Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Одного натхнення для поета недостатньо –
потрібне натхнення розвиненого розуму.

Ф. Шіллер

Доволі непересічного й різногранного сучасника маємо в особі черкасця Григорія Діхтяренка. Він залишив свій вагомий слід у новітній громадсько-політичній історії як талановитий організатор і управлінець високих рангів, народний депутат України другого демократичного скликання, лицар державних нагород. Та найбільшої слави наш краянин зажив завдяки своєму літературному хисту, котрий вповні розкрився вже в його зрілому віці. Автор 16 книжок поезії й прози, лауреат літературних премій, він зайняв гідне місце на літературному Парнасі Шевченкового краю. Цими днями знаний земляк-достойник відзначив своє перше 75-річчя від дня народження, що додатково вмотивовує звернення до огляду його життєдіяльності, присвяченої служінню Україні та її духовності.

На віражах життєвого поступу

Григорій Діхтяренко побачив цей світ 9 січня 1950 року в мальовничому куточку Уманщини, «там, де Ятрань круто в’ється». Саме на берегах цієї оспіваної в піснях річки й розкинулося крихітне село Вільшанка – мала батьківщина Григорія (тоді – ще Бабанського району). Він був шостою, середульшою дитиною в багатодітній родині Діхтяренків, в якій загалом зростало одинадцятеро дітей: шестеро хлопчиків і п’ятірка дівчаток (щоправда, один братик помер голодного 1947-го). Це була вчительська родина: батько Юхим Савович навчав місцевих дітей у початковій школі впродовж майже пів віку, такий же фах мала й мати – Софія Луківна. До речі, її материнський подвиг відзначений орденом «Материнська слава» усіх трьох ступенів, «Медаллю материнства» двох ступенів та почесним званням «Мати-героїня».

Непросто було виживати такій велелюдній родині та ще й у важкі післявоєнні роки. Виручало підсобне господарство: город у чверть гектара, пасіка на 10 бджолосімей, а ще розмаїта й різноголоса домашня мініферма, в якій була корова-годувальниця, кілька телят і свиней, щонайменше 100 курей і 200 кролів, а ще – індики, гуси, качки… І все це треба було доглядати, випасати, годувати, поїти й такий значний обсяг робіт виконувався завдяки чіткому розподілу обов’язків між усіма членами родини, які покладалися на кожного буквально з наймолодших літ. Отак Григорію довелося мало чи не з дошкільного віку спізнати ціну хліба насущного, й цей отриманий у дитинстві трудовий гарт дуже йому знадобився пізніше на нелегких віражах самостійного життя.

Першим учителем Григорія став його батько Юхим Савович, отож саме йому завдячує не лише появі на світ Божий, але й початковою шкільною освітою. А її продовженням стало навчання у десятирічці сусіднього села Дубове, куди прямував хлопець за знаннями щодень, у будь-яку погоду, долаючи шість кілометрів в один кінець – пішки чи велосипедом, коли в галасливій компанії товаришів, а інколи й одинаком. Хлопець навчався охоче, радував батьків своїми відмінними успіхами з усіх предметів. Та найбільше йому були до вподоби уроки рідної мови й літератури, які вела його улюблена вчителька Марія Григорівна Мельник. Саме вона услід за батьками зронила в Григорієву душу велику любов до книгочитання, котра супроводжує його все життя.

Закінчивши восьмирічку з відмінним свідоцтвом, хлопець вирішив здобути фахову освіту, обравши спеціальність агронома. За порадою батьків він вступив до територіально найближчого Тальнівського сільгосптехнікуму (пізніше його перевели до Звенигородки). Був серед кращих учнів, демонстрував неабияку громадську активність. Тож і не дивно, що саме його, у віці 16 років було обрано очільником комсомольської організації технікуму, яка налічувала понад 400 юнаків і дівчат.

Вінцем навчання став диплом із відзнакою, і Григорій був готовий розпочати самостійний трудовий шлях. Одначе в Христинівці, куди його спочатку направили, роботи за фахом не виявилося, а невдовзі його було обрано очільником молоді Тальнівського району. Тут вчергове виявився унікальний організаторський хист Г. Діхтяренка, й це було помічено на обласному рівні. Перспективного юнака запросили на відповідальну роботу до обкому комсомолу, де він очолив організаційний відділ.

Утім Григорій давно вже хотів спробувати свої сили на господарській роботі й відтак прибув до с. Хрестителеве на Чорнобаївщині, де працював агрономом місцевого колгоспу. Не забував і про фахове вдосконалення: без відриву від виробництва закінчив Уманський сільськогосподарський інститут (1976 р.), отримавши диплом вченого агронома.

Його агрономічна служба на Лівобережжі виявилася недовгою: вже через півтора року Григорій опинився в Черкасах, де його в 1979 р. було обрано очільником молоді Черкащини. На цій посаді він перебував упродовж понад 5 років, вів багатогранну організаторську й виховну роботу в молодіжному середовищі краю. Керманич юних як і досі ніколи не був кабінетним працівником, він завжди знаходився в гущі людей і подій, ретельно вивчав ситуацію безпосередньо на місцях.

Початок Горбачовської перебудови приніс Г. Діхтяренку новий щабель управлінського сходження: у 1985 р. його було обрано головою Драбівського райвиконкому. Енергійний керівник започаткував у районі реалізацію низки проєктів з розбудови виробничої та соціальної інфраструктури, одначе вже через півтора року на нього чекала нова кар’єрна метаморфоза.

Річ у тім, що в 1986 р. несподівано пішла із життя очільниця Золотоніщини Катерина Полатайло, й невдовзі після цієї сумної події делегація місцевих активістів звернулася до обласного керівництва з проханням рекомендувати на цю найвищу районну посаду Г. Діхтяренка (про його високі ділові якості в районі вже ходили легенди). Після деяких вагань Григорій Юхимович дав згоду й був майже одноголосно обраний першою особою району з потужними виробничими й культурними традиціями.

Непросто було районному керівникові працювати в ті часи суспільних крутозламів і наростаючої економічної кризи, перегляду ціннісних орієнтирів і наростання протестних настроїв у соціумі. Попри такі непрості обставини новий очільник зумів своєю самовідданою організаторською працею забезпечити успішний поступ Золотоніщини, утвердивши насамперед її в ролі лідера агропрому Черкаського краю. Проводилося активне соціально-культурне будівництво, зокрема, стали до ладу нові приміщення Золотоніської міської №4, Скориківської й Чапаєвської середніх шкіл, в районному центрі з’явився меморіальний парк з величною скульптурною композицією жертвам нацизму, розпочато будівництво будинків культури в Богданах, Броварках і Підставках.

А потім настав рік 1990-й, який позначився для Григорія Юхимовича певними негараздами. Зокрема, він балотувався в народні депутати першого скликання, одначе не набрав прохідної кількості голосів. Невдача спіткала й на чергових виборах очільника району (далося взнаки те, що своєю принциповою позицією й жорсткою вимогливістю він нажив багато недругів у районі). Отак перманентний лідер й невтомний трудівник за способом життя тимчасово опинився в дискомфортному статусі безробітного.

Та Г. Діхтяренко не з тих, хто опускає руки перед невдачами. Його, селянського сина, знову покликало поле. Він обійняв скромну посаду заступника голови новодмитрівського колгоспу «Україна» (з виробничих питань) і обіймав її упродовж понад 4 років. На цю свою нову роботу зазвичай добирався із Золотоноші велосипедом, викликаючи подив пересічних та зловтіху недругів.

Настав рік 1994-й, відомий знаковими політичними подіями. Тоді проходили як президентські, так і парламентські вибори; взяти участь в останніх запропонували й Григорію Юхимовичу. Одначе він (вже научений гірким досвідом) спочатку категорично відмовився від такої пропозиції. Може воно на цій мінорній ноті все й скінчилося, якби не подальші виборчі перипетії. Річ у тому, що жоден із претендентів у нардепи не набрав потрібної кількості голосів, й відтак призначили другий виборчий тур по Золотоніському округу. І знову Г. Діхтяренко приймав велелюдну делегацію золотоніщан з проханням таки висунути свою кандидатуру на повпреда людності краю.

Зрештою, після сумнівів і вагань Григорій Юхимович пристав на цю пропозицію й, переконливо вигравши вибори, став нардепом другого демократичного скликання. Саме на його депутатську каденцію припали справді доленосні події новітнього державотворення: прийняття Конституції України, грошова реформа 1996 р. й запровадження національної валюти тощо. У найвищому законодавчому органі наш земляк вів активну діяльність як член парламентського комітету з питань фінансів і банківської діяльності та депутатської групи «Відродження та розвиток агропромислового комплексу».

Після закінчення депутатських повноважень, у 1998 р. Григорій Юхимович отримав кілька кадрових пропозицій, серед них – навіть посади заступника міністра агропрому, співробітника Адміністрації Президента України та ін. Одначе, стомлений гамірливим Києвом, екснардеп повернув ключі від парламентської квартири (на таке зважилося лишень четверо народних обранців!) і повернувся до тихої Золотоноші. Невдовзі він пристав на пропозицію надзвичайно чутливого на здібні кадри тодішнього очільника Черкаського відділення НБУ Олександра Черевка й очолив відділ у цій провідній банківській установі. Тут він пропрацював майже десятиріччя, до 2008 р., після чого пішов на заслужений відпочинок. Слід також нагадати, що впродовж 5 років на громадських засадах Григорій Юхимович працював радником «помаранчевого» очільника Черкаської облдержадміністрації Олександра Черевка.

Літературний ужинок

А тепер настав час поговорити про, мабуть, найголовнішу іпостась Діхтяренкової життєдіяльності – його літературну творчість. Власне, поетичний Пегас прискакав до майбутнього митця слова ще в його ранні літа: свого першого вірша він написав п’ятнадцятирічним, у далекому-близькому 1966-му. Відтоді хай із перервами, та, проте не полишав своїх літературних занять, помережив віршованими рядками десятки зошитів, хоча управлінська рутина мало цьому сприяла (та й це не дуже схвалювалося в керівному середовищі). Утім пройшло кілька десятиліть, перш ніж поет зважився на оприлюднення своїх творінь.

Уже після того, як скинув із себе владного хомута, в 1992 р. показав свої літературні одкровення лідерові красного письменства Черкащини Миколі Негоді й той дав їм доволі високі оцінки та рекомендував збірку до опублікування, написавши до неї передмову. Відтак, вже наступного року перша книжка поета зрештою побачила світ під промовистою назвою «Благословляється на світ». А далі – мов з рогу достатку: вийшли друком поетичні збірки «Віднаходжу свій день» (1995), «Душа у слові на сторожі» (1996), «Розбуджені вітри» (1998), «Скиба» (2000), «Виміри» (2002), «Колесо» (2003), «Брость» (2005), «Живиця» (2015) та ін. А всього у творчому доробку Г. Діхтяренка – 10 поетичних збірок, і кожна з них дихає на читача свіжістю, є справжнім згустком розуму й непересічного таланту митця.

За одностайними відгуками, Діхтяренкова поезія замішана на живодайній основі українського фольклору й кращих традицій національної літератури. Ліричний герой поета — мужня, досвідчена і загартована життєвими випробуваннями людина, яка жертовно служить Україні. Кожний поетовий рядок зігрітий трепетно-зворушливим теплом синівської любові до рідної землі, її природних щедрот, до своїх краян. Бистрина життя із його багатовекторністю, біг сьогоденних вітрів перемін, заклик до небайдужості, протест проти заіржавіння совісті, прагнення до високого морального ідеалу — все це червоною ниткою проходить через поетичну творчість нашого талановитого земляка. Тонкий лірик, він зачіпає животрепетні проблеми людського буття, розмірковує про одвічне й потаємне.

Оригінальний авторський почерк і заперечення будь-якого шаблону виявилися у глибокій метафористичності поетових одкровень, образності літературної мови, ощадливості вислову, витворенні неологізмів, зверненні до асоціативності. Подеколи поет свідомо йде на деформацію строфи й модерно посічену нерівноскладовість, вдається до верлібру — вільного неримованого віршування з глибоким філософським підтекстом.

Від 2006 р. в літературній творчості майстра слова сталася доволі помітна метаморфоза: з поезії він змістив свої творчі акценти на прозу, й донині видав уже 6, доволі фундаментальних за обсягом і з глибоким змістом книг. Серед прозових творінь письменника – роман «Попіл», повість «Богів млин», документальна генеалогічна оповідь «Парост». Та особливо гарно вдаються авторові бувальщини — невигадані історії з довколишнього життя. Відроджуючи кращі традиції національної літератури, автор майстерно відображає насамперед неповторний колорит сільського гламуру, відтворює непрості долі сільських мешканців, драматичні сторінки нашої історії. Мова його епічно-прозових творів — доволі образна й колоритна, вона збагачена словесними перлами глибокого народного середовища. Воістину, коли до прози береться поет, то такі твори неодмінно достукується до сердець найвибагливіших читачів.

Цими днями побачив світ своєрідний друкований (проміжний!) підсумок його творчості — об’ємна книга його вибраних віршів та монопоем. Сподіваємося, що й далі буде, а читачі матимуть змогу насолоджуватися читанням нових творів майстра слова.

Від 1997 р. Григорій Юхимович є членом Національної спілки письменників України. Свідченням його авторитету в літературних колах краю стало обрання делегатом 4-го (позачергового) та 5-го з’їздів НСПУ, а його талант пошановано літературною премією ім. М. Старицького (2012) та (в його перед'ювілейному, 2024 р.) — премією ім. В. Симоненка. Відзначено й громадсько-політичну діяльність Григорія Діхтяренка: його нагороджено орденами «Знак пошани» і «За заслуги» 3-го ст.

Ювіляр щасливий у родинному житті: його вірною соратницею й музою є дружина Галина Михайлівна. Подружжя народило й поставило на життєве крило двох доньок: Мирославу — нині доцентку Черкаського державного технологічного університету й Вікторію — доцентку ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Підростають і четверо онуків.

Університетська спільнота щиро вітає вельмишановного Григорія Юхимовича із першим 75-річчям! У цій високості літ нехай Вам здоровиться й твориться! З роси й води Вам, шановний ювіляре!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, секретар первинної організації НСЖУ