Таке життєве кредо у Валентина Михайловича Луценка. Відомий танцюрист і хореограф із майже 70-річним стажем, член двох національних творчих спілок (хореографічної й театральних діячів), заслужений працівник культури України, нагороджений почесними грамотами Верховної ради та Кабінету Міністрів України, він понад пів віку очолював знаний в Україні та за її межами народний самодіяльний ансамбль танцю «Черкащанка», котрий став справжньою мистецькою перлиною Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Цьогорічний 21-й день липня став для легенди хореографії Шевченкового краю ювілейним: Валентин Михайлович відзначає своє 85-річчя від дня народження. З цього приводу пропоную штрихи до сповненого танцювальними ритмами життєпису нашого відомого краянина.

Хоча Валентин Луценко народжений напередодні Другої світової у далекому Сибіру (м. Іркутськ) і зростав на берегах Ангари, одначе має питомо українське коріння та ще й з пропискою у с. Роги на Маньківщині. Це пов’язано з його напрочуд незвичайною родинною історією, котра, утім, віддзеркалила нашу до щему драматичну національну минувшину.

Валентинів дідусь Трохим ростив 11 дітей і був знаним в окрузі заможним господарем: мав понад 50 гектарів землі, коней і корів. Звісно, в роки колективізації родині приклеїли ярлик «куркульської» і піддали репресіям: земля і живність були конфісковані й у 1933 голодному році Луценки залишилися без будь-яких засобів існування. Дідусь помер від виснаження, і за усталеною тоді традицією «меч розплати» упав на найстаршого сина – Михайла (майбутнього батька Валентина), якого й вислали в Іркутськ.

Валентинові випала трагічна доля «дитини війни». Батька забрали на фронт, а вже восени 1941-го прийшла страшна звістка про те, що під час бою він «зник безвісти», що, як правило, означало загибель воїна. Валентинова мама так і не могла оговтатися від цього нещадного удару долі й збожеволіла, коли хлопцеві ще не виповнилося й 3 років. Відтоді він її не бачив, найімовірніше нещасна померла в психіатричній лікарні. Валентина взяли на виховання родичі, а через деякий час з’явився його тато. Виявляється, він попри важке поранення все ж вижив, після довгого лікування в шпиталі був направлений на військовий завод у Кемерово, туди він забрав і хлопця.

У повоєнному 1946-му, коли було отримано відповідний дозвіл влади на повернення в Україну, Луценки прибули в батькове рідне село Роги, де по суті вже й сліду не залишилося від їхньої великої родини. Хто замолоду ліг в сиру землю, не витримавши голодних мордувань 1933-го, а хто загинув на фронті чи не пережив жахи гітлерівської окупації... Вижили лишень двоє Валентинових тітоньок і один дядечко. Згодом Луценки оселилися в місті вуглярів Ватутіне, де Валентин закінчив місцеву семирічку.
Уже п’ятикласником почав відвідувати заняття дитячого танцювального гуртка при Ватутінському будинку культури. А його першим учителем танців став незабутній Микола Доронін — справжній фанат хореографії. Він і порекомендував Валентину, як кращому своєму учневі, пов’язати свою життєву долю з танцювальним мистецтвом на професійній основі.

За рекомендацією свого вчителя юнак вступив на навчання до студії ансамблю танцю України (пізніше імені П. Вірського). Він з повними на це підставами вважає себе учнем легендарного Павла Вірського, який був безпосередньо причетним до його творчого становлення як постановник багатьох танцювальних номерів. А ще Валентин завдячує своїми творчими злетами відомому хореографу, народному артисту України Миколі Апухтіну. «Школа П. Вірського» й стала невгасимим променем усього творчого життя Валентина Луценка.

У далекому-близькому 1956-му Валентин після закінчення студії отримав направлення в м. Черкаси, де став солістом танцювальної групи Черкаського народного хору. Він тоді виступав у ранзі єдиного професійного артиста балету, отож доводилося часом виконувати й наставницькі функції. До речі, керував на той час колективом Анатолій Авдієвський (пізніше Герой України й очільник академічного хору ім. Г. Верьовки), а балетмейстером працював уже згаданий ватутінський учитель Микола Доронін. До речі, танцювальною партнеркою Валентина була дружина А. Авдієвського Майя Довгаль.

Строкова служба на Балтійському флоті не внесла у Луценкове життя кардинальних змін, адже й там він танцював в ансамблі пісні і танцю цього військово-морського з'єднання. Якщо не рахувати кількох тижнів військової підготовки, усі три роки служби пройшли в концертах на реальних та імпровізованих сценах кораблів і сухопутних армійських підрозділів. Його колектив брав участь у різноманітних конкурсах, виступав у багатьох містах СРСР. У північній Пальмірі — Ленінграді й зустрів Валентин свою життєву долю – «дівчинку фабричну» Валю, з якою поруч уже 65 літ. До речі, розписали закоханих в Ермітажі (там тоді була кімната реєстрації шлюбів), автомобіля ж виділили адміральського, за особистим розпорядженням командувача флоту Байкова.

Наприкінці служби Валентина Луценка запрошувати кілька знаних хореографічних колективів, зокрема, Комі АРСР, Білоруського та Воронезького ансамблів. Одначе Валентин вирішив повернутися на землю своїх батьків і пращурів — в Шевченків край, де його вже давно чекали в Черкаському хорі. До того ж і дружина була вагітна первісточком, тож кар’єрні мандри були не на часі.

Від 1964 року на чверть віку вже зрілий хореограф поєднав свою творчу долю з Черкаським музично-драматичним театром. Така кар’єрна метаморфоза Валентина Луценка була пов’язана як з вагомішою винагородою за працю, так і на порядок меншою кількістю виснажливих гастрольних поїздок. А ще Валентин Михайлович мав для себе за високу честь танцювати на сцені цього знаного в Україні драматичного колективу. Тут йому довелося працювати поруч із відомими мистцями – режисером Алімом Ситником, народними артистами Володимиром Ігнатенком і Надією Поповою, знаменитим образотворцем Данилом Нарбутом. Саме в цьому колективі Валентин Луценко пройшов шлях від соліста до балетмейстера, набув членство в театральній спілці й був поцінований званням «Заслужений працівник культури України».

Не секрет, що танці щонайбільше з усіх видів мистецтва пов’язані з усілякими травматичними ризиками, при цьому найбільше страждають кінцівки танцюриста, й не лишень через неймовірне перевантаження, а й з причин досить частих вивихів і розтяжок. У Валентина Михайловича був і серйозніший випадок: прямо під час концерту, що називається на куражі, виконуючи складне па, він буквально вилетів за межі сцени і впав у оркестрову яму. Результатом цього неочікуваного «польоту» стало розсічення надбрів’я та великі забої рук і ніг, довга вимушена «відпустка».

Зазвичай творча кар’єра танцівника має свої вікові обмеження й кращі з них стають балетмейстерами. Саме в такій поважній ролі Валентин Михайлович опинився в драмтеатрі, а в 1970-му пристав на пропозицію ректора Черкаського педінституту, Героя Радянського Союзу Олександра Тканка стати керівником уже на той час знаменитого танцювального колективу, прийнявши естафету від його фундаторки Олени Діденко. Незабаром на пропозицію Валентина Луценка досі безіменний ансамбль став «Черкащанкою». Втім, не залишив свою роботу в театрі й упродовж 18 років керував студентським творчим колективом на засадах сумісництва. Вже від 1988 р. Валентин Михайлович повністю віддав себе «Черкащанці» й перебував у цій ролі (враховуючи сумісництво) майже 55 літ.

Під керівництвом Валентина Луценка ансамбль здійснив понад 4000 концертних виступів. Справді статистика вражає! Свою головну життєво-духовну місію ювіляр завжди вбачав насамперед у популяризації нашої національної культури, тому в хореографічному репертуарі «Черкащанки» пріоритети віддані переважно українським танцям. Поряд з цим є й солідна добірка танців народів світу: наприклад, молдавських, литовських, угорських, іспанських, циганських, німецьких, португальських та ін.

У творчому доробку Валентина Луценка — понад 50 постановок та хореографічних композицій. Але найбільше він пишається авторськими постановками танців «Привітальна», «Троїсті музики», «Козаки», «Червона калина», «Удовицю я любив», «Біля ставу», «Український ліричний», «Гопак» та ін.

Завдяки високопрофесійному керівництву Метра танцю про «Черкащанку» знають на всьому пострадянському просторі і в багатьох країнах далекого зарубіжжя. Колективу аплодували в польських Бидгощі й Білостоці, литовському Шауляї, болгарській Варні, німецьких Штутгарті й Мюнхені, словацькій Братиславі, сербському Белграді, сирійському Дамаску, на острові Кіпр... Свого часу знаний танцювальний колектив побував з гастролями практично у всіх республіках колишнього СРСР.

Підготовка концертних виступів хореографічного колективу — то не лише копітка, але й достоту затратна справа (насамперед — дороговартісне сценічне вбрання й взуття). А про організацію гастрольних поїздок — годі й говорити. Утім Валентинові Луценку як керівникові колективу завжди вдавалося розв'язувати ці рутинні проблеми в умовах перманентної фінансової скрути. Він може поділитися багаторічним досвідом успішного пошуку спонсорів. Дуже вагому допомогу, причому на систематичній основі, надає ректорат ЧНУ, Черкаський обком профспілки працівників освіти і науки. «Виростили» й власних спонсорів, адже деякі колишні члени колективу стали людьми грошовитими й не забувають допомагати рідній «Черкащанці». Для прикладу, це Олена Вербова – власниця трьох салонів краси в США, чи то ще одна Олена — Єрмолаєва, яка є чільним тренером-хореографом збірної США з художньої гімнастики. Мали друзів-спонсорів в Італії, Португалії, Канаді та в різних куточках України.

«Черкащанка» відзначена почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, мистецькими преміями та дипломами. Колектив неодноразово ставав лауреатом всесоюзних та всеукраїнських конкурсів самодіяльних митців, а також телетурніру «Сонячні кларнети». Не злічити й регіональних, відомчих та громадських нагород.

Загалом Луценкову школу танцювального мистецтва у «Черкащанці» пройшло понад 2 тисячі студентів. Багато вихованців колективу сягнули життєвих висот, одних тільки кандидатів і докторів наук вже понад 20. Зокрема, професорками нашого університету стали Світлана Жаботинська і Любов Кібальник. Андрій Берлізов – відомий фізик-ядерник, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, Євген Степко поцінований почесним званням «Заслужений учитель України» й очолював міське управління освіти, а Наталія Чабан є професоркою Кентерберійського університету й обрана Президентом Асоціації україністів Австралії та Нової Зеландії. Заступником редактора обласної газети «Нова Доба» працювала Олеся Зінченко, яка й після закінчення університету продовжувала свої виступи у складі колективу.

У 2023 році Валентин Михайлович пішов на заслужений відпочинок. І попри вже далеко немолодий вік зберігає бадьорість і духу, і тіла. Його життєва сила й наснагу пов’язана з улюбленою й неподільною справою – танцями, котрі завжди вимагали належної фізичної форми. Задля цього ветеран кожний ранок розпочинав із півгодинної фіззарядки та пішої ходи. Свого часу досить довго й активно займався моржуванням.

Колектив Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького щиросердно вітає вельмишановного Валентина Михайловича з ювілеєм. Активного Вам довголіття, оптимізму, Божої благодаті й мирного неба!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича