Проєкт «Видатні уродженці Черкащини» триває у Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького.

Він приурочений до 70-річчя Черкаської області. На Черкащині у всі історичні періоди народжувалися люди, які відігравали надзвичайно важливу роль в історії та культурі України, у формуванні світогляду українців. Є постаті всесвітньо відомі — такі, як Тарас Шевченко, Богдан Хмельницький, Іван Піддубний. Але надзвичайно багато й тих, пам’ять про кого століттями стирала російська імперія та її правонаступник, тоталітарний срср. Є також ціла когорта фахівців своєї справи, які подвижницькою працею зробили внесок у розвиток Черкащини. Усі вони є нашою історією і заслуговують на те, щоб їх знали нащадки й сучасники.

До вашої уваги — нарис Григорія Голиша, директора наукової бібліотеки ім. Михайла Максимовича.

Документальне кіно — це креативна обробка реальності.

Джон Грірсон

Прометей української кінодокументалістики

Цього високого й кремезного чоловіка називали Прометеєм української кінодокументалістики. Він заслужив право на таку високу оцінку своїм самовідданим служінням цій мистецькій галузі: авторська фільмографія сягнула аж 72 кінострічок. Йдеться про відомого режисера й актора, нашого земляка із черкаського Лівобережжя Володимира Артеменка. Цими початково-весняними днями виповнилося б 90 років від дня народження, отож є нагода згадати добрим словом нашого відомого краянина.

Шляхами осягнення

Володимир Артеменко народився у знаковий для кожного українця Кобзаревий день 9 березня, а йшов тоді рік 1936-й. Його рідними пенатами стало село Мельники на Чорнобаївщині, котре породило не одну відому постать. Серед них — і останній кошовий отаман Задунайської Січі, хоробрий козацький ватажок Йосип Гладкий. Володя від свого народження пірнув у благодатну атмосферу музичного мистецтва: його батько Микита Сергійович завідував місцевим клубом, віртуозно грав на багатьох музичних інструментах, а ще був лідером знаного на Іркліївщині сільського духового оркестру. А його мама, Улита Пилипівна, володіла колоратурним сопрано й попри постійну зайнятість колгоспною й домашньою рутиною, постійно виступала на сільській сцені, а якийсь час керувала клубним хором.

Настав лихозвісний червень 1941-го, й він поклав край дитинству 5-річного Володі. З перших днів війни батько пішов на фронт, а вже через два роки замість такого жаданого листа-трикутника прийшло казенне повідомлення: «Загинув смертю хоробрих…». Отак семирічним, хлопчик став єдиним чоловіком у своїй маленькій родині (у ній зростала ще й меншенька сестра Ніна), й відтак на його маленькі плечі лягло безліч недитячих обов’язків, пов’язаних із виживанням на сплюндрованій війною мельниківській землі. Одначе, як і належиться, пішов до школи й став одним із найкращих її учнів. А ще, маючи відмінний музикальний слух і вокальні дані, самотужки опанував гру на всіх інструментах, які дісталися йому в спадок від батька: баяні, акордеоні, гітарі, мандоліні, балалайці. У середніх класах подружився зі своїми талановитими однокласниками — старшими від нього на рік Василем Ілляшенком і Юрієм Тупицьким, і ця трійця постійно радувала односельців своїми виступами з інсценівками та вокалом на мельниківській сцені.

Рік 1953-й. Шкільні роки залишилися позаду й Володимир деякий час попрацював у місцевому колгоспі, а невдовзі був призваний на дійсну військову службу. Цей черговий життєвий гарт він пройшов на Балтійському флоті, де прослужив судновим електриком довгі чотири роки. А після служби, не сумніваючись у своєму професійному виборі ані хвилини, подав документи на акторське відділення доволі престижного мистецького закладу — Харківського театрального інституту. Навчався в майстерні народного артиста України й лауреата Державної премії, професора Данила Антоновича, і вже в студентські роки зіграв кілька театральних ролей. У Харкові, на одному із концертів, він зустрів свою долю — світлооку дівчину Марію (до речі, також Микитівну), й невдовзі, ще в статусі студента-третьокурсника, став з нею на весільний рушник. Успішно закінчивши інститут у 1963 році, як найкращий його випускник, отримав направлення до Вінницького музично-драматичного театру ім. М. Садовського. Через три роки потому, аби бути ближче до своєї малої батьківщини, пристав на пропозицію стати актором Черкаського облдрамтеатру ім. Т. Шевченка. На сценах цих відомих мистецьких установ молодий актор успішно зіграв 15 головних ролей у виставах за творами М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Зарудного, О. Коломійця та ін., і відразу завоював прихильність глядачів. Здавалося, в житті все було стверджено й передбачувано. Одначе це не про Артеменка…

Адже в нього вже давно зріла мрія присвятити себе кінорежисерству, яке відкривало куди більший розмай для творчості. До того ж його шкільні друзі Василь Ілляшенко і Юрій Тупицький, перший після закінчення ВДІКу, а другий – Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, вже працювали режисерами на знаменитій кіностудії ім. О. Довженка й переконували Володимира долучитися до їхньої когорти. Зрештою, в 1968 р. він таки вступив на режисерський факультет провідного театрального вишу України. Нашому землякові пощастило із наставником: ним став відомий режисер і педагог, народний артист України, Шевченківський лауреат, майбутній академік Микола Мащенко. Володимир став одним із найулюбленіших учнів відомого метра українського кіно і, до речі, саме йому було довірено відповідальну посаду старости курсу. У 1973 р. наш земляк успішно захистив дипломну роботу, а це був фільм за мотивами оповідання Василя Шукшина «Як зайчик літав на повітряній кулі?» До речі, сам автор приїздив до Києва на перегляд цієї стрічки й дав схвальну оцінку.

Після закінчення вишу Володимир Микитович опинився в ролі витязя на розпутті, адже йому запропонували два ймовірних робочих місця: Одеську кіностудію художніх фільмів і «Укркінохроніку» (м. Київ). Попри прихильність молодого режисера до ігрового кіно, він все ж віддав перевагу головному осередку національної кінодокументалістики, вочевидь, аби бути ближче до своїх друзів-довженківців і до рідних місць.

Режисер документальної правди

Утім тодішній директор Укркінохроніки Віктор Деркач під час першої зустрічі ошелешив 37-річного Володимира звісткою про те, що, мовляв, через відсутність у молодого фахівця досвіду він не може надати посаду режисера, і поки доведеться побути лише в ролі асистента. Для володаря двох мистецьких дипломів це виглядало відверто образливо, одначе В. Артеменко не з тих, хто піддавався усіляким слабкостям і розчаруванням. Уже невдовзі завдяки дивовижній працездатності й творчій ініціативі Володимира, його здатності тримати руку на пульсі сучасного мистецтва, очільник документалістів упевнився в перспективності нового працівника й благословив його на самостійну режисерську роботу.

Не все відразу пішло гладко, й дебютні документальні фільми В. Артеменка не дістали належного схвалення. Адже документальне кіно передбачає перетворення реальності на мистецтва, а це непроста справа. Одначе в ході знімання нагромаджувався досвід, проходила адаптація до кінодокументалістики, а ще Володимир Микитович вирішив сам писати сценарії для своїх стрічок.

Як дитині війни, йому насамперед імпонувала мілітарна тема, і за власними сценаріями він створив цілу серію документальних стрічок, які висунули його в ряд відомих українських кінодокументалістів. Це був перший іспит на тему війни, успішно складений режисером. У 1981 р. побачили світ фільми «Нескорений “Спартак”», присвячений легендарній підпільній групі (до дикторського озвучення долучився сам Юрій Левітан) та «Зійшов солдат на пʼєдестал». Гарно сприйняли глядачі й Артеменкову екранізацію однойменного твору Вадима Бойка, в’язня нацистських концтаборів, «Слово після страти» (1985).

Війна постійно озивалася болем у серці кіномистця, адже вона забрала в нього батька й прирекла матір на безрадісну вдовину долю. Солдатськими вдовами стали й 9 рідних та двоюрідних тіток Володимира Микитовича, а загалом понад дві з половиною сотні жінок Мельників не дочекалися з війни своїх половинок. Півтора десятка літ режисер оббивав владні пороги, аби дістати дозвіл на екранізацію дуже невиграшної для радянської ідеології теми солдатських вдів. Зрештою, з владних кабінетів надійшло відповідне благословіння й В. Артеменко відразу розпочав зйомки у рідному селі за власним сценарієм. 30-хвилинний фільм «Солдатські вдови» вийшов на великий екран у ювілейному 1985-му, викликав великий суспільний резонанс та змусив владу таки повернутися лицем до проблеми стражденних жінок. Стрічка, супроводжувана тужливими піснями у виконанні Алли Кудлай та місцевого жіночого ансамблю, промовляє з екрана обвугленими війною долями й голосами ненароджених дітей. Вона отримала й міжнародне визнання: була показана на 28-й сесії Генасамблеї ООН. Не менший успіх мав і документальний фільм «Мене вбито в Сталінграді», де йдеться про фронтовика з Борисполя Федора Горовенка, на якого прийшли дві «похоронки». Одначе всім смертям на зло воїн таки вижив і повернувся до рідної домівки. Цей фільм переглянули на 29-й сесії ГА ООН і, як попередню стрічку, було покладено в основу міжнародного засудження війни – найбільшого злочину проти людяності. Бере за душу й щемна стрічка «Сільський оркестр» (1985), де показано трагічну історію духового оркестру с. Мельники.

Гарно вдавалася В. Артеменку й біографічна кінодокументалістика. Зокрема, ним знято стрічки «Іван Котляревський» (1978), «Петро Шелест» (1990), «Богдан Хмельницький» (1996), в останньому він виступив співавтором сценарію. До речі, його фільми про І. Котляревського та Б. Хмельницького були затверджені як відеопосібники для учнів загальноосвітніх шкіл.

Режисеру були близькі й екологічні теми. У 1989-му він зняв 30-хвилинну стрічку «Ой, на горі калина». Це своєрідний реквієм по затоплених під час спорудження Кременчуцької ГЕС сільських поселень і сплюндрованій Наддніпрянщині й водночас протест проти наруги над рідною землею. Не меншим емоційним зарядом сповнений і Артеменків фільм «Добрий вечір, зелена діброво» (1986).

Досвідчений режисер зняв і кілька стрічок із теми крутозламів людських доль. Короткометражна стрічка «Поріг» (1988) – про невідворотність старості й про похмурі будні мешканців будинку-інтернату для пристарілих. А документальне одкровення «Душа милосердна» (1984) присвячена односельцю Дмитру Федорівському, котрий став взірцем уваги й милосердя до всіх тих, хто потребує допомоги. Теплом зігріта й Артеменкова кінострічка «Наодинці з матір’ю» (1994), де промовляє мати лицаря української поезії В. Симоненка Ганна Щербань. Чимало знято режисером і фільмів, де він освідчується в синівській любові до рідного краю й показує його щедротні краєвиди.

Артеменко-режисер сповідував традиції «поетичного кіно», що ним було успадковано від фундатора цього напряму, вишівського вчителя М. Мащенка. Тому всім його стрічкам притаманний ліризм, щирість, безпосередність і проникливість і доконечна правдивість. А ще — пісенність, бо й сам режисер був чудовим музикантом і вокалістом. У цьому сегменті зйомок він найбільше співпрацював із композиторами Ігорем Полярушем і Володимиром Губою. Є в доробку режисера і яскраво-барвні музичні стрічки, зокрема, «Дзвенить росинка у піснях» і «Калина» (1994) – оповідь про два самодіяльні пісенні колективи. Великим пафосом сповнений фільм «Стражденних радостей пошли» (1992), де порушені проблеми відродження національного кобзарства (присвячений кобзарю Литвину).

Принагідно підкреслимо, що відомий режисер віддавав перевагу стабільності складу своєї творчої команди. Майже всі свої документальні стрічки він зняв з оператором Олександром Вертелецьким.

Метра кінодокументалістики ніколи не полишала мрія знімати ігрові фільми (саме в цій царині працювали його друзі В. Ілляшенко і Ю. Тупицький). Зрештою це було перетворено в реальність: у 1993 р. на екрани вийшов художній фільм В. Артеменка під назвою «У пошуках мільйонерки», де відображено непрості й часом разючі колізії нинішнього людського буття. Події тут подано яскраво й місцями гротескно та комедійно; вдало підібрана режисером і акторська група (В. Степанян, О. Остапчук, Л. Лобза та ін.). І хоча великих касових зборів ця стрічка не принесла, одначе вчергове засвідчила творчу багатогранність її творця.

До зйомок ігрового кіно В. Артеменко серйозно повернувся вже через 13 років, і цього разу це була біографічна стрічка під оригінальною назвою «Інше життя або втеча з того світу» (2006). Вона присвячена нелегкій творчій долі непересічного актора й неперевершеного коміка Миколи Яковченка. Головні ролі у фільмі зіграли Василь Баша, Інна Капінос, Ірина Мельник, а також син режисера Сергій. Попри свою художню цінність і гран-прі на Міжнародному кінофестивалі за виконання головної ролі, стрічка, одначе, не дістала схвалення в кінематографічних чиновників, що болем озвалося в серці режисера, й, можливо, вкоротило йому віку (як виявилося, це була його лебедина пісня).

Володимир Артеменко спробував себе і в педагогіці: у 2004 р. набрав курс режисерів при своїй alma mater (КНУТКТ ім. І. Карпенка Карого) і через чотири роки випустив 12 вихованців (серед них і В. Недяк), які вже заявили про себе в кінематографі. Він ні на мить не забував про свої рідні пенати, частенько навідувався в рідне село, обрав його чи не єдиним місцем проведення відпусток. Дуже любив господарювати на батьківському обійсті, власноруч облаштовував його й залюбки доглядав за садом і городом.

А в 2008 р. Володимир Микитович започаткував у рідному селі кінофестиваль «Батьківські джерела». Завдяки йому односельці Майстра мали унікальну можливість не лише переглянути улюблені стрічки, але й зустрітися із кіношними знаменитостями, наприклад: акторами Володимиром Талашком, Раїсою Недашківською, режисером Михайлом Ільєнком, мистецтвознавцем, Шевченківським лауреатом Володимиром Недяком, композитором Володимиром Губою та ін. Шкода, що цей фестиваль виявився першим і останнім…

Самовіддана праця В. Артеменка дістала гідне пошанування. Його документальні стрічки відзначені високими нагородами міжнародного, всесоюзного й національного рівня. Відомий кінорежисер став лауреатом премії фонду Тараса Шевченка (1995), а в Міленіумі (2000) йому присвоїли почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».

Володимир Микитович був щасливий у шлюбі: із любою дружиною Марією прожив 47 щасливих літ. Втішався й тим, що обоє його дітей пішли батьківською стежкою у світ кіно. Донька Наталя закінчила режисерський факультет університету культури й нині працює постановницею й організаторкою свят і обрядів, до того ж співає. А син Сергій є відомим теле- і кінооператором, працював на ТРК «Інтер», а потім головним оператором Прем’єр-міністрів України Ю. Тимошенко, А. Яценюка, В. Гройсмана, Д. Шмигаля, а нині — оператор в Укренерго. Старша онучка Марина мешкає в канадському Калгарі і є відомою в цій країні відеомейкеркою й фотографинею-художницею.

…Той день 10 грудня 2008-го не віщував нічого лихого: разом із донькою та сином Володимир Микитович був на зйомках свого чергового документального фільму. У піднесеному настрої повертався додому з Наталією, у вагоні потяга як завжди сипав бувальщинами та кумедними історіями. Раптом він замовк на півслові й, з застиглою усмішкою на вустах, похилився на доччине плече. То була миттєва, як кажуть у народі «козацька» смерть, яку Господь дарує небагатьом (у В. Артеменка відірвався тромб). Отак у високості творчості перервався його потужний лет... Вічний спочинок знайшов Майстер, як того й бажав, у рідному селі Мельники.

А в 2011 р. на екрани України вийшов профінансований Мінкультом повнометражний документальний фільм-реквієм «Польові випробування української вдачі» (режисер Володимир Васильєв), присвячений пам’яті Володимира Артеменка. Його директоркою стала донька режисера Наталія Бутраєва-Артеменко, а оператором син Сергій. Отож пам’ятаймо великого духовнотворця сучасності й нашого уславленого краянина!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, голова Золотоніської районної організації НСКУ