнодержавного та регіонального рівнів, Черкаського педагогічного інституту (нині — Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького), де з нагоди її 80-, 85- та 90-річчя відбувалися ювілейні науково-практичні конференції. Вона нагороджена нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», медаллю А. Макаренка, є почесним професором Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Ганна Романівна Передрій відійшла в засвіти 16 вересня 2019 року, трохи не доживши до 95-річного ювілею. Похована в Черкасах, де спочивають мама й чоловік. З нагоди 100-річного ювілею кафедра українського мовознавства і прикладної лінгвістики організовує науково-теоретичний семінар із міжнародною участю «Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення», який відбудеться 25—26 лютого 2025 р. в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Конфуцій писав, що перед людиною три шляхи до пізнання: шлях мислення — найбільш благородний, шлях наслідування — найбільш легкий і шлях особистого досвіду — найбільш важкий. Ганна Романівна ніколи не шукала легких стежин, вона обрала важкий і благородний шлях наукового поступу, підкріплений власним досвідом, високою професійністю, невичерпним патріотизмом і залюбленістю в мову.

Людмила Шитик, завідувачка кафедри українського мовознавства і прикладної лінгвістики

Ганні Романівні Передрій присвятив поезії доктор філологічних наук, професор кафедри українського мовознавства і прикладної лінгвістики Микола Калько:

«Ніколи серце не забуде…»

(ремінісценція мелосу 80-х)

Ми підпільно в гуртязі читали Костенко і Стуса,

На позір — цитували Тичину про те, що своє нам робить.

В нашім сленгу було для Вас лагідне слово «Матуся»,

Хоч дрімали й страхи, прокидаючись в іспиту мить.

Україна була ще, на жаль, не вкраїнська наразі,

Але віру вселяли Ви в нашого слова майбуть,

Коли кануть у Лету всі лже-, усі псевдо- і квазі-

І народ наш устане з колін і покаже могуть.

Ніколи серце не забуде тієї юності пори

І тих, хто нас виводив в люди, хто нас виводив у майстри.

Обирали Ви нас за якісь невідомі нам цноти,

Але може, й відомі, та мовить про них – моветон,

Ваша школа ми й Ваша родина достоту,

Ваше серце — довічний для наших сердець камертон.

Ви у пору зростання були нашим сонячним сяйвом

І тяжінням земним, що вело в alma mater нас знов,

Тож, сповиті у слово, дари ці не будуть хай зайві:

Наші відданість, вдячність, повага, пошана й любов!

Ніколи серце не забуде тієї юності пори

І тих, хто нас виводив в люди, хто нас виводив у майстри.

Микола Калько

Сонет учителеві

Ви — із галактики на ймення Жито-Світ,

Ви — колосок з Чумацької Стежини,

Завіяний вітрами переміни,

Мов зореліт.

Тоді на нашу землю сунув льодовик,

Роки-віки були ще до відлиги,

Та не закляк у моноліті криги

Ваш житоцвіт.

Астральних правітчизн зболілий крик,

Ви — із загубленої в космосу полові

Планети Слово.

Ми — Ваша з колоска рясна озимина,

Бо щедро проросли зернята Слова

В серцях у нас.

Микола Калько

Бджолиний сонет

А перед роєм — Перед-Рій!

А рій удавсь у Вас нівроку.

За перші злети й перші кроки,

За добрий лінгвістичний крій

Удячні будемо Вам, доки

Ми живемо на цій землі.

За те, що болі і жалі

Щемлять в серцях за рідне слово.

За те, що пахнуть нам медово

Фонем, морфем, лексем хмелі.

Духмяний мед несем в чарунки —

Усе це щирі Вам дарунки.

Гуде святочно нині рій,

А перед роєм — Перед-Рій!

Микола Калько