Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.
Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.
Саме з цією метою науковці ЧНУ ім. Б. Хмельницького постійно досліджують біографії діячів історії та культури рідного краю і діляться цими дослідженнями. Їхні напрацювання зможете знайти у рубриці «Видатні уродженці Черкащини».
До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.
Лідерка легендарної «Дніпрянки»
Музика – універсальна мова людства.
Генрі Лонгфелло
Щедра на таланти земля Богдана й Тараса виколисала не одну мистецьку знаменитість. У цій славетній когорті й осяйна зірка вітчизняної музики, народна артистка України Юлія Гамова. Цими днями виповнилося 90 років від дня її народження.
Поріднилася з бандурою й піснею
Рідними пенатами відомої пісенної достойниці стало наддніпрянське село Бубнівська Слобідка, що на Золотоніщині. Майбутня зірка народилася 25 листопада 1935 року, зростала в простій селянській родині, де панував культ праці, самообмеження, вірності моральним чеснотам. Юлі випала драматична доля дитини війни, її дитяча пам’ять закарбувала вибухи бомб і снарядів, свист куль, руїни й згарища, людське горе, голод і холод.
Бубнівська Слобідка опинилася в одному з епіцентрів боїв за Дніпро, а тому її мешканцям добряче дісталося від того лихоліття. У нашої героїні свій рахунок до війни, яка забрала найдорожчу людину — татуся Петра Коваля. Загинув він якраз під завісу війни, навесні 1945, на підступах до нацистської столиці.
Після визволення Бубнівської Слобідки восени 1943 року восьмирічна Юля пішла разом зі своєю старшою на рік сестрою Галинкою до першого класу місцевої школи, упродовж семи років навчання була однією із її найкращих учениць. Уже в шкільну пору поріднилася з народною піснею, а любов до неї першою прищепила їй мама Олена Андріївна, яка, до речі, майстерно грала на баяні. Після закінчення школи сестри Ковалі подалися до Києва, де вступили до культосвітнього технікуму, на клубне відділення. Принагідно підкреслимо, що цей заклад знаходився тоді на території Києво-Печерської лаври, тож дівчата опановували фах культпрацівника в особливій духовній аурі.
— Саме в цьому закладі завдяки своїй незабутній вчительці Лідії Король я остаточно поріднилася з бандурою, а згодом — з пісенним вокалом та диригуванням, — згадує Юлія Петрівна. А потім було навчання в знаменитому музичному училищі імені Рейнгольда Глієра, але вже без сестри, яка обрала не пов’язану з мистецтвом життєву стезю. Учителем нашої землячки став відомий бандурист і диригент Володимир Кабачок, котрий безпосередньо долучився до її творчого становлення, жорстко вимагаючи щодня й щогодини працювати над удосконаленням виконавської майстерності.
Юлія Петрівна закінчила ще й Київську консерваторію, навчаючись у класі незабутнього Андрія Бобиря — знаменитого співака-бандуриста, народного артиста України. Його віртуозна техніка виконання українських пісень стала дороговказом на все подальше творче життя нашої краянки.
У тому далекому й водночас близькому для мого покоління 1954 році під орудою легендарного В. Кабачка й народилося тріо бандуристок із промовистою назвою «Дніпрянка» у складі Юлії Гамової, Валентини Пархоменко й Елеонори Пилипенко (Миронюк). Отак три чисті краплинки зі співучого моря попливли течіями трьох рік і, зустрівшись у рідному руслі, заспівали трьома голосами. А в парі з ними задзвеніли їхні бандури й відтак у пісні виросло два крила. З благословення великого музичного Метра в незмінному складі зірково-творчий шлях «Дніпрянки» тривав майже півстоліття.
Успіхи й перші визнання шанувальників прийшли до юних бандуристок досить рано. За наполяганням свого наставника дівчата взяли участь у Всесоюзному конкурсі артистів естради (москва, 1957 рік), і несподівано для себе стали його лауреатами. Успіх чекав «Дніпрянку» й на Міжнародному фестивалі молоді й студентів (Відень, 1959 року), звідти співачки повернулися зі срібними медалями.
«Дніпрянка» підкорила світ
Багаторічна виконавська діяльність заполонила все подальше життя Юлії Гамової. Упродовж 16 років вона разом зі своїми творчими посестрами виступала під егідою Українського гастрольно-концертного об’єднання, а потім на третину віку «дніпрянки» пов’язали свою мистецьку долю з Київською філармонією. Беззаперечним було й лідерство нашої землячки у творчому колективі. Вона виконувала основоположну альтову партію, добирала репертуар, віртуозно грала на бандурі, майстерно здійснювала аранжування українських пісень, пропонувала свіжі виконавські форми. Зрештою, Юлія Петрівна отримала поважний статус художньої керівниці «Дніпрянки». А візитівкою цього тріо стали поряд з українськими народними піснями й твори для бандури тогочасних українських композиторів. Особливо плідною була співпраця вокалісток із поетом-піснярем Дмитром Луценком, автором слів відомої пісні «А льон цвіте» Василем Юхимовичем та багатьма іншими.
Ці три тендітні й казково гарні жіночки пронесли українську пісню й мову солов’їну радянським союзом та через усі п’ять залюднених континентів і 60 країн світу. Їм захоплено аплодували вдячні глядачі: від суворих скель Норвегії до теплих хвиль Індійського океану, від Японії й Австралії до Кордильєрів. Пам’ять героїні оповіді вкарбувала сотні цікавих гастролей. Та особливо вона особливо виділяла майже 5-місячний пісенний вояж Африкою, де тріо побувало в Кенії, Уганді, Руанді, Танзанії, Бурунді, на Мадагаскарі.
— Вразила тамтешня екзотика, а ще щире сприйняття української пісні аборигенами, вочевидь далекими від нашої культури, але здатними цінувати справжнє народне мистецтво, — підкреслює Юлія Петрівна. Незабутніми стали й зустрічі зі спраглою до рідної пісні українською діаспорою в Америці, Канаді, Новій Зеландії.
На загал у «дніпрянок» було безліч зустрічей із відомими особистостями сучасності. Запам’яталася, зокрема, зустріч з тодішнім президентом США Ричардом Ніксоном, який, послухавши виступ «Дніпрянки», дав високу оцінку нашій творчості. А миттєвості спілкування з відомими артистами, композиторами, літераторами, митцями й не злічити.
До речі, учасниць тріо «Дніпрянка» називали «білявими». І це тому, що вони й від природи були світлокосими, а решту задля підтвердження цього іміджу дали «домалювати» косметичній хімії.
Прийшли й високі ступені поцінування таланту знаменитого на весь світ творчого колективу. У 1969 році Юлії Гамовій та її подругам було присвоєно звання заслужених артисток України, а через 10 років вони стали народними артистками. Окрім цього «дніпрянки» поціновані медалями та почесними грамотами президій Верховних Рад практично всіх республік колишнього СРСР, а в Монголії їх нагородили медалями «Дружба».
Висувався творчий колектив і на Державну премію ім. Т. Шевченка, та, проте з різних причин її не вдалося отримати. Та все ж тріо завжди знаходилося на вершинах національного та й світового визнання, а це найважливіше для справді народного мистця.
Набувши солідного сценічного досвіду, в 1980-х роках Юлія Гамова навчала студентів столичної консерваторії як викладач кафедри народних інструментів. Її сповнені виразної практичної спрямованості заняття мали незмінну популярність серед студентства.
У приватній розмові Юлія Петрівна зізналася мені, що музика й пісня заполонила усе її єство й поглинала увесь її час. Відтак, поза ними ніяких захоплень у нашої героїні не могло бути апріорі. Легенда української сцени проживає в столичному Києві разом із сином і невісткою. Повсякчас лине серцем до своєї Бубнівської Слобідки, до тамтешніх ще й досі близьких для неї людей. Дуже шкодує, що через не вельми гарний стан здоров’я нині вже не може вклонитися рідній землі.
Внесок нашої землячки у національне музичне мистецтво є воістину унікальним. А тому її духовний подвиг заслуговує на справді незнищенну пам'ять!
Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича