Колектив Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького разом із творчою громадськістю та всіма патріотичними силами України вшановує пам’ять Івана Яковича Франка (1856–1916), який 100 років тому, 28 травня 1916 року, відійшов у вічність.

Іван Франко – один із тих професіоналів пера, що належать до найвизначніших духовних провідників України. Доктор філософії (1893), дійсний член НТШ ім. Шевченка (1899), почесний доктор Харківського університету (1906) — ці високі відзнаки репрезентують лише окремі сторони таланту цієї всебічно обдарованої, енциклопедично освіченої, надзвичайно працьовитої людини. Ще за життя Франко став визнаним поетом, прозаїком, перекладачем, драматургом, літературним критиком, істориком, теоретиком літератури, мистецтва, театру, публіцистом, видавцем, етнографом, фольклористом, мовознавцем, економістом, філософом, громадсько-політичним діячем. Він єдиний український письменник, висунутий на здобуття Нобелівської премії (1916), яку не зміг отримати через передчасну смерть. Його справедливо вважають «золотим мостом» між українською і світовою літературами.

Іван Франко народився в ремісничо-шляхетській сім’ї, зумів отримати добру освіту й за неповних 60 років свого життя створити понад п’ять тисяч художніх і публіцистичних творів, опублікованих під 99 псевдонімами. Неймовірний показник, особливо якщо зважити на суспільну значущість його праць, чимало з яких є шедеврами української класики. А проте, ні сучасники, ні нащадки не спромоглися належно поцінувати титанічну працю Франка, його доробок не впорядковано до сьогодні. Більше того, за свій суспільний успіх геній мав постійно розплачуватися невлаштованим особистим життям.

Франко — один із тих мислителів, які радикально змінили погляд на інтелігенцію в модерному суспільстві. Як людина цілеспрямована, він послідовно дотримувався своїх переконань, вірою й правдою служив народу («з людьми і для людей»). Незважаючи на вкрай обтяжливі матеріальні нестатки та поневіряння (лише за грати потрапляв чотири рази), ніколи не йшов на компроміси з ідейними супротивниками.

Серед іншого, Іван Франко ініціював ширше вживання назви «українці». У 1905 році він закликав своїх земляків більше відчувати себе «українцями — не галицькими, не буковинськими, а українцями без соціальних кордонів…». У часи, коли часто чулися жалі, що, мовляв, «у русинів немає власного Гомера, Пушкіна, Міцкевича…», цей «хлоп» із Нагуєвичів, що став титаном розуму й праці, співцем свободи, послідовно стверджував українську національну ідентичність. А ще з пошаною ставився до тих, кого вважав своєю предтечею. Його оцінки Маркіяна Шашкевича, Володимира Барвінського, Тараса Шевченка лишаються неперевершеними дотепер. Зрештою, Іван Якович запропонував одне з блискучих визначень модерної нації, яке вже понад століття не втрачає своєї актуальності.

Вулиця імені І. Франка в Черкасах (сучасний вигляд)

Зважмо, Франковий націоналізм, до творення якого він заохочував усіх думаючих патріотів та інтелектуалів, позбавлений хоч якоїсь ненависті до будь-кого. Навпаки, він сповнений дієвістю, прагненням до самоствердження, пройнятий любов’ю до свого й повагою до чужих народів, вірою в світлий розум.

Із сумом доводиться визнавати, що Іван Франко, його спадщина не отримали неупередженої оцінки й донині. Навіть за чверть століття новітньої України, в «рік Франка» (2016) пошанування Українського Мойсея не відповідає рівню його величі. І це при тому, що в найважливішому — духовному та національному — він перевершив усіх своїх сучасників, піднісся до осяйних Шевченкових вершин.

Юрій Присяжнюк, професор ЧНУ ім. Б. Хмельницького