У №96 від 25 травня всеукраїнського видання «День» опублікована стаття «Якщо не вміти обирати...» Свою точку зору щодо конструкції управління державою в Україні серед інших експертів висловив і доктор історичних наук, професор, експерт Центру аналітичних досліджень «Прагма» Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Віталій Масненко.

Лейтмотивом статті стала думка одного з експертів газети «День»: «У нас немає інших шансів, крім поступового політичного самовиховання нашого народу». Редактор відділу політики видання «День» Іван Капсамун пише, що в давньогрецькій байці Езопа «Лисиця і виноград», лисиця не діставши виноград, ягоди якого були надто високо, сказала, що виноград ще зелений і пішла собі далі. Так само політики в Україні, часто не маючи бажання, або вміння змінити щось по суті, добитися успіхів у реалізації якісних змін, звинувачують у цьому обставини. Візьмемо до прикладу питання форми правління в державі, яке час від часу дискутується в Україні. Особливо перед виборами, коли політики намагаються заробити додаткові бали, або переслідуючи особисті інтереси.

Звичайно, конструкція управління державою має важливе значення, однак перебирання за роки незалежності різних варіантів змішаної форми правління не допомогло політкам і держслужбовцям ефективно управляти країною. Нагадаємо, що протягом років незалежності в нашій країні вона перекроювалася кілька разів, зокрема в угоду тих чи інших політичних кланів, як це було наприклад у 2004 році, коли для послаблення повноважень наступного президента Ющенка попередня влада (Кучма, Медведчук) підсунула у вигляді вирішення політичної кризи внаслідок помаранчевих подій так звану політичну реформу із змінами в Конституцію. Згодом у 2010-му Янукович через Конституційний Суд повернув собі повноваження Кучми в редакції Конституції 1996 року (президентсько-парламентська республіка). Але після Євромайдану в 2014-му нова влада знову запровадила в Україні парламентсько-президентську республіку зразка 2004 року, в якій держава функціонує і нині.

В одному з останніх дописів у ФБ Геннадій Корбан написав про те, що у нього є «давня мрія»: «Мені б дуже хотілося, щоб одного разу Україна стала парламентською республікою. Чесно, задовбало їх вибирати. 29 років ми робимо вибір між червоними директорами і комуністами. Між бджолярами і розбійниками. Між баригами і профанами». Цей пост — привід ще раз уважно звернути увагу на це питання, особливо в нинішні складні часи, коли російські війська знаходяться на нашій території і нам важливо втримати державний човен. Дискусії, як бачимо, з приводу форми правління будуть продовжуватися. Є пропозиції Корбана, і не тільки, з приводу необхідності запровадження чистої парламентської республіки, коли б президента обирали у Верховній Раді.

Насправді, питання в нашому випадку набагато глибше. По-перше, ми поцікавилися у експертів, дійсно, що вони думають з приводу того — яка форма правління потрібна Україні? А по-друге, сутнісне, на що ми хотіли б звернути увагу, — якщо не вміти обирати, або якщо, наприклад, немає справжніх партій, хіба справа в моделі управління? Чи допоможе сама форма, якою б вона не була?

«ПИТАННЯ НЕ В ТОМУ, НА ЯКІЙ МОДЕЛІ ЗУПИНИТИСЯ, А ВСЕ—ТАКИ, ЩОБ ТА ЧИ ТА МОДЕЛЬ ПРАЦЮВАЛА»

Віталій МАСНЕНКО, доктор історичних наук, професор, експерт Центру аналітичних досліджень «Прагма» Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

— Тут є навіть два основні питання: перше — щодо державно-політичного устрою і друге — наскільки взагалі ефективно в нас працює влада і держава.

Насправді в нас виявилася дуже слабка держава, ми з 1991 року будуємо-будуємо, але вона, на жаль, лишається слабкою. Слабка держава не може захищати власних громадян. Достатньо часто ми бачимо, як це відбувається, не лише ззовні, а й зсередини держави. Єдине, що нас рятує, що в нас почалося формування достатньо потужного громадянства. Воно поки що не охоплює більшості громадян, але принаймні під час Революції Гідності, під час російської агресії це стало чітко видно. Те, що не могла робити держава, брали на себе добровольці, волонтери і за рахунок цього ми рятувалися. І сьогодні в умовах пандемії ми бачимо, що держава багато чого декларує, показує картинки про зустріч вантажів. Але насправді реальна допомога достатньо часто йде від волонтерів, громадських діячів, і це знову показує, що держава недопрацьовує.

Щодо державно-політичного устрою, звичайно, є різні моделі, зараз ми маємо парламентсько-президентську модель, але тут, на мою думку, питання не в тому, на якій моделі зупинитися, а все-таки, щоби та чи та модель працювала. Бо, наприклад, зараз ми маємо парадокс. У нас діє парламентсько-президентська форма влади. А насправді, через те, що одна політична партія має монобільшість у ВРУ, відповідно президент має всі можливості не тільки виконувати власні функції, а й втручатися у виконання функцій того самого парламенту, у виконавчу владу, судову владу, в корупційні розслідування і тому подібне. Це показує, що фактично ми маємо президентську республіку. Де-юре — парламентсько-президентська, але де-факто — президентська.

Парадокс, що президент навіть не використовує ефективно свою владу. Достатньо часто ми бачимо, що це зводиться до перекладання відповідальності на когось, скажімо, на прем’єр-міністра. Маючи такі важелі впливу, реально було би завершити реформи, розпочаті за попередньої влади. Але ми цього не бачимо. Натомість ми бачимо, що відбувається своєрідна олігархізація політики.

Тому, якщо вести дискусію про те, що президентська модель є більш ефективною, слід зупинитися на одній моделі, навіть та, що існує, але просто ефективно її використовувати. Втім, практика показує, що цього не відбувається.

Наше суспільство — неоднорідне. І коли ми передамо функції обрання президента тільки депутатам Верховної Ради, то буде більше можливостей для маніпулювання людьми і думка нашого суспільства буде просто не врахована. А коли суспільство матиме можливість хоча б пропонувати, то для громадськості це буде більш ефективно.

Утім, є ще одна проблема. Зараз люди, які обрали президента, стикнулися з тим, що не виправдались їхні сподівання, але ж водночас вони не відчувають власної відповідальності за своє рішення. Тобто ви ж обрали, маєте тепер спитати президента, чому він не виправдав сподівання. А якщо ми ці функції обрання президента залишимо за парламентом, то так наше суспільство взагалі не матиме відповідальності. А відповідальність нестимуть депутати, а ми знаємо, як наші депутати несуть відповідальність.

Мені здається, що президентська модель, принаймні в нинішніх умовах, не буде ефективно працювати.

Повна версія статті доступна в газеті «День»