Однією із рукотворних візитівок Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького по праву вважають об’ємно-просторову композицію «Малий герб України». Ця оригінальна й доволі переконливих розмірів металева конструкція біля головного корпусу закладу спроєктована й Олександром Петровичем Костогризом

— знаним у краї монументалістом, кераміком, дизайнером інтер’єру та екстер’єру. А ще він відомий як педагог, викладач кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва нашого університету. Цьогоріч Олександр Петрович відзначив свій 70-річний ювілей, отож є привід, аби бодай коротко окреслити його попередній життєвий шлях, відданий служінню мистецтву й Україні…

Мистецтво – вираження найглибших думок найпростішим способом.

А. Ейнштейн

Від Золотоноші до Львова 

 Рідними пенатами художника стала Золотоноша — районний центр черкаського Лівобережжя. А прийшов він у цей світ першого весняного дня 1952 року, у прикінцеву сталінську добу. Зростав Саша разом зі своїми двома молодшими сестричками в робітничій родині: батько Петро Федорович шоферував і столярував, а мама Наталія Григорівна – колишня фронтовичка — працювала кухаркою шкільної їдальні. Саме від них і отримав майбутній мистець свої перші уроки естетичного осягнення довколишнього світу, зокрема, мама була неперевершеною вишивальницею й родина жила у витвореному її вправними руками казковому мережаному царстві. Усім своїм рідним і близьким майстриня подарувала вишиванки, при цьому жодний орнамент не повторювався! Саме вона й навчила первістка малювати, і ця пристрасть опанувала ним мало чи не з дошкільного віку.

Навчався хлопець у міській школі №5, розташованій на вулиці, що має ім’я уславленого земляка-золотонісця академіка О. Баха. Завжди мав гарні оцінки з усіх предметів, та особливо вподобав мову, історію і, звісно ж, малювання. З особливою теплотою згадує Олександр Петрович свого шкільного вчителя української мови та літератури Івана Строканя, від якого отримав почуття залюбленості в рідне слово. Мало чи не весь вільний час Олександр приділяв образотворенню, залюбки відвідував заняття гуртка «Юний художник» при міському будинку піонерів. А написаний ним ще в 5 класі акварельний портрет Т. Шевченка був відзначений на обласному конкурсі учнівських малюнків у м. Канів. Згодом став незамінним ілюстратором шкільних стіннівок, брав участь у оформленні навчальних кабінетів. Поряд із цим талановитий хлопець копіював картини відомих художників і часом це робив на замовлення знайомих. Непогано вдавалося юному художнику й творення килимів.

Після закінчення восьмирічки Олександр за порадою свого дядька Григорія (він працював у Міністерстві сільського господарства) вирішив не продовжувати навчання в школі, а відразу йти здобувати омріяний фах художника. Свій вибір він зупинив на знаному освітньо-мистецькому закладі — Київському художньо-промисловому технікумі (він тоді знаходився біля Києво-Печерської лаври, нині — Академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука), успішно витримав творчі випробування в режимі жорсткої конкуренції (14 осіб на одне місце!) й був зарахований на навчання.

Олександр навчався мистецтва графіки у Миколи Черенюка, композиції — в Миколи Богдановича, а керівником його дипломного проєкту став Микола Грох, у майбутньому народний художник України. Чотири роки навчання в столиці, котрі промайнули, мов одна мить, стали надійним фундаментом фахового й естетичного становлення художника Олександра  Костогриза.

Як один із кращих випускників закладу отримав у 1971 році направлення до міста Черкаси, де упродовж півтора місяця працював у рекламному комбінаті. А потім — знову його рідна Золотоноша й посада художника-оформлювача Золотоніського комбінату продтоварів. Проте й тут Олександр ненадовго затримався, адже невдовзі його призвали до лав Збройних сил. Упродовж двох років військової служби його не полишала мрія здобути вищу мистецьку освіту, а тому після звільнення в запас він вступив на підготовче відділення Львівського інституту прикладного й декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Наступного 1974 року його зарахували студентом на кафедру кераміки, а його наставниками стали відомі мистці: народний художник і Шевченківський лауреат Дмитро Крвавич, заслужений художник України Зеновій Флінта, мистецтвознавець, академік, фундатор і ректор інституту до 1971 року Яким Запаско (до речі, родом з Уманщини). А справжні майстер-класи скульптури отримав наш земляк від тодішнього ректора, народного художника Валентина Борисенка. Свідченням довіри до свого учня став той факт, що цей знаний мистець залучив Олександра до творення окремих елементів знаменитого пам’ятника першодрукарю Івану Федорову (м. Львів). Принагідно нагадаємо, що синхронно з нашим героєм у Львівському інституті навчалися (щоправда, на інших спеціальностях) у майбутньому яскраві представники мистецького бомонду Шевченкового краю Іван Фізер, Микола й Олександра Теліженки. Уже в студентські роки Олександр узяв участь у оформленні інтер’єру обласного театру ляльок, демонстрував свої творчі роботи на міських виставках, про що неодноразово писали львівські газети.

Роки навчання в «галицькій столиці» відіграли воістину знакову роль у творенні художника Костогриза. Саме тут він цілком прийняв на своє творче озброєння надбання львівської школи мистецтва як однієї з провідних на європейських обширах. А його дипломною роботою стала керамічна композиція «Мальви», котра й сьогодні є окрасою головного входу до музею народної архітектури Галичини.

І знову в рідному краї

Після закінчення вишу Олександр повернувся до Черкас, у стіни майстерень художнього фонду Спілки художників. Тут йому випало пліч-о-пліч творити із майбутніми черкаськими знаменитостями Іваном Бондарем, Іваном Фізером, Миколою Теліженком, Віктором Клименком, Віктором Афоніним та іншими. Частенько молодий художник спілкувався з легендарним Данилом Нарбутом і по праву вважає його одним зі своїх мистецько-духовних наставників. Плідною виявилася і його співпраця з відомим архітектором Іваном Помазаном. А ще, як шанувальник літературного слова, Олександр постійно комунікував із черкаськими письменниками Миколою Негодою, Костянтином Світличним, Сергієм Носанем, Валентиною Коваленко, Людмилою Тараненко та іншими. Працюючи у фонді, він виконав десятки мистецьких проєктів, які завжди отримували високі оцінки художньої ради.

Та настали лихі 90-ті, котрі каменя на камені не залишили від багатьох мистецьких структур. Не витримав ударів ринкової стихії й художній фонд, а відтак серед інших опинився в статусі «вільного художника» й Олександр Петрович. Утім, він був не з тих, хто пасував перед непростими життєвими обставинами. Аби якось вижити, створив зі своїм двоюрідним братом кооператив «Джерело», який працював на дрібні й не дуже заробітні замовлення (переважно керамічні вироби). Поряд із цим саме тоді вирішив здобути ще одну вищу освіту, цього разу архітектурно-будівельну, й у 1996 році успішно закінчив столичний університет будівництва й архітектури (нині національний). Підкреслимо, фаховій освіті Олександр Костогриз віддав 14 років свого життя, й погодьмося, що це яскравий взірець невгамовності у власному самовдосконаленні! Різнобічна освіта й уможливила суттєве розширення векторів художньої творчості мистця, а відтак його почали запрошувати до здійснення масштабних художніх та архітектурних проєктів. Від 1998 року Олександр Петрович набув статусу приватного підприємця, що незмірно додало йому організаторських клопотів, а з другого боку — забезпечило певну життєву стабільність.

Здобувши солідний освітній ценз та значний творчий і життєвий досвід, Олександр Петрович у 2005 році пристав на пропозицію свого товариша Івана Фізера стати викладачем кафедри образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Відтоді ось уже понад 17 років він працює на ниві підготовки майбутніх мистців, і робить це з притаманними йому самовідданістю й нестандартними підходами. Художник викладає такі важливі для підготовки фахівців навчальні дисципліни, як «Малюнок», «Кераміка», «Монументальне мистецтво», «Композиція». Як відзначає завідувачка кафедри Лілія Полудень, Олександр Петрович зажив слави «надзвичайно фахового, справедливого й креативного викладача». Студенти охоче відвідують його заняття, які є цікавими й мають практичне спрямування. Цей викладач уміє розпізнати у своїх студентів «іскру Божу» й допомагає роздмухати її до благодатного вогнища високого мистецтва. Його магістрантка Дарія Черенок підкреслює особливе вміння Олександра Петровича вселити здобувачам вищої освіти віру у свої власні творчі сили, його здатність неформально комунікувати зі своїми учнями з приводу будь-яких тем і ситуацій. Поряд із цим художник зробив великий внесок у зміцнення навчально-матеріальної бази своєї рідної кафедри.

Олександр Костогриз віднедавна займається й теоретичним мистецтвознавством. Побачили світ із десяток його наукових і методичних статей, присвячених різним аспектам образотворення та методиці підготовки майбутніх мистців. А ще виступав із доповідями на кількох наукових форумах.

Творча праця без спочину

А тепер звернемося до найголовнішого в життєдіяльності ювіляра — його художньої творчості, яка є доволі багатовекторною й різножанровою. Насамперед художник став відомим завдяки розробці проєктів авторських інтер’єрів і екстер’єрів, що є окрасою багатьох громадських будівель Черкас, Канева та інших міст України. Так, вестибюль хірургічного корпусу обласної лікарні прикрашає об’ємне керамічне панно «Ave vita!». У Соснівському поштовому відділенні №5 милує око панно «Знаки Зодіаку», а в обласній дитячій бібліотеці художник засобами кераміки досить вдало відтворив історію м. Черкаси. Монументально-декоративне панно його роботи встановлено на офісі Черкаського цукрозаводу, спроєктував він також інтер’єри відділень «Газбанку» та «Аваль» та низки поштових відділень краю.

Гарно вдаються мистцю й мозаїчні композиції, одна із таких вміщена на фасаді обласного будинку вчителя. Займається він і садово-парковою пластикою: разом з іншими художниками створив скульптурний комплекс та 9 кашпо в дитячому парку. Долучився мистець і до зведення чудового дитячого містечка «Казка» в смт Драбів. Звертається він і до монументального мистецтва. Зокрема, подарував обласному центру меморіальні дошки Герою Радянського Союзу О. Лук’янову, полеглому в російсько-українській війні П. Лазаренку, а також першим головним архітекторам м. Черкаси.

Не цурається художник і станкового живопису. Зокрема, його талановитому пензлю належать десятки акварельних та графічних портретів, натюрмортів, жанрових композицій.

Незабутньою віхою творчої біографії художника стало створення разом з Іваном Помазаном, Миколою Теліженком та Іваном Лавріненком монументального проєкту, присвяченого 1500-річчю заснування Києва. Він дістав високу схвальну оцінку республіканського журі і посів почесне друге місце. Загалом мистецькі роботи Олександра Петровича демонструвалися на 5 всесоюзних і щонайменше 20 всеукраїнських і регіональних виставках. Окремі твори художника знаходяться в експозиціях музеїв чи зберігаються у приватних колекціях шанувальників мистецтва України, Польщі, Чехії.

Наявність на додаток до художньої ще й архітектурної освіти уможливила проєктування та створення Олександром Костогризом оригінальних об’ємно-просторових композицій. Своєю монументальністю та мистецьким рівнем вражають в’їзні знаки Золотоніського району, сіл Шабельників, Скориківка та інші. Він спроєктував та разом зі своєю творчо-будівельною командою реконструював приплав до Тарасової Гори (м. Канів), за що отримав подяку прем’єр-міністра України. Щонайдіяльнішу участь узяв Олександр Костогриз і в реконструкції вокзалу річкового порту м. Черкаси. Вдалою була і його спроба проєктування та зведення культових споруд. Зокрема, неподалік Геронимівки з’явилася Архистратиго-Михайлівська церква (за це Олександр Петрович отримав Благословенну грамоту від самого владики Епіфанія).

Не перестаєш дивуватися творчій багатогранності Олександра Костогриза. Окрім переліченого вище він ще долучився й до геральдики. Зокрема, у співдружності з Миколою Теліженком та Анатолієм Петренком створили герб міста Черкаси. Поряд із цим художник уклав десятки родових гербів на замовлення.

Попри солідний мистецький доробок Олександр Петрович, утім, не обтяжений високими нагородами і навіть членством в Національній спілці художників. Для нього — людини самодостатньої — ці зовнішні атрибути визнання займають у власній шкалі цінностей найнижчі ступені. Сам мистець часто повторює, що Пабло Пікассо чи Микола Мурашко не були членами спілок, проте це не завадило їм стати Художниками. Утім, його пошановано почесним званням «Лицар Вітчизни» та вручено Золотий хрест «за високу національну гідність, патріотизм та розбудову Української держави». Як бачимо, враховано не лише його мистецькі заслуги, але й відзначено послідовну національно-патріотичну позицію. Нагадаємо, що художник є одним із фундаторів товариства «Заповіт» і був у числі тих, хто підняв біля обласного драмтеатру в 1990 році національний прапор України.

Родина Костогризів є справді мистецькою. Рідна сестра ювіляра Інна закінчила все те ж Київське художньо-промислове училище й працювала художницею-оформлювачкою. Відомим художником-графіком став троюрідний брат нашого героя Володимир Костогриз. Ще один Володимир — старший син Олександра Петровича — також художник, такий самий фах обрали донька та молодший син. До підготовки фахівців із образотворення була причетна й дружина Олександра Костогриза — Зоя Захарівна (світла їй пам’ять!), яка працювала навчальним майстром на кафедрі ОДПМ.

Олександр Петрович знаходиться в динамічному режимі невсипущої мистецької праці. Ось і нині він завершує творення меморіальної стели, присвяченої пам'яті свого духовного побратима, народного художника й професора Івана Фізера, яка буде встановлена на фасаді нещодавно збудованого корпусу ЧНУ ім. Б. Хмельницького. Тож нехай усе збувається, що задумалось, а Господь дарує Олександру Петровичу свою благодать!

Григорій Голиш, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича, доцент