Налаштування доступності

bgb
 
 
 
 

У науковій бібліотеці імені Михайла Максимовича Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького 16 жовтня 2025 року провели тематичний вечір-реквієм, присвячений 70-річчю від дня народження відомого аграрія, заслуженого працівника сільського господарства України й громадсько-політичного діяча, соратника ректора нашого університету в Помаранчевій революції Дмитра Лисуна (1955 – 2010 рр.).

У ньому взяли участь студенти ННІ природничих та аграрних наук, які здобувають фах агронома, бібліотечні працівники, представники владних структур. Захід відкрив вітальним словом перший проректор, професор Василь Мойсієнко. Про життєві здобутки нашого знаного краянина розповіли присутні на цій акції Пам’яті почесні гості: начальник управління освіти й науки Черкаської ОДА Валерій Данилевський, народний депутат України 5 скликань Іван Заєць, завідувачка відділу освіти, охорони здоров’я, культури і спорту Золотоніської РВА Оксана Чурова, виконавчий директор Федерації греко-римської боротьби Черкаської області, майстер спорту України Анатолій Самоха, а також син Дмитра Лисуна, заступник директора ПСП «Плешкані» Антон Лисун. Директор книгозбірні Григорій Голиш запропонував присутнім розлогу оповідь про життєвий шлях відомого аграрія, яка супроводжувалася змістовною відеопрезентацією. Усі учасники заходу отримали в дарунок книгу Григорія Голиша «Дмитро Лисун: від Гірників до Плешканів».

Нижче подаємо нарис про Дмитра Лисуна «Перерваний лет», який підготував Григорій Голиш.

ПЕРЕРВАНИЙ ЛЕТ

У житті немає іншого сенсу, крім того,
який йому людина надає сама, живучи плідно.
Еріх Фромм

Вже півтора десятиліття минуло, як відлетіла в далекі засвіти душа Дмитра Лисуна — відомого аграрія, новатора, заслуженого працівника сільського господарства, знаного громадсько-політичного діяча й спортсмена. Його життя, що виявилося таким закоротким (доля відмірила йому лише 54!) стало незгасним взірцем самовідданого служіння святій хліборобській справі й українському народові Цей нарис-реквієм про одного з кращих синів України й гордість нашого краю.

Народжений на Волині

Є в Дубенському районі на Рівненщині крихітне село Гірники з десятком-другим хатинок і населенням трохи понад 150 осіб. Щоправда, це поселення стало відомим завдяки тому, що саме тут розташувався один із п’яти в Україні геодезичних об’єктів зі спадщини Василя Струве (визначений цим російським вченим ланцюг меридіальної дуги, який служив для вимірювання параметрів земної кулі), котрий, до речі, увійшов до реєстру матеріальних пам'яток всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Саме це волинське село й подарувало Україні та окремо взятому Златокраю Дмитра Лисуна. Ця подія сталася 20 жовтня 1955 року. Батько майбутнього достойника — Олександр Антонович — працював у колгоспі слюсарем, мав золоті руки й прищепив своїм спадкоємцям (Дмитро зростав зі старшим братом Миколою) велике працелюбство. А ще був віруючою людиною й разом із дружиною Ніною Іванівною (простою колгоспницею) виховував хлопчиків на християнських чеснотах.

Від свого дідуся Антона та батьків Дмитрик дізнався, що в тамтешніх лісах були боївки вояків УПА, котрі боролися з ворогами України, і що з приходом радянських військ мало чи не половину гірниківчан цілими родинами після облав відправили в сталінські табори. Така гірка доля спіткала й маму Ніну та її брата Павла, обох бабусь – Тетяну й Домну (вони й згинули в радянських катівнях), безногого дідуся Івана, який таки вижив ворогам на зло. А Дмитрового двоюрідного дядька Володимира Касянчука називали не інакше як бандерівцем. Дійсно, він від осені 1943-го став бійцем УПА й за цю свою «провину» перед радянською владою відбув 15 років ув’язнення в Сибіру.

З огляду на принизливий ярлик «неперспективності», який приклеїли Гірникам владці, жодних культурно-освітніх закладів там не було, й тому місцеві діти мусили навчатися в школах сусідніх сіл. Дмитро та його брат здобували освіту у восьмирічці сусіднього села Здовбиця. Щодня, здебільшого «одинадцятим номером» (пішки), доводилося долати кількакілометровий шлях до школи через горби, потічки й ліси, часто під час дощу, а взимку – в лютий мороз і заметілі. Навчання давалося Дмитрові досить легко. Особливо успішним був у вивченні предметів фізико-математичного циклу, полюбляв розв’язувати складні задачі.

Уже із шостого класу хлопець брав участь у районних олімпіадах мало чи не з усіх шкільних предметів і неодмінно виступав на них успішно. З нетерпінням чекав уроків фізкультури, завжди був першим у виконанні нормативів, а на спортивних змаганнях рівного йому в школі не було.

Після успішного закінчення восьмирічки Дмитро продовжив навчання в середній школі №7 м. Дубно. І знову довелося підліткові щодня велосипедом, попутними автомашинами чи пішки добиратися до місця свого нового навчання вже понад 12 км. Успішно навчаючись, він поряд з цим вишукував можливості заробити собі якусь копійчину, зокрема, під час літніх канікул від зорі до зорі працював на колгоспному полі, виконуючи обов’язки помічника комбайнера.

Торування шляху

Хоча й народився в сухопутному селі, та все ж від юних літ хлопець марив морем, а тому після закінчення десятирічки подався до Одеси, аби вступити до тамтешньої вищої «мореходки». Одначе з цією мрією довелося розпрощатися після двох невдалих спроб. Утім, часу юнак не згаяв, пройшов курсове навчання й отримав права водія, здобув фах механізатора, муляра і навіть телемайстра.

Працював робітником на ливарно-механічному заводі в Дубно, трактористом у місцевому господарстві, а відтак у березні 1973 року з’явився й перший запис у його трудовій книжці та була започаткована трудова біографія завдовжки в 37 років.

А здобути вищу освіту Дмитру випало в знаному столичному ЗВО — сільськогосподарській академії, де він опанував фах інженера-електрика. У студентські роки він заприятелював з дещо старшим від нього Іваном Зайцем (навчався на економічному факультеті, надалі — відомий український політик, народний депутат п’яти скликань). Юнаки гаряче дискутували з питань вітчизняної минувшини й сьогодення та неодмінно доходили спільної думки про те, що Україна має, зрештою, стати українською.

В академії Дмитро захопився вільною боротьбою, став учасником і переможцем міських, обласних, а згодом — республіканських і навіть всесоюзних борцівських турнірів, зажив звучної слави непереможного бійця. Невдовзі йому було присвоєно кваліфікацію майстра спорту СРСР.

Уже як дипломований спеціаліст, Дмитро розпочав свою трудову діяльність у листопаді 1978 року на посаді головного інженера колгоспу в с. Башарівка на Рівненщині. Незабаром діяльного фахівця помітило районне керівництво й рекомендувало на відповідальну посаду головного інженера Райсільгоспенерго в Червоноармійську (нині Радивилів). Саме цьому місту випало зіграти особливу роль у долі Дмитра, бо там змінився його парубоцький статус. Його обраницею стала юна вчителька-філологиня Людмила, котра за направленням працювала в одній із сільських шкіл, А восени 1981 року у молодого подружжя з’явився первісток – Юрій, і їхнє щастя вихлюпувалося через край.

Однак через побутову невлаштованість родині Лисунів довелось оселитися в селі Велика Андрусівка Світловодського району, де вони проживали разом із батьками Людмили. А Дмитрові, котрий задля родини пожертвував перспективами кар’єрного сходження (у Червоноармійську мав очолити Райсільенерго), довелося вдовольнитися скромною посадою слюсаря-електрика Світловодського радіозаводу. А ще знайшов додаткове джерело сімейного доходу: в’язав віники на продаж.

Тільки через два роки з’явилися варіанти більш відповідного рівню Дмитрової кваліфікації працевлаштування, серед яких він зупинив свій вибір на посаді головного інженера знаного тоді в Україні птахоплемрадгоспу «Подільський». Отак у 1983 році родина Лисунів опинилася в с. Подільському на Золотоніщині, де, нарешті, отримала власне помешкання. Згодом довелося попрацювати Дмитру й заступником директора цього господарства, надалі упродовж кількох місяців — інструктором Золотоніського райкому партії. Та його діяльна натура непереборно рвалася до живої справи, й невдовзі за рекомендацією очільниці району, Героя соціалістичної праці Катерини Полатайло його обрали головою колгоспу в селі Плешкані. Ця доленосна в трудовій кар’єрі Дмитра Лисуна подія сталася у січні 1985-го й збіглася з початком суспільних крутозламів.

І стали рідними Плешкані

Дмитрові Олександровичу довелося звалити на себе нелегку ношу очільника господарства, котре на той час пасло задніх у районі заледве не з усіх показників. Проте завдяки високій фаховості, унікальним організаторським здібностям і невгамовній енергії молодому голові за рекордно короткий час вдалося вивести колгосп на передові позиції. З року в рік зростала врожайність плешканівських полів і продуктивність ферм, поліпшувалися показники рентабельності. Після здобуття Україною незалежності розпочалися реформи в аграрній галузі, й плешканівці відразу опинилися в авангарді цих справді доленосних змін. На старті нового етапу реформування села Дмитро Лисун ініціював створення сільгосппідприємства принципово нового типу. Таким стало перше на Черкащині й одне із найперших в Україні приватне сільськогосподарське підприємство, що прибрало назву «Плешкані».

Дмитро Олександрович був щонайактивнішим учасником громадсько-політичного життя рідного краю й України. Саме він ініціював відновлення роботи Плешканівської сільської ради, успішно представляв інтереси земляків і в Золотоніській районній, а згодом — і в Черкаській обласній радах. Зрештою, Дмитро Олександрович наважився на штурм найвищих владно-державних вершин, висунувши свою кандидатуру на виборах у Верховну Раду України. Вперше це було в 1994, а потім у 1998 році. Та стати парламентарем йому на цих перегонах не випало... Утім, на плешканівського директора вже чекала інша владна посада.

Очільник Златокраю

Третього вересня 1998 р. було видано президентський Указ про призначення Дмитра Лисуна на посаду голови Золотоніської райдержадміністрації. Утім, перш ніж дати згоду, треба було розв'язувати непросте питання: а хто ж стане його наступником у Плешканях? З огляду на приватний статус господарства, він запропонував очолити сільгосппідприємство своїй дружині — Людмилі Іванівні (на той час директорці місцевої школи), й та після деяких вагань дала згоду.

І в Золотоноші, попри коротку управлінську каденцію, яскраво проявилися унікальна здатність Дмитра Олександровича забезпечувати успіх. Уже у своїй першій промові перед апаратом РДА Дмитро Олександрович, фахово схарактеризувавши непросту соціально-економічну ситуацію в районі, прорік сентенцію, котра відразу стала крилатою в районі: «Безвихідних ситуацій не буває!» І ще одну: «Годі скиглити, пора братися за справу!» У районі дуже швидко переконалися в тому, що в особі Дмитра Лисуна мають керівника, котрий діє за принципом: «Не словом, а ділом!»

Уже на кінець року удвічі скоротилася заборгованість із виплат заробітних плат і пенсій, проходило поетапне оздоровлення економіки району, проводилася газифікація сіл, забезпечувалося ритмічне функціонування соціально-культурної сфери.

Наведу лише один факт, котрий яскраво характеризує Дмитра Олександровича як управлінця з масштабним мисленням і людиноцентристською філософією. Коли голові РДА стало відомо, що породіллі через недостатність фінансування лікарні змушені були витрачати кругленьку суму для придбання необхідних ліків, він відреагував доволі бурхливо й миттєво ухвалив потрібне рішення.

— Нарікаємо на зниження народжуваності й водночас деремо грубі гроші із породіль, — обурювався він. — Це ганебна практика! Обіцяю, що необхідні кошти на медикаменти будуть знайдені». І дійсно, буквально упродовж лічених тижнів ця проблема була залагоджена. А ще Дмитро Олександрович розпорядився, щоби до лікарняного меню породіль обов’язково включалося м’ясо (на жаль, тоді для інших категорій стаціонарних хворих цього не було передбачено).

Одначе через незадовільний (з погляду чинної влади) результат першого туру президентських виборів на Золотоніщині (у районі більшість голосів було віддано не за чинного президента Леоніда Кучму, а за лідера соціалістів Олександра Мороза), Дмитра Лисуна терміново викликали до Черкаської облдержадміністрації й змусили написати заяву про звільнення з посади голови РДА.

Плешкані — Черкаси

Тепер Дмитро Олександрович зосередився на керівництві своїм господарством, котре вже стало маяком аграрної галузі Черкащини. На полях сільгосппідприємства працювала висококласна імпортна техніка, застосовувалися найпередовіші технології, завдяки яким збиралися рекордні врожаї та досягалася висока продуктивність тваринництва. З огляду на успіхи господарства свої паї до його земельного фонду передали селяни Плешканів і сусідніх сіл Капеники, Гельмязів, Підставки, Безпальче та ін.

Не стояв Дмитро Олександрович і осторонь політичного життя. За рекомендацією Віктора Ющенка, Івана Зайця і Юрія Костенка він балотувався кандидатом у народні депутати від «Нашої України» на весняних виборах 2002 році. Утім і цього разу він програв вибори провладному висуванцеві. Дмитро Лисун узяв щонайактивнішу участь у подіях Помаранчевої революції, входив до регіонального штабу кандидата у президенти Віктора Ющенка та виступив одним зі спонсорів київського Майдану.

Рік 2005 поставив Дмитра Олександровича на владний олімп Черкащини: у лютому його було призначено першим заступником голови Черкаської ОДА. На нього було покладено величезне коло відповідальних обов’язків, але провідними в управлінській діяльності стали питання розвитку агропрому, харчової та переробної промисловості. Саме за каденції Дмитра Лисуна агропромисловий комплекс Черкащини увійшов до трійки провідних в Україні.

Та він дедалі більше усвідомлював, настільки тісним для нього є просторий владний кабінет і дискомфортною чиновницька рутина. Паперовий вал згори й знизу, нескінченні наради, збори, колегії, сесії, часом небажані зустрічі, апаратні ігрища, лицемірство підлеглих — усе це викликало відразу. Зрештою, на початку квітня 2006 року. Дмитро Олександрович написав заяву про звільнення за власним бажанням і, склавши свої повноваження, повернувся в Плешкані. Вочевидь, той, хто звик бути першим, не може стати другим, нехай навіть і на високих владних щаблях...

Останні акорди

У Плешканях на Дмитра Олександровича чекали понад 10 тисяч гектарів землі, п’ять молочнотоварних ферм, на яких утримувалося понад 5 тисяч голів великої рогатої худоби, а найголовніше — на нього чекав тамтешній люд, який безмежно поважав і щиро любив свого керівника. У 2008 році стала до ладу перша черга сучасного молочного комплексу з американським доїльним цехом «Карусель» — втілення давніх сподівань й справжнє дітище плешканівського директора.

У 2009 році виробництво молока в ПСП «Плешкані» становило 11 тисяч тонн, м’яса — 9 тисяч т, зернових — 312 тис. т, цукрових буряків — 198 тис. т. А якщо вдатися до статистичних узагальнень, одержимо вражаючу цифру: за майже 25 років господарювання Дмитра Лисуна в Плешканях валове виробництво аграрної продукції зросло тут у 20 разів.

Плешканівське господарство стало місцем паломництва для аграріїв мало чи не з усієї України. Побували тут і делегації із далекого зарубіжжя, зокрема, були приємно вражені побаченим у Плешканях фермери із Франції та Німеччини.

У 2006 році прийшло й визнання справді унікальних заслуг плешканівського керівника: йому було надано почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства». Перебуваючи в зеніті розкрилля, Дмитро Олександрович і гадки не мав, що вже недовго йому топтати ряст на цій землі...

Той спекотний 30-й день липня 2010-го не віщував нічого лихого. Аж тут близько 10-ї ранку директору повідомили, що на території плешканівської ферми горить сховище люцернового сіна. Разом із сином Антоном Дмитро Лисун миттю прибув на місце події й з іншими працівниками взявся гасити пожежу. Раптом усі побачили, як Дмитро Олександрович схопився за голову й, мов надломлене дерево, упав на розпечену землю. Він помер на руках сина дорогою до Гельмязівської лікарні та, як виявилося, причиною цієї передчасної кончини став обширний інсульт.

Попри цю трагедію втрати керівника нині ПСП «Плешкані», яке очолює разом зі своїми синами Юрієм і Антоном заслужений працівник сільського господарства Людмила Іванівна Лисун, продовжує перебувати в поважному статусі аграрного лідера Шевченкового краю. І це є найкращим пам’ятником Дмитрові Олександровичу.

Пам’ятають у нашому краї й внесок Дмитра Олександровича в розвиток українського спорту. Від 2010 року в Черкасах на базі спорткомплексу «Будівельник» проводиться щорічний відкритий обласний турнір з греко-римської боротьби серед юнаків пам’яті Дмитра Лисуна. Постійним його головним спонсором виступає саме ПСП «Плешкані».

Образ Дмитра Лисуна живе в пам'яті наших краян. Увічнено ім’я видатного організатора аграрного виробництва і в назві однієї з центральних вулиць Плешканів. За ухвалою правління Всеукраїнської громадської організації «Народна рада» Дмитра Лисуна було нагороджено (посмертно) Золотою зіркою Героя народу України — за видатний внесок у розбудову громадянського суспільства і підняття іміджу держави, справжній патріотизм і непохитну любов до Батьківщини.