Із черкаським істориком, краєзнавцем і педагогом, а, крім того, — директором наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Григорієм Голишем журналісти видання «Нова доба» поспілкувалися про роботу над новими книгами, бібліотечні реалії в часи пандемії, любов до студентів, перспективи України і …волейбол.

— Торік вийшло друком нове видання Вашого авторства. Що підштовхнуло до створення книги про Дмитра Лисуна?

— Виховувати сучасне покоління треба на прикладах таких людей, як Дмитро Лисун. Його постать має типові риси аграрія й справжнього патріота України. І створюючи такі життєписи, ми маємо змогу зронювати зерна оптимізму про те, що не все в Україні пропало. Бо є люди, які можуть вершити великі справи. Крім того, Дмитро Лисун — мій друг по життю. Мені завжди імпонували його людські якості: і простота, і щирість, і доконечна українськість. Мені випало щастя працювати з ним (на посаді його заступника в Золотоніській райдержадміністрації) і бачити безпосередньо в ділі: не просто за чаркою чаю, а саме в роботі. Взятися за цей проєкт саме під 2020 рік мене спонукало й те, що саме 2020-го — 10-ті роковини передчасної смерті Дмитра Лисуна, і цього ж року йому мало б виповнитися 65 років.

— Чим постать Дмитра Лисуна важлива для пересічного черкащанина?

— Цією книгою я хотів спонукати читача наслідувати приклад свого героя. На першому місці має бути відданість справі. Так, попри усілякі труднощі й життєві негаразди, Дмитро Олександрович самовіддано служив хліборобській справі. Бо уявіть, що таке тримати такий посівний клин, як у нього — 10 тисяч гектарів! Або понад 6 тисяч великої рогатої худоби, більше як 5 тисяч свиней і не лише… При цьому треба було керувати величезним колективом, опікуватися життям мешканців кількох сіл. Дмитро Лисун був справді успішним лідером, усі згадують його добрим словом: жодна чорна кішка не перебігла між ним і будь-яким працівником, яку б посаду той не обіймав. Якби всі так ставилися до своєї справи, як Дмитро Лисун, Україна мала би більший успіх у своєму поступі. Дмитро Олександрович — взірець фахівця високого рівня, бо знався й на хліборобстві, і на тваринництві, і на сучасних технологіях аграрного виробництва. Він не лише йшов у ногу з часом, а й випереджав його, завжди був маяком для інших. Своєю книгою я хотів спонукати всіх в Україні бути українцями. Не плакатися на нещасну долю, не кивати на труднощі, а щодня робити щось для держави. Не для чиновників, які часом бездарні й віддалені від народу, а саме для держави. Таким був Дмитро Лисун. Треба було показати читачеві, що не треба жити за принципом «моя хата скраю», начебто суспільні справи нас не обходять. Навпаки — активно втручатися в цей процес, намагатися впливати на нього, як робив це Дмитро Лисун. Дмитро Олександрович був депутатом і сільської, і районної (Золотоніської — «НД»), й обласної рад, очільником Золотоніської райдержадміністрації, активним функціонером Народного руху України, а потім — Української народної партії. Крім того, він тричі балотувався в народні депутати, але завжди програвав тільки тому, що бракувало грошей і мав совість, на відміну від опонентів, які вдавалися до брудних технологій. Він боровся за те, щоб Україна стала українською ще з 70-х років, коли з однодумцями (зокрема, зі своїм студентським побратимом, в майбутньому легендою українського політикуму Іваном Зайцем) влаштовував таємні зібрання, де читали твори Дзюби й Стуса й обговорювали долі дисидентів тощо. Я хотів показати такого собі героя нашого часу. І сказати: будьте такими, як Дмитро Лисун.

— Як тривала робота над виданням?

— Книга має співтворців — сам би я ніколи її не створив. По-перше, безмежно вдячний третьому Президентові України Вікторові Ющенку, який погодився написати передмову до видання. Уявляєте, яка це для мене честь як автора? Екс-президент сказав, що пам’ятає Дмитра Олександровича й поважає його як патріота й аграрія від Бога. По-друге, книга ніколи не народилася б без підтримки і спогадів його друзів, соратників і побратимів. Серед них яскраві особистості — народний депутат 5-ти скликань, багаторічний друг героя книги Іван Заєць; голова української народної партії Юрій Костенко; Герой України Микола Васильченко; ректор Національного університету біоресурсів і природокористування (Київ), колишній міністр освіти Станіслав Ніколаєнко; екс-нардеп і поет Леонід Даценко; письменник Григорій Дігтяренко та інші. Цю палітру Пам’яті доповнюють спогади його рідних і близьких. Крім того, я опрацював матеріали Черкаського й Золотоніського архівів та архіву приватного сільгосппідприємства «Плешкані» (всього понад 50 справ). Врешті вийшла документальна повість зі спогадами-реквіємом. Рецензенти (професор Володимир Якович Білоножко та кандидат технічних наук, уже згаданий Юрій Іванович Костенко) кажуть — вдалося, та не мені судити. Остаточне слово — за читачами. Поки — відгуки непогані… Книга має 11 розділів і охоплює часовий відтинок у майже 55 років: від пенатів Дмитра Лисуна в селі Гірники на Волині і до його діяльності у приватному, ним же заснованому сільгосппідприємстві «Плешкані», що є аграрним лідером і нашого краю, й України. Я крок за кроком відстежив у деталях його життя. І побачив, що такі герої народжуються в особливому середовищі. Для Дмитра Лисуна таким середовищем була Волинь. Його родинне оточення репрезентоване тими, хто постраждав від сталінського режиму, позаяк були вигнані з рідного села, названого «бандерівським». Передостанній розділ має назву «Перерваний лет», бо його смерть по суті насильницька — від хвороби. Останній розділ — «Плешкані й Україна без Дмитра Лисуна». Що ж із господарством нині? А воно й досі процвітає. Його очолила дружина пана Дмитра, вчителька за фахом, яка вже пізніше здобула й сільськогосподарську освіту, — Людмила. Як і чоловік, вона — заслужений працівник сільського господарства України. У книзі зібрано багато якісних світлин, а художнє оформлення здійснене моїм другом, заслуженим художником України Віктором Афоніним і його ученицею Оленою Галицькою, яка нині викладає в ЧДТУ. Мені приємно, що ця робота визнана книгою року-2020 місцевого автора.

— Хто фінансував цей проєкт?

— Створення цієї книги — вартісний проєкт, що обійшовся в понад 200 тисяч гривень. Фінансувала його Людмила Лисун коштом свого господарства. Наклад у 1000 примірників уможливив те, що книга пішла всіма бібліотеками й університетами України, аграрними закладами. Крім того, видання відповідає міжнародним стандартам, тому потрапило в бібліотеку конгресу США, а також до Торонто, Лондона, Парижа, Веллінгтона, Мельбурна, Астани, Кишинева й Мінська. До Москви не надсилали — там би захлинулися люттю, читаючи про «бандерівця».

— Перейдімо до розмови про Вашу сьогоденну службову діяльність. Чи змінилася робота наукової бібліотеки імені М. Максимовича в часи пандемії?

— Ще і як. По-перше, узагалі робота бібліотеки останніми роками змінилася. Не буду приховувати: ми з вами є свідками кризи традиційного книгочитання. Зараз електронні засоби суттєво потіснили традиційний інформаційний ресурс. Я не проти застосування цифрових технологій, однак усе-таки електронне читання часом вихолощує зміст прочитаного. Психологи кажуть, що віртуальне чтиво сприймається як картинка. При традиційному ж читанні задіяно більше компонентів пам’яті, як при читанні електронного тексту (це особливо важливо в навчальному процесі). Але я певен, що вони мають співіснувати. Сьогодні покоління «Z» читання традиційних книг переважно вважає ретроградством, натомість звертається до ґаджетів. От у нашій бібліотеці є абонемент художньої літератури — понад 60 тисяч видань, причому ми постійно осучаснюємо книгозбірню. Але мало хто зі студентів ним користується, окрім хіба що філологи. Це послужило не дуже хорошу службу бібліотекам і бібліотекарям, яких нині дехто вважає мало не вимираючими. Мовляв, колись будемо згадувати про них, як про мамонтів. Я з цим не згоден і певний, що станеться таке не швидко. Приміром, бачимо, що в Європі та США повертається мода на традиційне читання. Й тамтешня університетська практика показує, як високо оцінюється опрацювання серйозної літератури. А у нас — дядько інтернет, загальна виручалочка, причому з неперевіреною часом інформацією, абсолютно поверхневою. Звісно, це економить наш час, але глибинно не дає повноцінних знань. А тут іще одна біда — пандемія й карантин. Оце вже бібліотечну сферу конкретно вдарило під дих. Тому що з цієї причини реального читача ми можемо не бачити днями. Коли і є — то в масках, мало чи не скафандрах…

— Як виходите з ситуації?

— Я бував на багатьох бібліотечних конференціях міжнародного рівня, коли їх проводили ще й офлайн. Там радилися й дискутували з іноземними колегами, там же я вперше почув про віддалений доступ, і десь із 2010-го почали його застосовувати. І як знадобився той досвід зараз, в умовах пандемії: сьогодні наша бібліотека надає сервіс у режимі віддаленого доступу. Зокрема, без проблем можна звернутися до бібліографів й отримати віртуальну довідку, щоб уточнити бібліографічний опис, анотацію тощо. Таку інформацію без проблем нададуть онлайн упродовж 1–2 годин. Або ж можемо адресно надіслати фрагмент тексту. Причому для наших користувачів — абсолютно безкоштовно. Чи треба надати у індекс універсальної десяткової класифікації (УДК), чи то користувачеві треба зайти в інституційний репозитарій праць наших викладачів, де тисячі текстових даних — без проблем можна зайти з допомогою пароля. Є і можливість зайти в реферативну міжнародну базу, щоб скласти список літератури тощо. Ми навчаємо наших працівників: постійно діє семінар підготовки й перепідготовки наших кадрів, прямо у нас. Маємо для цього науково-методичний відділ. І ми навчаємо, як надавати послуги віддалено. Завдяки цьому якось функціонуємо. Бо якби цього не робили, то задали б питання: а нащо бібліотека, коли немає читачів? Свого часу англійський філософ Томас Карлейль сказав такі слова, які я вважаю надважливими: «Університет — це лише зібрання розумних людей навколо гарної бібліотеки». Тобто це інформаційне осердя вишу. Помре бібліотека — зникне й університет.

— За версією тижневика «Освіта» Ви увійшли до 60 найкращих освітян України. З позиції освітянина як, на Вашу думку, змінилося збігле студентське середовище й нинішнє?

— Зараз я вже майже не викладаю. Раніше працював на кафедрах всесвітньої історії, потім історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, а завершував уже на кафедрі археології та спеціальних галузей історичної науки. Моя каденція як викладача закінчилась на 50-му році науково-педагогічної діяльності, ще 2015 року.

— Але наразі зі студентами взаємодієте?

— Звісно. Як запрошений доцент, залюбки читаю лекції з нумізматики або зустрічаюся зі студентами щодо історії історичної науки, або для обговорення проблем фалеристики чи генеалогії. Я прийняв студентів у доволі пізньому віці — це було 2000 року, досі ж учителював і був директором сільської школи. Різниця між студентом зразка 2000-го і 2020-го, звісно, є, і вона суттєва. Приміром, те покоління «У» було ще прихильне до традиційного читання, а не до ґаджетів, як нинішнє покоління «Z». Не маю нічого проти нинішньої молоді, але чогось мені так здається, що в тодішніх студентів рівень сумлінності й відповідальності був дещо вищий.

— Як гадаєте, чому?

— Мені здається, що це не так вина конкретного студента, як вина суспільства, що вражене вірусом безвідповідальності. Я абсолютно не прихильник тоталітарних підходів, проте загальна ситуація в суспільстві насторожує — оця вседозволеність, мовляв «мені все одно за це нічого не буде…». Студенти називали мене авторитарним демократом. Я їх насправді безмежно любив і люблю як джерело й мотивацію до життя — і тих, які були раніше, і нинішніх. Ще, на жаль, у нинішніх студентів дещо впав рівень духовності. От кидають каменями в минуле суспільство, але, попри заідеологізованість, це була одна з найбільш читаючих країн, і музеї тоді процвітали. Зараз же музей — злидень і непотрібна для влади структура, бібліотека — якби її закрити… І все це в результаті екстраполювалося на те, що духовний Чорнобиль бере гору, буквально з’їдає залишки духовності й моралі. Із прикрістю це констатую. Думаю, збігле покоління було активніше в громадському плані, сучасні ж спершу задають питання: «А що я з цього буду мати? Яка користь для мене?» Мені здається, тоді найперше думали за Батьківщину, а потім уже про себе, а зараз навпаки: хай держава дбає про себе сама. Все ж мушу похвалити й сучасних студентів: вони аси з орієнтування в електронних технологіях. Це добре, бо раніше таке було тільки на початковому рівні. Крім того, вони ерудити, які вже готові займатися наукою. А для тих, хто хоче і може братися за наукову діяльність, сьогодні кращі можливості — і комунікування, і здобуття інформації, і реалізації проєктів і таке інше.

— Незабаром — 25-річчя ухвалення Конституції, далі — 30 років від дня проголошення незалежності України. Як історик, краєзнавець і колишній депутат, як оцінюєте сучасне становище України: чого ми вже досягли і чого іще прагнути?

— Хто б там що не казав, а найголовнішим нашим досягненням я вважаю нашу незалежність. Є всякі люди, глибоко вражені вірусом російщини й ностальгійності за Радянським Союзом, які завжди повторюють, як тоді було гарно. Якось я, перебуваючи на посаді заступника РДА, на такі слова відповів: «То через те, що ви тоді були молодші на 20 років». Так і є, було краще, бо були молодими. Ще одне досягнення — те, що ми живемо в демократичній державі. Незважаючи ні на що, я не хочу варіантів Росії чи Білорусі. Я сьогодні справді можу сміливо критикувати президента — і мені за це нічого не буде. Звісно, мова — душа народу. І її збереження — теж наше досягнення. Так, у нас до кінця не завершений процес узаконення її функціонування, але я думаю, певний позитивний злам відбувся. Коли я раніше їздив до Києва, там звучала переважно російська, зараз вона теж лунає, але молодь здебільшого спілкується українською. Мене це дуже тішить. Нещодавно встряв у конфлікт із поліціянтом (каюсь: перевищив швидкість). Він підійшов до мене і звернувся російською. Звісно, мене це обурило і я попросив надати мені перекладача, а потім додав, що є закон, що зобов’язує його звертатися українською. Він, хоч і оштрафував «по ділу», за російську вибачився й далі говорив щирою українською. Досягненням вважаю й те, що з народженням української незалежності відродилося українське краєзнавство — на початок 90-х припадає заснування всеукраїнської спілки краєзнавців, згодом — національної. І зараз триває цей Ренесанс краєзнавства. Крім того, сьогодні спостерігаємо відродження українства й української духовності. Хоча, приміром, у відсотковому відношення видавництво літератури українською ще відстає, але ж її більшає. Приємно й те, що на радіо звучать українські пісні. І цей перелік можна продовжувати. Іще один позитивний підсумок — визнання. Кілька десятиліть тому ніхто толком не знав про Україну, хіба казали, що ми — якісь «рашен», що «неправильною російською» мовою говорять. Мені колись доводилося чути таке від одного гостя. Сьогодні ж про Україну знає весь світ. Але варто зазначити, що ці 30 років стали й часом втрачених можливостей. Бо Україна й досі перебуває у принизливому стані «країн, що розвиваються». Поряд із нами — Африка, Азія й частина Латинської Америки. 30 років — а ми й досі на стадії створення умов для належного добробуту людей. Як же це так — маючи третину світового запасу чорнозему, корисні копалини, такий потенціал, такі стартовві можливості, таких працьовитих людей — і плентатися у хвості світової спільноти і просити на прожиття з торбою по світу? Чи це не є ганьбою для сучасної України? Я вважаю, що ті можновладці, які довели країну до цього стану, заслужили на великі терміни у в’язниці. Права на амністію для тих, хто нас кинув на поталу в цих злиднях, немає. На жаль, є і продажність у нашій ментальності, і заздрісність, і бажання гребти під себе, коли дібрався до влади. Врешті те, що ми маємо війну і втратили Крим — теж результат недолугої антиукраїнської політики. Я певен, якби В’ячеслав Чорновіл зостався живим — можливо, Україна пішла б іншим шляхом.

— Чим кандидат історичних наук, доцент і директор бібліотеки займається на дозвіллі?

— Я — щасливий власник городу й саду на пів гектара. Мешкаю в Благодатному (там у мене квартира, але маю там і дачу (колишнє батьківське обійстя). Тож щодня долаю шлях через Дніпро (берег лівий, берег правий). На городі вирощую і полуницю, й арахіс, картоплю, усі види овочів, словом повністю себе забезпечую екологічно чистими продуктами. Звісно, робота ця тяжка, проте результативна. Друге хобі — рибальство. Це святе: щовихідного ввечері, коли вже наробився на городі, їду скутером посидіти з вудкою. І завжди маю якийсь улов. Третє — подорожі, які страшенно люблю. На жаль, епідемія дещо вибила з сідла. Але свого часу вже вдалося побувати, зокрема, в Єгипті, Ізраїлі, Болгарії, Франції, Німеччині, Чехії, Туреччині… У 67-річному віці штурмом узяв Говерлу, а в 69-ть підкорив гору Поп Іван. Усе це — завдяки нашому ректорові, який організовує такі оригінальні корпоративи. Мене довго відмовляли — мовляв, не треба експериментувати з організмом у такому віці… А я ще можу дати фору, бо ж тренований: раніше протягом 25 років у будь-яку погоду щоранку займався оздоровчим бігом. Наступне — нумізматика. Я не лише викладач, але й колекціонер монет ось уже близько 40 років. Маю власну колекцію. Також полюбляю волейбол, донедавна був доволі активним гравцем і виступав за ветеранську збірну села Благодатне. Зараз теж граю, але вже рідше. Частіше — з семирічним онуком Сашею: й у футбол, й у волейбол. Він же мене часто питає, чого я так швидко стомлююся (сміється).

— Які маєте творчі плани і сподівання?

— Творчих планів досить багато. Приміром, уже лежить у видавництві мій проєкт до 100-річчя університету на 500 сторінок під назвою «Черкаський національний на шпальтах провідних газет Черкащини (1992 – 2020 рр.)». Це продовження виданої раніше книги «Черкаський педагогічний на шпальтах газети «Черкаська правда» — тут інформацію доведено до 1991-го. У виданні подано матеріали пресмоніторингу, результати проведеної нами (моїм співавтором є О. Ільченко) узагальнювальної експертизи цих матеріалів і відомості про всіх редакторів. Опрацьовано майже тисячу матеріалів про університет, і я сподіваюся на схвалення й допомогу в реалізації цього проєкту від комісії при обласній державній адміністрації з підтримки місцевого друку. Крім того, уже практично на стадії завершення перебуває той проєкт, що я виношував пів життя. Створивши два видання «Подорожі Златокраєм» і книжку «Крізь роки й епохи», я сповнив обов’язок перед рідним Золотоніським районом і Чапаєвською школою (нині — Благодатнівська), яку закінчив і де 38 років працював. Тепер же виконую синівську повинність перед моєю маленькою Батьківщиною — унікальним селом Деньги, що дало Україні і світу видатних людей. За фінансову підтримку цього проєкту дякую бельгійському інвесторові Тому ван Гої. Є ще один амбітний план: у стінах Наукової бібліотеки народжується єдиний в Україні музей історії університетської книги, що наразі готовий на дві третини. Поки активно працюю в напрямі наповнення експозиції й не готовий озвучити більше деталей. Але це доволі цікавий проєкт. Сподіваюся на Бога і прошу в нього сприяння здійснити такі задуми напередодні пікових осінніх заходів з відзначення 100-річчя нашого університету — провідного вишу Черкащини й України.

Джерело: Нова доба