Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він започаткований до ювілею Черкаської області. На Черкащині в усі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України і не лише її.

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Андрій Гончар на службі Мельпомени

Я не знаю професії, яка вимагала б

більш вишуканих форм і більш чистих звичаїв, ніж театр.

Ф. Шиллер

Серед відомих уродженців Шевченкового краю помітне місце належить актору театру й кіно Андрію  Гончару, котрий сягнув вершин національного визнання. Народний артист України й на сьогодні один із небагатьох наших краян, чий талант і сценічні заслуги поціновані високим званням Шевченківського лауреата, попри вже поважний вік (цими днями йому виповнилося 90 літ) і драматизм сьогодення, сповнений життєвої снаги й оптимізму. Звернімося ж до основних віх його славного життєвого шляху, ознаменованого злетом простого сільського хлопця до зірки всеукраїнської величини…

Неторованими стежинами

Рідними пенатами відомого театрала й кіноактора стало мальовниче село Деньги на Золотоніщині, яке в зеленій оправі лісів розкинулося біля тихих річечок Кропивна й Самозванка. Андрійко народився десятого листопадового дня 1936 року в селянській родині, що мала у своїй глибокій генеалогії розлоге козацьке коріння. Зростав чемною й допитливою дитиною, змалку допомагав батькам у веденні домашнього господарства. Та вже на шостому році життя дитинство скінчилося, бо його спопелила страшна війна. З перших днів пішов на її фронти, як виявилося на всі 4 роки, батько Петро Денисович. Завмирало дитяче серце від вибухів бомб і снарядів, із жахом спостерігав Андрійко за безчинствами окупантів та їхніх посіпак-поліцаїв на чолі з катами місцевого люду, братами Носенками. На їхній совісті й страчене життя Андрійкового діда Степана  Шевченка, котрого місцеві поліцаї відправили на розстріл до м. Золотоноша як батька двох радянських командирів. Ледь не загинув під час відступу нацистів і сам Андрійко, та коли окупант-смолоскипник направив на нього свого «шмайсера», мама Марія Степанівна закрила хлопчика собою, вигукнувши: «Стріляй, нелюде, в мене, а сина не чіпай!». І диво: отетерілий від такої рішучості німець розрядив свого автомата в землю й пішов геть.

Уже після визволення села з нетерпінням чекали в оселі Гончарів жаданого листа-«трикутника» від Петра Денисовича, та все намарне. «Ой, коли б біда не трапилася! Може, синочку, ти вже сиротинка…» — плакала днями й ночами Марія. Зрештою, лише в переможному 1945-му прийшла довгоочікувана вісточка з Києва про те, що вже кілька місяців лікарі намагаються повернути життя в пошматоване осколками тіло сержанта Гончара і, здається, тільки тепер з’явилася надія на одужання. Зрештою, невдовзі повернувся зі шпиталю до рідної домівки її господар з медаллю «За відвагу» на грудях, і Андрійко хвалився мало чи не кожному: «Бачте, і в мене татко є!» А через рік потому з’явився в нього й братик Вітя.

Жила родина Гончарів у землянці (хату спалили окупанти), і злидні виглядали мало чи не з кожного кутка їхньої оселі. Найбільше дошкуляв голод, бо бракувало навіть шматка хліба чи картоплини. Урізноманітнювало злиденне меню лише молоко від кози Алли, яку пас Андрійко. Довелося пережити й жахіття голодних мук 1947 р., коли за їжу правили цвіт акації, спориш та картопляне лушпиння. Втім, ці життєві негаразди та постійна завантаженість домашнім господарством не завадили хлопцеві успішно навчатися в місцевій семирічці й стати одним із найкращих її учнів.

А коли закінчив сім класів, батько йому сказав: «Ти в мене розумник, знання маєш міцні, отож іди вчитися далі». Середню освіту Андрій здобув у школі № 3 м. Золотоноші й продовжив навчання в місцевому сільгосптехнікумі, де отримав диплом агронома. За направленням упродовж півтора року працював за цією спеціальністю в колгоспі с. Холопичі на Волині. Та якось голова місцевої артілі Михайло Коновалюк сказав юнакові: «Агроном з тебе вийшов непоганий, але мені здається, що на тебе вже давно чекає велика сцена». Дійсно, як свого часу в технікумі, так і в Холопичах Андрій завжди викликав захоплення глядачів своїм майстерним художнім читанням та інсценівками. У нього самого вже давно зрів утаємничений намір спробувати змінити свою життєву долю. А відтак улітку 1955 р., знехтувавши пропозицією обійняти посаду головного агронома МТС, подався до столиці й успішно пройшов творчий конкурс у Театральному інституті ім. Карпенка-Карого, діставши при цьому високу оцінку театрального метра Івана Чабаненка. Втім, питання вступу до вишу ще не було вирішене.

Річ у тому, що тоді надзвичайно жорстко контролювалося виконання терміну роботи за направленням навчального закладу, тим часом Андрієві треба було відпрацювати ще пів року. Довелося йому звернутися до самого Міністра сільського господарства УРСР Марка Співака, який прийняв його особисто й, висловивши надію, що благословляє майбутнього справжнього артиста (разюча передбачливість!), підписав-таки необхідні дозвільні документи.

На старті театральної кар’єри

У провідному мистецькому виші України Андрієві довелося навчатися на одному потоці з майбутніми театральними зірками Адою Роговцевою й Миколою Вінграновським, з останнім навіть жив в одній кімнаті інститутського гуртожитку. Студентські роки виявилися вкрай плідними й насиченими. Задля практики студентів частенько запрошували для участі в «масовках» у виставах столичних театрів. Отож уже з юних літ герою нашої розповіді довелося грати на одній сцені з класиками українського театру: незабутніми Амвросієм Бучмою, Наталією Ужвій, Гнатом Юрою та багатьма іншими знаменитостями. Це була воістину велика театральна школа!

Якось до інституту завітав сам Олександр Довженко і, подивившись виступи Андрія та його однокурсників, запропонував їм перебратися до Москви для навчання на його курсі. Утім, Андрій Гончар не пристав на цю пропозицію, позаяк позиціював себе винятково з українським театром.

Швидкоплинно промайнули роки навчання в столичному ЗВО. І ось нарешті апофеоз мрії: диплом артиста театру і кіно. Андрій Петрович отримав направлення в один із найкращих обласних драматичних театрів —  у м. Чернігів. Його режисером був згодом відомий у Черкаському краї мистець Юрій Смолянський. Молодий артист відразу заявив про себе як неординарну особистість, і йому вже на старті сценічної кар’єри запропонували провідні ролі. Першими творчими ластівками нашого земляка стали ролі Гриця у виставі М. Кропивницького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та Гната в п’єсі «Безталанна» І. Карпенка-Карого. Андрій Гончар відразу вразив глядачів своїм самобутнім творчим почерком, проникливою щирістю гри й даром перевтілення. Втім, він і тоді, і надалі ніколи не страждав на зіркову хворобу, був далеким від самовдоволення і з притаманною йому селянською працелюбністю відточував свій талант, навчаючись у визнаних майстрів театрального мистецтва.

 Два роки перебував у Чернігові, а потім куди тільки не закидала його примхлива акторська доля! Деякий час грав на сцені Кримського драмтеатру ім. М. Горького, а потім опинився, як кажуть, на «краю світу», у драмтеатрі Петропавловська-Камчатського, гастролював на Чукотці, Сахаліні, у Примор’ї та Приамур’ї, Якутії… Зрештою, 1964 році повернувся до рідних Черкас, де був зарахований актором місцевого драмтеатру.

Талановитий і перспективний актор відразу був помічений і в кінематографічних колах. У тому ж таки 1964 році на екрани вийшов кінофільм довженківців «Ключі від неба», одну з провідних ролей у якому зіграв наш земляк. То був незабутній спомин мого дитинства: у перепрофільовану на сільський клуб церкву Деньгів ущент набилося місцевого люду, аби переглянути вказану кінокартину. Гордості за нашого односельця просто не було меж, а емоції після кінопрем’єри вихлюпувалися зливою слів!

Після п'ятирічних театральних мандрів Андрій Петрович кинув свій життєвий якір (як виявилося, на постійній основі) в «перлині біля моря» Одесі, де його запросили до обласного драмтеатру ім. А. Іванова (головний режисер Володимир Бортко, нині — Одеський обласний академічний драмтеатр). З цим потужним мистецьким осередком пов’язаний найтриваліший і напрочуд плідний відтинок творчого життя відомого театрального діяча. У стінах цього театру він зіграв безліч ролей і пройшов шлях від актора до його художнього керівника.

Щоправда, на початку 1970-х років на певний час довелося залишити Одесу й перебратися до Берліна, де А. Гончар грав на сцені Першого драмтеатру Групи радянських військ у Німеччині. Театр гастролював не лише в Німеччині, а й у Польщі, Чехословаччині, показуючи вистави військовикам і тамтешнім жителям. Проте вже 1973 р. Андрій Петрович повернувся до Південної Пальміри, у стіни свого рідного театру, і цього разу на довгі роки.

На Олімпі любові й визнання
Артисту Андрію Гончару ніколи не бракувало театральної роботи, його постійно запрошували на головні ролі в найкращих виставах національної та світової драматичної класики. Назвемо бодай декілька найвагоміших: Богдан Хмельницький в однойменній драмі О. Корнійчука, Оронт («Урок дружинам» Ж.-Б. Мольєра), Геракл («Сьомий подвиг Геракла» М. Рощина), Росс («Остання зупинка» Е.-М. Ремарка), Борис («Гроза» О. Островського) та багато інших.
Уже починаючи із середини 1960-х років наш земляк не сходив із кіноекранів, його запрошували на знімання провідні студії й відомі режисери. Зокрема, на кіностудії ім. О. Довженка він зіграв у кінокартинах «Вигідний контракт» та «Деллі і Нок», на «Мосфільмі» — в «Обороні Севастополя», на кіностудії ім. М. Горького (Москва) — у «Хутірці в степу», на «Узбекфільмі» — у «Вогняних дорогах». Випало Андрію Петровичу виконати провідну роль і на німецькій кіностудії DEFA (у фільмі «Стиглі вишні»).
Та, звісно, найбільше ролей дісталося деньгівчанину на Одеській кіностудії. В історію вітчизняного кінематографа назавжди вписані зняті в Одесі фільми за участю Андрія Гончара: «Блакитний патруль», «Артем», «Пригоди Електроніка», «Бій на перехресті», «Подвиг Одеси», «День кохання» — а загалом це понад 15 кінострічок!
Услід за визнанням творчого злету Майстра прийшли й атрибути його пошанування. У 1973 році  Андрій Гончар став заслуженим артистом, а вже через 5 років він приймав вітання з приводу присвоєння йому високого звання народного артиста України. Рік 1982 став особливо знаковим у творчій біографії артиста: за низку майстерно зіграних ролей йому було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка в номінації «Театральне мистецтво».

 У 1991 році маститому артисту було висловлено ще одну високу довіру: його було обрано художнім керівником театру ім. О. Іванова. На цій відповідальній посаді він перебував майже 18 років і став справжнім творчим наставником акторів, невтомним генератором сценічних ідей. Певний час працював виконувачем обов’язків головного режисера та директора театру. Своїми думками з приводу проблем театрального сьогодення відомий митець ділився на сторінках багатьох мистецьких часописів.

Вже у віці 73 років ветеран сцени залишив посаду худкерівника і перейшов на роботу до Одеського театру юного глядача (нині ім. Олеші), до речі, актором і директором якого упродовж багатьох років був його брат, заслужений діяч мистецтв Віктор. У 1989 році за виконання ролі Потапа (п’єса «Потап Урлов») на сцені цього театру Андрій Петрович був визнаний найкращим актором року й удостоєний українсько-американської премії ім. Л. Бугової та І. Твердохліба. До речі, подібних відзнак в Андрія Петровича понад десяток. А ще він нагороджений численними медалями, пам’ятними знаками, грамотами різного рівня.

Якщо підсумувати акторський доробок відомого митця, то він просто вражає, бо гідний фіксації в книгах рекордів. Нашим уславленим земляком у театрі й кіно зіграно понад 300 ролей, і левова частка з них — першого плану! Пишається достойник своїм сином Денисом, який після закінчення з відзнакою Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова працював режисером і ведучим провідної Одеської телестудії, а нині є тренером популярної гри «Що? Де? Коли?».

Нині сценічний ветеран, звісно, насолоджується заслуженим відпочинком і усвідомлює, що прожив багатогранне, яскраве, з великою користю для України й людей життя. Мабуть, саме в цьому й корениться секрет його невмирущої енергії, бадьорості й дивовижного оптимізму! Щиро вітаючи вельмишановного Андрія Петровича зі вступом у вік довгожителя, побажаємо йому комфортного фізичного й ментального здоров’я, активного довголіття, миру й благополуччя.

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ