Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.
На аванпостах воєнно-історичної науки
Перший закон історії – боятися будь-якої брехні,
а потім — не боятися будь-якої правди.
Цицерон
Одним із найяскравіших представників історичної науки найвищого академічного рівня є наш сучасник Олександр Лисенко. Доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, він став визнаним лідером вітчизняної воєнно-історичної науки. І це не лише завдяки успішним результатам його вже понад 40-річної дослідницької діяльності, а і як чинний керівник провідної академічної структури: впродовж чверті віку цей знаний науковець очолює відділ Інституту історії НАН України.
За покликом Кліо
Олександр Лисенко народжений 27 червня 1955 року, за 10 років після завершення Другої світової війни. Його рідними пенатами стало селище міського типу Катеринопіль (до 1795 року Кальниболото, нині селище Калинопіль Звенигородського району) на Черкащині. Це поселення, що розкинулося в мальовничій долині річки Гнилий Тікич, має звитяжну й водночас трагічну історію, яка бере початок із козацьких часів. Селище дало Україні кілька відомих постатей, серед них: Генеральний осавул Вільного козацтва, повстанський ватажок доби Української революції Семен Гризло, американський економіст і державний діяч Вольф Ладежинський, заслужений художник Анатолій Пономаренко, генерал-майор Вадим Чепчик (заступник голови Державної прикордонної служби України) та ін. Ця особлива природно-історична й духовна аура суттєво вплинула на формування світоглядного стрижня й ментальності майбутнього вченого-історика.
Олександр зростав разом із молодшою сестрою Людмилою в інтелігентній родині й виховувався на традиційних національно-християнських чеснотах та на засадах естетичного погляду на довколишній світ. Батько, Євген Павлович, був знаним культармійцем, віртуозно грав на баяні, добре знав нотну грамоту й передав ці навички синові. Деякий час він завідував районним відділом культури. Мати, Фросина Захарівна, працювала вихователькою місцевої дошкільної установи, а ще була знаною майстринею художньої вишивки. Обидва діди Олександра – Павло Лисенко і Захар Ковальчук – воювали на фронтах Другої світової. Павло мав кілька нагород, зокрема, медаль «За взяття Будапешта». А ось Захар зник безвісти у перший, найважчий період війни. Цей «подих війни» зі спогадів рідних, неприкрашена «окопна правда» із вуст дідуся Павла ще від дитинства заклали в хлопцеві нев’янучий інтерес до подій найбільшої трагедії XX ст.
У 1962 році Олександр став учнем Катеринопільської школи №1, й усі десять шкільних років демонстрував велику старанність і наполегливість у навчанні, з усіх предметів мав відмінні та добрі оцінки. Найбільше він уподобав математику, географію, літературу, а згодом його майже неподільною любов’ю стали суспільствознавчі науки, особливо історія. Олександрову зацікавленість минувшиною всіляко підтримувала й розвивала вчителька історії Катерина Яценко. Хлопець був великим книголюбом і перечитав мало чи не всі книги з місцевої бібліотеки. Особливо захоплювався читанням літературної класики, й саме це дало змогу майбутньому вченому-історику відчувати словотекст, красу стилю й злети інтерпретацій, зрештою це готувало його до творення оригінального історичного наративу.
Уже від 6-річного віку Олександр брав активну участь у художній самодіяльності й отримував усіляку підтримку від батька, а також від знаного в краї музиканта, хормейстера й композитора Василя Лихолата. У старших класах О. Лисенко опанував гру на гітарі та ударних інструментах і разом зі своїми трьома товаришами створив вокально-інструментальний ансамбль «Слов’яни», який мав неабияку популярність в молодіжному середовищі. Ще одним його захопленням став спорт: займався легкою атлетикою, боксом, лижами, хокеєм, був одним із найкращих футболістів школи.
Закінчивши шкільне навчання в 1972 році, Олександр подав документи для вступу на історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Одначе не пройшов за конкурсом і відразу розпочав свою трудову діяльність, працюючи спочатку завідувачем колгоспного клубу, а потім лаборантом фізичного та хімічного кабінетів Єрківської середньої школи.
Та вже через рік мрія юнака здійснилася й він, успішно здолавши вступний бар’єр, став студентом історико-педагогічного факультету Київського педагогічного інституту (нині Український державний університет ім. М. Драгоманова). Олександр від початку навчання виділявся з-поміж інших студентів своєю ретельністю, відповідальністю, допитливістю й оригінальністю мислення. Вирішальний вплив на формування Лисенка-історика справили доценти Надія Кравченко (археологія), Анатолій Трубайчук та Іван Ганжа (історія України). Студент став завсідником Державної історичної бібліотеки, опрацював там масу історичної літератури, а позаяк вона знаходилася на території Києво-Печерської лаври, Олександр серед іншого зацікавився й історією церковно-релігійних відносин.
У вільні від навчання дні Олександр брав участь в археологічних розвідках і закохався в цю науку, пойменовану «історією з лопатою». Зокрема, він вивчав особливості металургії та поселень племен черняхівської та зарубинецької культур, робив відповідні нотатки, які виросли в доволі серйозну наукову розвідку. Її Олександр Лисенко оприлюднив на студентській науковій конференції в м. Дніпро й ця його перша проба наукового пера мала неабиякий успіх.
Чимале значення для громадянського змужніння та життєвого становлення Олександра мала і його участь у роботі студентських будівельних загонів на далеких Чукотці та острові Ямал, де він опанував низку будівельних навичок. Свідченням неабиякого авторитету юнака в студентському середовищі стало обрання його комісаром будзагону.
Попри неймовірну зайнятість навчальними та громадськими клопотами, Олександр не відцурався від своїх улюблених занять. Разом із земляками-студентами він створив вокально-інструментальний квартет, який був доволі популярний серед студентства. А ще займався спортивною гімнастикою, успішно грав за футбольну збірну.
Вінцем навчання в провідному столичному ЗВО став диплом із відзнакою та рекомендація до вступу в аспірантуру. Одначе молодий історик вирішив спочатку набратися практичного досвіду, розпочавши педагогічну діяльність. Відтак у 1978 році він був призначений на посаду вчителя історії й суспільствознавства Гірської середньої школи (с. Гора Бориспільського району Київської обл.). Молодий педагог відразу завоював авторитет та шану серед колег та учнів і вже через рік обійняв посаду організатора позакласної й позашкільної роботи. Серед багатоманіття усіляких важливих справ Олександр Євгенович реалізував і свій давній задум: 9 травня 1984 року у школі було відкрито музейну кімнату історії Другої світової війни (подія знакова в контексті його майбутніх кар’єрних метаморфоз). Загалом роки роботи в загальноосвітній школі суттєво посприяли формуванню педагогічної майстерності, комунікативно-організаційних та пошукових навичок майбутнього вченого.
Ще зі студентських років Олександр Лисенко відчував владний поклик наукової Кліо, а тому вже в 1984 році вступив до аспірантури своєї alma mater — Київського педагогічного інституту. Тут він навчався чотири роки без відриву від педагогічної праці: обіймав посаду викладача суспільних дисциплін Київського музичного училища імені Р. М. Глієра (нині Київська муніципальна академія музики ім. Р. М. Глієра). Уже в 1985 році побачила світ перша наукова стаття Олександра. Тему дисертаційної праці йому порадив науковий співробітник Інституту історії АН України Олександр Реєнт, а науковим керівником став декан історичного факультету педінституту Іван Ганжа. Пошукач зосередився на осягненні маловивченої теми з історії України 1919 – 1920 років.
У вирі методологічних крутозламів
Ще до захисту дисертаційної праці Олександр Лисенко успішно витримав відповідний конкурс і в 1990 році був прийнятий на посаду молодшого наукового співробітника відділу Другої світової війни Інституту історії АН УРСР. А через два роки ним була успішно захищена кандидатська дисертація з означеної вище проблеми в Одеському державному університеті імені І. Мечникова. Невдовзі молодий учений отримав посаду старшого наукового співробітника Інституту історії (1995). Відразу зазначимо, що ці зміни в академічній кар’єрі вченого та перегляд власних ідеологічних орієнтирів спонукали його до кардинальної зміни напряму своїх дослідницьких зусиль: акценти були зміщені в напрямку воєнно-історичної проблематики.
Велику роль у становленні Олександра Євгеновича як академічного вченого відіграв завідувач відділу, професор Михайло Коваль, який щедро ділився з ним своїм унікальним досвідом дослідження воєнної історії. Доволі плідною й корисною виявилася й співпраця Олександра Лисенка зі співробітниками вказаної академічної структури, зокрема Ольгою Буцько, Тамарою Вронською, Всеволодом Клоковим, Владиславом Гриневичем, Людмилою Кондратенко, Іваном Муковським, Тамарою Першиною, Ніною Руденко, Людмилою Хойнацькою та ін. Вагому підтримку отримував він і від директора Інституту, академіка Валерія Смолія.
1990-ті роки увійшли в історію вітчизняної історичної науки як часи методологічного зламу, тотального руйнування радянських міфів, розтаємничення архівних фондів, рішучого відступу від прикрашення історичних фактів і постатей, утвердження більш ефективних і передових методів дослідження, відновлення принципів гуманізму й людиноцентризму, пошуку нових світоглядних орієнтирів. Відділ Олександра Лисенка, що перебував у тематичному полі Другої світової війни, чи не найбільше відчув на собі всю суперечливість методологічної ситуації. Тогочасні наукові конференції з воєнної проблематики стали своєрідним «полем бою» між апологетами-неосталіністами й рішучими прибічниками утвердження принципово нового бачення минувшини. Олександр Євгенович відразу, рішуче й безповоротно, став на позиції всеосяжного реформування історичного пізнання й утвердження нового історичного мислення.
Саме на ті непрості й багато в чому доленосні часи припав вихід унікальної узагальнювальної праці вченого «Звитяга і жертовність: українці на фронтах Другої світової війни», підготовлена ним у співавторстві з Іваном Муковським. Поряд з цим Олександр Лисенко активно працював у редколегії завершального тому загальноукраїнського проєкту «Книга пам’яті України» («Безсмертя», 2000), вихід якого став справді знаковою подією воєнного історієписання.
У 1990-х побачила світ низка наукових статей вченого, присвячених найрізноманітнішим аспектам історії найбільшої трагедії XX ст., зокрема, мобілізаційній політиці влади, участі українців у збройних формуваннях країн закордоння, внеску українців у перемогу, бойовим діям УПА, долі військовополонених, геополітичним чинникам війни, діяльності українських громад тощо.
У ті доволі динамічні часи молодий науковець захопився ще однією, доволі складною темою, пов’язаною із церковно-релігійною історією України періоду Другої світової війни. Результатом кількарічних дослідницьких зусиль Олександра Євгеновича стало опублікування низки наукових статей та двох індивідуальних монографій.
Важливим рубежем життєдіяльності Олександра Лисенка став захист ним в Інституті історії НАНУ дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук (грудень 1999, тема «Релігійна ситуація в Україні в 1941–1946 роках», науковий консультант Михайло Коваль). А у 2000 році після передчасної смерті Михайла Коваля Олександра Євгеновича, з огляду на його беззаперечний науковий авторитет та лідерські якості, було призначено виконувачем обов’язки завідувача відділу історії України періоду Другої світової війни. Відтак розпочалася 25-річна (станом на сьогодні) управлінська каденція відомого воєнного історика. У 2005 році він отримав учене звання професора.
Високий статус лідера вітчизняної воєнно-історичної науки Олександр Євгенович утверджує своєю невтомною й багатогранною науково-організаторською роботою. Продовжуючи справу свого попередника, він впевненою рукою капітана веде воєнно-історичний корабель до нових вершин, долаючи рифи дослідницького ретроградства та спротив наукових консерваторів, наполегливо формуючи україноцентричний стрижень історичних досліджень.
Науковий усесвіт професора
У творчому доробку іменитого вченого – понад 600 наукових праць: монографії, документальні збірники, довідкові видання, розділи в колективних працях, статті в наукових часописах тощо. Вони присвячені різним сторонам життя українського суспільства в роки війни, церковно-релігійним відносинам, демографічним втратам, перебігу бойових дій на фронтах й у тилу ворога, відбудовчим процесам, відомим постатям, питанням воєнної антропології та ін. Олександр Лисенко став організатором низки фундаментальних видавничих проєктів, й серед них виділяється, зокрема двотомник «Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст.» (2011).
Доволі плідно вчений працює і в царині підготовки довідкових видань. Ним особисто написано понад 50 статей для «Енциклопедії історії України», десятки його матеріалів опубліковано в «Енциклопедії сучасної України». Олександр Євгенович очолює редколегію енциклопедичного видання «Друга світова війна. Україна».
Гідною науковою відповіддю на виклики екстремального часу повномасштабної агресії путінської росії проти України та переконливим контраргументом проти брехливої рашистської пропаганди стало багато в чому унікальне видання Інституту історії НАНУ «Перелом: війна росії проти України у часових пластах і просторах минувшини : діалоги з істориками» (у 2-х кн., 2022). Активну участь у розробці його концепції, мобілізації авторського колективу та підготовці відповідних матеріалів узяв і Олександр Лисенко, який у цей непростий для України час дедалі більше звертається до вивчення проблематики російсько-української війни.
Левову частку творчого часу науковця поглинає його робота в галузі наукового редагування. Він є членом редколегій авторитетних наукових часописів ї, зокрема; «Український історичний журнал», «Сторінки воєнної історії», «Міжнародні зв’язки України: наукові пошуки і знахідки», «Краєзнавство». Поряд з цим відомий вчений займається редагуванням монографій, науково-популярних видань, збірників статей і документів.
Помітним явищем духовного сьогодення України є сформована Олександром Лисенком власна наукова школа, основу якої становить соціальний вимір історії Другої світової війни. Під науковим керівництвом та консультуванням Олександра Євгеновича підготовлено та успішно захищено 20 докторських та 22 кандидатських дисертації. Поряд з цим на понад 40 дисертаційних захистах він виступав як офіційний опонент.
Олександр Лисенко веде активну науково-організаторську роботу. Він є членом спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій при Інституті історії НАН, Національного університету оборони України, раніше — Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Упродовж десятиліть науковець був членом експертної ради державної атестаційної комісії України з історичних дисциплін, сприяючи в такий спосіб атестації вітчизняних і зарубіжних наукових кадрів.
Професор Олександр Лисенко на посаді очільника провідного відділу Інституту історії України зарекомендував себе як талановитий академічний менеджер. Під його орудою цей інститутський підрозділ домігся разючих результатів у науково-дослідній роботі з воєнної проблематики. Побачили світ кілька десятків монографій та сотні наукових статей за авторством співробітників відділу, проведено безліч наукових та просвітницьких форумів. Лише у 2019 –2024 роках співробітники відділу опублікували 468 праць різних жанрів.
Разом зі співробітниками відділу професор Олександр Лисенко став організатором десятків наукових форумів міжнародного та всеукраїнського рівня із воєнно-історичних проблем. Учений виступив з доповідями та брав участь у дискусіях на авторитетних міжнародних конференціях, які проходили в Парижі, Варшаві, Пряшеві, Яссах, Клужі, Торуні, Берліні, Вільнюсі та інших містах, а також представляв Україну на науковому форумі під егідою ЮНЕСКО з нагоди 65-річчя завершення Другої світової війни.
Як член правління Національної спілки краєзнавців України, професор Олександр Лисенко багато працює в царині організації науково-краєзнавчих конференцій, просвітницьких заходів та реалізації видавничих проєктів, консультує дослідників місцевої історії Київщини, Черкащини, Прикарпаття, Волині, Поділля, Одещини, Чернігівщини та інших регіонів. Олександр Євгенович досить широко популяризує надбання воєнно-історичної науки, виступаючи на шпальтах мас-медійних видань, а також у теле- і радіоетерах.
У своєму надзвичайно щільному графіку вчений знаходить час для викладацької роботи, спілкування з викладачами шкіл і вишів та їхніми вихованцями. Зокрема, Олександр Лисенко читав спецкурси студентам ЧНУ ім. Б. Хмельницького, Національного університету «Острозька академія», Кам’янець-Подільського національного університету ім. І. Огієнка, Університету Григорія Сковороди в Переяславі, Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Шевченка, Національної академії СБУ та ін. У багатьох провідних ЗВО України професор очолював державні екзаменаційні комісії на історичних факультетах.
Подвижницька наукова, організаторська, освітня та громадська діяльність видатного вченого дістала загальнонаціональне визнання й гідне пошанування. Його обрано членом-кореспондентом НАН України (2024), нагороджено орденом «За заслуги» 3-го ст. (2011), знаком «Відмінник освіти України» (2003), Почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України (2006), надано почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України» (2006). Олександр Лисенко є лауреатом премії ім. М. І. Костомарова (1998) та Державної премії в галузі науки і техніки (2017, нині Національна премія імені Бориса Патона). Окрім вказаного, він відзначений багатьма регіональними, відомчими та церковними нагородами.
Життєву снагу й творче натхнення наш знаний краянин черпає в колі своєї дружної родини. Її берегинею й музою Олександра Євгеновича є його дружина, педагогиня за фахом Алла Федорівна, з якою поруч по життю вже понад чотири десятиліття. Подружжя виховало трьох дітей. Донька Лариса (як і її мама) викладає в музичній школі, Марія навчає школярів іноземним мовам, а син Валентин, економіст за освітою, став підприємцем. Щасливі дідусь і бабуся тішаться своїми онуками — Олексієм і Любов’ю. Рідкі години дозвілля Олександр Лисенко присвячує читанню книг, а також городництву й садівництву. Нікуди не поділося і його захоплення мистецтвом: разом із дружиною часто буває на концертах симфонічної й джазової музики, а в останні роки Олександр Євгенович уподобав ще й балет.
Лідер воєнно-історичної науки України перебуває в зеніті свого творчого розкрилля й сповнений багатьох нових дослідницьких та організаторських задумів і проєктів.
Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича, доцент.