Студенти  Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького побували на культурно-освітній екскурсії у Черкаському обласному художньому музеї.

Захід організували  Сніжана Лисенко, викладачка кафедри освітнього менеджменту, артменеджменту і соціальної роботи, у межах дисципліни «Publik Relations» для студентів-артменеджерів та  Людмила Солодка, доцентка кафедри журналістики, реклами та PR-технологій у межах дисципліни «Історія журналістики» для майбутніх медійників 3 курсу.

Мандрівку музейними залами провела Оксана Пушонкова, завідувачка кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, кандидатка філософських наук, засновниця платформи «Музей-Університет», тим самим  перетворила зустріч на фахову артмедіацію, допомагаючи студентам розглянути експозицію не з погляду пересічних глядачів, а як дослідникам комунікаційних процесів.

Студенти досліджували діяльність музею як сучасної культурної інституції, аналізували, як музей використовує сучасні медіаінструменти для комунікації та просування ідеї української культури. Особливий інтерес у майбутніх медіафахівців викликало порівняння нинішніх медіаформатів та комунікаційних стратегій із вимушеними форматами кінця ХІХ століття в контексті боротьби за український зміст.

Від «Русалки Дністрової» до сучасних артпроєктів: як культура виживає в часи заборон

Історія збереження української культурної ідентичності — це історія боротьби в умовах постійних заборон. У XIX столітті, особливо після Валуєвського циркуляра (1863) та Емського указу (1876), українська періодика була фактично знищена. Єдиною легальною «лазівкою» для поширення національного змісту стали альманахи: неперіодичні збірники, що маскувалися під літературно-фольклорні видання.

Еволюція цього явища пройшла чотири ключові етапи, які стали фундаментом для збереження нації. Романтичний старт у 1830-х роках розпочався з «Русалки Дністрової» (1837), коли діячі «Руської трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький здійснили революцію на Галичині, випустивши першу книгу народною мовою.

Хоча цензура конфіскувала та знищила майже весь наклад, сигнал було подано: українська мова існує і вона придатна для літератури. Естетичною вершиною 1860-х став альманах «Хата» Пантелеймона Куліша, який з'явився напередодні найжорсткіших заборон. Це видання вже не просто фіксувало фольклор, а заявило про високу європейську культуру, відмовляючись від провінційності.

Критично важливим став період боротьби за виживання у 1880-х роках. Після Емського указу настала темрява, у час тотальної тиші прорвалися альманахи «Луна», «Рада» Михайла Старицького та «Нива». Це були справжні форпости, що об’єднали навколо себе Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького та Бориса Грінченка, доводячи життєздатність української літератури. Завершилася ера альманахів на початку XX століття гучним маніфестом модернізму «З-над хмар і з долин» (1903), упорядкованим Миколою Вороним. Це був заклик писати по-новому, відходячи від страждань села до філософії та чистої естетики. Окремим феноменом у цій боротьбі став журнал «Киевская старина», який попри вимушену російську мову видання став науковим щитом українства. Публікуючи архіви та історичні факти, журнал легітимізував українську історію в очах світу.

Екскурсія дозволила порівняти цей історичний досвід з іншою епохою тиску — радянським періодом XX століття. Цей контраст Оксана Пушонкова яскраво продемонструвала на прикладі радянського соцреалізму. Аналізуючи картину 60-х років, що зображувала «щасливих» жінок-будівельників, експертка зауважила:
- Це типовий радянський наратив: «ми працюємо — отже, ми щасливі». Соцреалізм заганяв дійсність у рамки ілюзорного добробуту. Погляньте на картину: тут зображено важку фізичну працю, але жінки виглядають абсолютно невимушено, наче вони вийшли на пікнік чи чаювання, а не працюють з бетоном.

Сьогодні, в умовах повномасштабної агресії та інформаційної війни, українська культура знову потребує динамічної стратегії виживання. Черкаський обласний художній музей (ЧХМ), заснований у 1991 році, трансформувався з класичного сховища артефактів на «платформу динамічного музею» — комунікаційний вузол, що використовує культурні колаборації як сучасну, гучну і мультизадачну заміну тихому альманаху. ЧХМ довів: він є не просто хранителем, а й динамічним джерелом національного опору, що європейською мовою веде боротьбу за актуальний український зміст.

Колаборації як життєво необхідна стратегія

На відміну від пасивного читання історичного альманаху, сучасна стратегія поширення українського культурного продукту в Черкаському художньому музеї будується на інтерактивній взаємодії та актуальному соціальному резонансі. Музей усвідомлено став мультизадачним центром, інтегруючи мистецтво в соціальне та політичне життя регіону.

— Сьогодні щодалі, тим більше культура візуалізується. Візуальна грамотність — це не лише вміння працювати з медіа через екран комп'ютера. Вона, зокрема, і формується в музейному просторі, в оточенні образів, — пояснює спікерка.

Найбільш виразним прикладом заміни «тихого» змісту на гучний і життєво необхідний є співпраця музею із митцями, волонтерами та громадськими організаціями, які фіксують реалії війни. Це проєкти та виставки-рефлексії, які відображають екзистенційний стан сьогодення.

Найгучніше цей новий голос музею лунає у спільних проєктах із тими, хто бачив війну в обличчя. Це вже не просто виставки, а оголені нерви сьогодення, де мистецтво стає способом зафіксувати реальність та прожити травму.

Сакральне і смертоносне поєдналося в проєкті «Мистецтво з лінії фронту». У співпраці з військовим-іконописцем Сергієм Герасименком музей показав, як дошки від ящиків для снарядів перетворюються на лики святих. Це особистий погляд воїна, який трансформує залишки зброї на символи віри.

Не менш пронизливою є виставка-реквієм пам’яті Олега Дробоцького «Фарби дихають війною», організована батьками полеглого художника та волонтерами. Двадцять вісім графічних робіт — це хроніка болю, де кожен аркуш кричить одним кольором: сірим, жовтим, червоним. Експозиція, що мандрує містами України, змушує глядача відчути емоційний стан поранених бійців майже фізично.

Утім, музей розуміє, що окрім пам’яті про біль, люди потребують і розради. Своєрідним терапевтичним прихистком стала дебютна виставка черкасця Віталія Мушкіна «Ліс & Peace». Його сімнадцять медитативних пейзажів пропонують глядачеві зупинитися і видихнути. Авторський пошук рівноваги через гру світла й форми перетворює музейну залу на простір для відновлення ментального спокою, якого так бракує у часи тривог.

Ці проєкти перетворюють музей на платформу, де мистецтво стає формою терапії, усвідомлення та колективної пам’яті, дозволяючи глядачам осмислити сучасні події через візуальні образи.

Оксана Анатоліївна, яка активно розробляє проєкти за напрямом «Мистецтво і політика», наголосила на величезній відповідальності автора в такі часи:

— Доторкнутися до історії — це велика честь. Художник мусить глибоко знати минуле, аби мати внутрішнє моральне право відтворювати його у своїх роботах. Адже будь-яке художнє зображення — це не просто фіксація факту, а вже власна інтерпретація історичних подій.

Музей активно виступає як медіатор єднання через такі проєкти, як виставка «Барви війни, біль та сміливість», до Дня гідності і свободи, що об’єднала художників із прифронтових міст (Запоріжжя, Дніпро, Херсон) та черкаських митців. Як зазначають працівники музею:

— Зараз проєкти, які об'єднують Україну, стають надзвичайно актуальні. Це як уламки пам'яті: потім це все докупи зібрати і показати, як ми переживали війну.

Музей, виставляючи такі роботи, виконує функцію терапії, усвідомлення та самоусвідомлення себе у війні, що є найактуальнішим «українським змістом» сьогодні.
Черкаський обласний художній музей не обмежується мистецтвом: він активно співпрацює з освітніми закладами, проводить масштабні міжнародні проєкти, як «Україна-Польща» (виставка Миколи Скобельського), та надає простір для презентацій нотних збірників місцевих гуртів чи книжкових фестивалів. Учасники екскурсії наголошують:
— Тут є чудовий простір для того, щоб проводити різноманітні заходи. Не обов’язково тільки виставки.

Це доводить, що музей став культурним хабом, який активно інтегрує мистецтво в соціальне життя.

Музей як генератор новинних приводів

Медіастратегія музею спрямована на те, щоб події, створені завдяки колабораціям, не залишилися «тихими», а створювали громадський діалог та новинний привід.

Працівники музею діють як медіатори візуального тексту, свідомо конструюючи експозицію. За словами Оксани Пушонкової, журналіст компонує текст вербальний, так само музейник компонує текст візуальний. Навіть розміщення експонатів (як-от бюст Т. Г. Шевченка на сходах) є продуманим візуальним текстом, що символізує єдність та «Шевченків край».

— Нічого немає випадкового в експозиційному просторі. І тому для артменеджерів і для журналістів буде важливо те, як ви компонуєте текст вербальний, так само музейник компонує текст візуальний. Треба вміти їх зчитувати, — розповідає пані Оксана.

Музей активно використовує новітні методи для залучення уваги: впровадження квестів (які мають велику популярність, бо дозволяють «побігати, пошукати») та артмедіацій (обговорення творів містянами та студентами). Соцмережі, QR-коди та онлайн-експозиції забезпечують миттєву комунікацію та доступність інформації, що є ознакою «динамічного» музею, готового реагувати на потреби сучасної аудиторії.

Важливо, що музей, є інституцією, яка служить людям, при цьому «повинен задавати культурні тренди». Він демонструє етичну позицію, відмовляючись від неактуального «Хелловіну» на користь проєктів про національну пам'ять і стійкість. Він активно співпрацює з журналістами, наголошуючи, що їхня місія — це не лише подавати інформацію, а й допомагати зберігати пам’ять про митців, які були майже невідомі.

Роль музею як медіатора ідей у сучасних умовах

Культурні колаборації Черкаського обласного художнього музею не просто замінили історичні альманахи, вони модернізували механізм боротьби за український зміст. Якщо альманах був схованим джерелом пам'яті, що виживало завдяки тиші, то сучасний музей є відкритим медіатором ідей, що виживає завдяки гучності, актуальності та єднанню.

— Музей — це інституція, яка служить людям, — підсумувала Оксана Пушонкова.

Навіть коли фонди сховані у підвалах, музей продовжує жити. Сьогодні Черкаський обласний художній музей став динамічним джерелом культурного опору. Через активну комунікацію та нові партнерства він щодня наповнює інформаційний простір важливими українськими сенсами.

Текст — Артем Ішенко, Катерина Супрун, студенти 3-Ж курсу ННІ УФСК

Фото — Артем Іщенко, студент 3-Ж курсу, Вікторія Бондаренко, студентка 4-Ж курсу ННІ УФСК.