У мирний час кореспондент Sport.ua, випускник Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Максим Гаптар в армії має позивний «Журналіст».

Днями він завітав до рідної alma mater та поспілкувався зі студентською молоддю.

Максима Гаптара мобілізували в ЗСУ навесні 2022 року. Спочатку він був рядовим стрілком, потім став командиром відділення. Під час спілкування зі студентами Максим розповів про те, чи збирається повертатися в журналістику після перемоги, як бореться зі страхом на передовій, настільки важливий розвиток спорту в Україні і перемоги наших спортсменів на міжнародній арені.

Відділ інформації та зв’язків з громадськістю спільно зі студентами спеціальності «Журналістика» підготували та записали відеоінтерв’ю з військовим. Пропонуємо переглянути.

— Пане Максиме, з якими відчуттями Ви завітали сьогодні у свою альма матер?

— Приємні відчуття. В університеті буваю рідко. Та й взагалі в Черкасах буваю рідко. Коли проїжджаю цим районом, спостерігаю, як розвивається студмістечко, щось нове з'являється. Побачив оновлений Музей університету. Хоча, коли навчався, я, мабуть, тут навіть не був. На кафедру піднявся, подивився університет. Я був тут у 2022 році, теж зі студентами зустрічався. Я тут п'ять років провів, кожен такий візит — це приємні такі, хороші спогади. Університет — це класно. Це дуже класні роки, які ти будеш пам'ятати все життя. Можливо, не стільки навчання, якісь сесії, але друзі, ну, оці всі штуки. Класно!

— Ви постійно присутні в інформаційному просторі. Чи вважаєте інформацію зброєю?

— По-перше, інформація — це точно зброя. По-друге, я б не сказав, що постійно присутній. Оскільки я працював журналістом, то коли буваю в Черкасах, у відпустці чи у відрядженні, то колеги завжди запрошують: «Приходь до нас на інтерв'ю, розкажи щось, розкажи». Я за час служби вже багато де був і вже говорю: «Та що я вже розповім нового?» Інколи навіть відмовляюся.
Інформація — це справді зброя, тому що ми бачимо це по тому, як триває війна, і які великі ресурси наш ворог вкладає в інформацію. Ми можемо спостерігати ворожі інформаційні операції через Telegram-канали, особливо на платформі TikTok. Такі ІПСО дуже сильно розганяються. І це має суттєвий вплив на суспільство. Можемо побачити по тому, як часто змінюються настрої в суспільстві, що стосується мобілізації, такими інформаційними вкидами вороги намагаються зірвати мобілізацію. Так само це дуже впливає на морально-психологічний стан військових. Вони теж читають телеграми. Я не вважаю, що Telegram треба заборонити, там є офіційні джерела, там сторінки Президента, Головнокомандувача. Але вони там читають, не перевіряючи інформацію. Тому я своїх побратимів завжди закликаю критично мислити, перевіряти інформацію, шукати першоджерело.

— Медійна складова нині дуже важлива у Силах оборони України. Які перспективи професійної реалізації медійників у війську?

— Те, що зараз ми з вами зустрічаємося, це вже важлива медійна складова. У кожній бригаді, з часом, як у нас, наприклад, є відділення комунікацій, щоб люди знали про бригаду, щоб люди знали, що конкретно і хто робить. Тому бригади намагаються розвивати відділення комунікацій, щоб показувати роботу бійців, записують привітання, розповідають історії про бійців, щоб люди бачили конкретних людей, де воюють і показують результативність. Усі бачать відео з дронів, відео, як збивається техніка, знищується особовий склад противника. Навіщо це робиться? Для того щоб ми бачили й ми знали, для чого, щоб показувати результативність, щоб люди хотіли долучитися. У нашій бригаді теж є відділення комунікації, воно працює, в нас є хороші напрямки, є результативність нашої роботи. Тому це потрібно висвітлювати. І мова не тільки про результативність, а, знову ж таки, і якісь людські історії. Медійна складова важлива, щоб люди знали конкретно, хто де боронить країну.

— Як досвід навчання на спеціальності «Журналістика» вплинув на Ваше бачення війни та спілкування з побратимами чи суспільством?

— Це вплинуло, звичайно. У мене позивний «Журналіст». Як тільки почав служити в навчальному центрі, мені запропонували читати лекції з патріотичного виховання, чому росія — наш ворог, історію нашого війська. Ситуація склалася так, що на одному із таких занять щось не було інструктора. Запитали: «Хто може читати виразно? Чи є історики?» Кажу: «Є журналісти». Так я почав читати хлопцям лекції. Паралельно я і навчався з ними. Методичний матеріал отримував, щось своє доповнював. І потім протягом мого навчання в навчальному центрі в Збройних Силах мені говорили: «О, хай журналіст читає, хай журналіст». Так у мене позивний став.
У кожної людини свій якийсь досвід, бекграунд. От я — журналіст, тому пояснюю, як читати інформацію хлопцям, як що дивитися. «Ну, це фігня, чувак, ти неправильно прочитав. Це не відповідає дійсності».
Дуже смішні історії, коли мені хлопці говорили раніше: «О, ти журналіст, напиши про нас книжку, напиши про нас замітку». Кажу: «Добре».

Ворог дуже сильно працює над дискредитацією Збройних Сил, нашої держави. Тому важливо донести цивільним, чому військові є, чому вони захищають країну. Якщо їх не буде, прийде ворог і тут буде російський прапор і може ми тут усі не сиділи б, як би це грубо не звучало.

Я хотів би, щоб журналісти більше висвітлювали про результативність роботи військових, про престижність військової служби, щоб люди могли долучитися. Бо зараз дуже багато, я вважаю, що це ворог розкручує, але наші медіа дуже на це «ведуться», якісь постійно жовті заголовки про те, що десь там ТЦК закопали чувака, десь вбили, мало не вбили ТЦКшники й потім відвезли в навчальний центр, і він там напівмертвий почав служити. Це дуже часто неправдиві, або спотворені факти, але вони розкручується максимально і це неправильно. Адже потім про це вся Україна говорить. Є така думка в суспільстві, що в ТЦК сьогодні служити не вважається престижно. Військові не хочуть там служить, тому що люди проти них. Це неправильно. Треба висвітлювати. У нас висвітлюється кусочок чогось поганого і роздувається це до максимуму. Це неправильно. Працівники ТЦК — це більшість військовослужбовці. Там є цивільні люди, але їх меншість. Або кажуть: «О, ви в ТЦК сидите і ви не воюєте, ви тут сидите, ходите, хлопців наших забираєте». Більшість людей в ТЦК — це люди після поранень, які не можуть виконувати службу свою за станом здоров'я. І вони, може, й не хочуть тут служити. Адже на цій службі не отримують премію, мале грошове забезпечення. А ще й суспільство до них отак ставиться.

— Чи плануєте після перемоги повертатися в журналістику?

— Це дуже складне питання, тому що я не знаю, коли буде перемога. Рік-два тому я б, може, про це думав. Зараз для мене так все далеко. І ти, чим довше служиш, тим більше ти відриваєшся від того свого часу, від тої своєї роботи. Наче це вже в іншому житті було. І ти думаєш, що от зараз війна закінчиться, якщо повернусь, буду робити те, що я робив. А мої колеги, які працювали, вони там трошки вже порозвивалися в цьому напрямку. За 3,5 роки я вже в професії відстаю. Я б, може, б не хотів би бути просто журналістом, а кудись далі піти, хто його знає. Тому намагаюся про це дуже не рефлексувати. По-перше, знову ж таки, через те, що я не знаю, коли війна закінчиться. І два, я собі спростив цю всю історію — підписав контракт. Попереду в мене ще чотири роки контракту.

— Чому ми програємо в інформаційній війні?

— Програємо, тому що ворог дуже багато вкладає ресурсів в інформаційну війну. Треба в цьому плані якось більш ретельно підходити до інформації й не вестися на якусь пропаганду.
Пропаганда і з нашого боку має бути. Ми маємо показувати хороші результати. Ми можемо говорити про проблеми, але сьогодні у нас гібридний час. Це воєнний стан, війна триває, і водночас є якісь свободи, і якийсь політичний процес, якась критика війська. І моя позиція така, що коли воєнний стан, це все має бути трошки урізано і дуже дозовано. І коли якісь блогери розповідають, що ось там на тому напрямку щось, а там щось там генерали... Я не говорю, я не можу судити, хто, які генерали, а я військовий. Що може судити якийсь там блогер, чи якісь там журналісти, що проводять розслідування. Часто вони бувають дієві. Тому в мене немає однозначної відповіді. Але ми от у цьому плані програємо.

— У продовженні цієї теми, на Вашу думку, чи важливе національно-патріотичне виховання?

— Так, це дуже важливо. Це те, над чим потрібно працювати зі школи. Знову ж таки, не дивитися на те, що робить ворог. Нам не треба їхнє мавпувати, тому що воно має жахливий вигляд. Але ми маємо з юного віку пояснювати, що в нас є наша країна, але є сусідська росія, і це наш одвічний ворог. Це не те, що вони у 2014 чи у 2022-му році з'явилися. Ми все життя з ними воюємо. І їхня мета — екзистенційна, знищити нас як явище, щоб нас не існувало, щоб тут була росія і щоб українців не було.

Коли навчався в школі, у нас була допризовна підготовка. Це була якась фікція, типу, щось ходили, і я автомат в руках тримав, раз постріляв з пневматичної гвинтівки. При тому я ніколи не хотів бути військовим, я був цивільним. Але нам зараз цю штуку треба сильно нарощувати, і це треба проводити в університетах, проводити в школах. Нам треба людям доступно пояснювати, що в нас є Збройні Сили, в нас є ворог, вони мають захищати й треба пояснювати, чому Збройні сили — це престижно, це круто, є Нацгвардія, є інші Сили Оборони. Чому ми маємо служити, не те що маємо, не всі мають служити, але чому вони мають бути в воєнний стан? Чому треба захищати свою країну, бо її не стане, або вб'ють твою матір, твою дружину, дітей. Якби це сумно не звучало, але це... ми це бачили. Ми бачили приклади окупованих, деокупованих територій. А вже про це забувають. Це може повернутися. Я не хочу нікого лякати чи що говорити, але таке є. А їхня мета — знищити всіх просто.

— Чи багато молоді приходить до Вашого підрозділу? Що це за люди? — Люди є різні, є молодь. У Збройних Силах люди зовсім різних категорій. Це зріз суспільства, тобто там від айтівців, якісь менеджери, дизайнери, до водіїв комбайнів, тракторів, далекобійників, кухарів, програмістів, тобто різні люди. Посади є різні. Не всі посади — це боєць «на нулі» з лопаткою. У нас у бригаді є, наприклад, посада барбера. Тобто він виконує різні функції, тому що в армії ти багатозадачний, ти робиш все. Але типу є така посада, там кухарі, повари, дизайнери, медійники є, у нас є відділ комунікації, є фотограф, є відеограф, монтують відео. Це все потрібно.

Тому можна зайти на сайти рекрутингових центрів й обрати за своїми бажаннями та можливостями посаду. Посад мільйон, ти можеш поспілкуватися, знайти собі все, що завгодно. І зараз це набагато простіше. Раніше, коли я мобілізувався, пішов по розподілу, став навідником. Зараз ти можеш собі знайти, сидячи вдома, собі посаду, поговорити з тими, з тими, з тими, що ти хочеш: дрони, РЕБ, ППО, купа цікавих посад. Це розвивається. І знайти потім піти вже в рекрутинговий центр, і в ТЦК, прийти на навчання, і ти попадаєш у підрозділ хороший. І робиш роботу, яку ти хотів, на яку ти згоден був. Звичайно, це важкий злам людині зараз піти воювати, піти в Збройні Сили, тому що ти кидаєш своє життя. У мене був теж цей злам. Ну, коли ти там опиняєшся, і чим швидше ти приймаєш ці реалії, що ти вже там, тим тобі буде легше. Тому дуже багато є і молоді, є і старші за віком. Люди різні.

— Як ви боретеся зі страхом на передовій, і чи є підтримка?

— Борешся зі страхом… Це індивідуально. Страх він є, ти маєш це пережити, ти маєш якось робити свою роботу і намагатися себе убезпечити. Я прямо таку жорстку паніку «не ловив». Складно, коли хтось поруч з тобою її ловить, це на тебе дуже впливає. Але ти маєш якось це долати. Коли ти там, ти дуже мобілізований. У мене було таке, що коли ми сиділи й нас дуже сильно обстрілювали, міномет, артилерія, а найстрашніше — це коли обстрілював танк. Бо танк стріляє відразу. Ти завжди чуєш вихід, прихід, ти там маєш якісь секунди, знаєш, що, як більш-менш стріляє. А танк відразу стріляє, і ти відразу чуєш прихід. Це дуже страшний калібр. І це дуже психологічно б'є по тобі.

І коли ти чуєш, що вже десь поруч, ти чуєш запах цього диму, то ми з побратимом, я собі випрацював, я рахував снаряди, постріли. У певний момент навіть подумав, що ж це в нього ж не нескінченний боєкомплект. Я собі рахував: «Так, о, вже сім. Ще штук п'ять». «Ну, там 15». «О, 15 застрільнуло. Все, сидимо». Пройшло 10 хвилин, знову. От якісь такі штуки допомагали.
Підтримка однозначно є. Хай там як, про те, що я до цього говорив, люди підтримують Збройні Сили, там допомагають, кажуть, що зараз стало важче з донатами. Ну, я це теж можу зрозуміти, тому що війна триває, економічна ситуація не покращується, тому людям теж складніше. Тобто я більш отримую підтримку від своїх якихось близьких, рідних, друзів. Вони завжди мене підтримують, завжди нормально. Коли в Черкаси приїжджаю, то я коли у формі, не бачив якихось там «косяків» у мій бік, щось типу: «О, військовий». Я таких негативних штук не бачив. Хочеться вірити, що є підтримка, що вона не зменшуватиметься, щоб люди розуміли, бо коли її немає, то це деморалізує сильно людей. Тоді складніше працювати.

— Чи реально жінці побудувати кар'єру в Збройних Силах?

— Так, безперечно може, жінок дуже багато у війську, і їх стає все більше. Для жінок є безліч різних посад так само. І це не завжди кухар-медик. До речі, щось у нас було прийнято, що якщо жінка, то вона кухар або медик. А медик, бойовий медик — це, вибачте, це дуже складна робота. Бойовий медик — такий самий піхотинець на лінії, але він ще має виконувати тяжку роботу, витягувати поранених бійців, надавати допомогу.
Є багато тилових посад. Жінки, коли вмотивовані жінки, з ними часто складніше, тому що вони дужче рвуться в бій, ніж чоловіки. Можливо, це тому, що жінок, в принципі, менше в армії, і вони йдуть туди дуже вмотивованих. Тому часто командири навіть не пускають жінок. Жінка хоче постійно йти, дівчина хоче йти постійно на нуль, її зупиняють. Є дівчата дронщиці, є дівчата на тилових посадах. Дуже багато тилових посад і дуже швидкий кар'єрний ріст.
Жінок часто не так сильно пускають у якісь у піхотні підрозділи, але жінка може піти, знайти собі посаду десь у тиловій службі. Піти просто солдатом, пройти навчальний центр, через певний час поїхати на курси офіцера, стати офіцером. За кілька років у тебе вже і грошове забезпечення краще, вже якась кар'єра вибудовується. І ти думаєш: де було цивільне життя, і тут уже кар'єра. Дуже багато таких прикладів. Відділення психологічної підтримки, дуже багато жінок у комунікаціях: пресофіцерки, відеографки, фотографки в різних підрозділах, бригадах є. Ну, і знову ж таки, оці тилові посади, в управлінні, у групі персоналу, знають Word, Excel, оці всі штуки. В оцьому всьому розбиратися, от якась така прискіплива, копітка робота, але такого багато і це потрібно.

— Розкажіть про технологічний розвиток українських Сил Оборони.

— Я вважаю, що в нас держава в цьому плані працює. Українські Збройні Сили Оборони — сьогодні передові у всьому світі. От може це пафосно звучить, але на нас дивляться, рівняються країни НАТО. У нас постійно відбуваються — в нашій бригаді, в 77-й бригаді — якісь навчання за кордоном. Я двічі їздив на навчання в Британію. Я їздив, хлопців возив на БЗВП, базову загальну підготовку. Я їздив з ними. Я спілкувався з військовими з країн НАТО. І вони розпитують у нас, їм цікавий наший бойовий досвід.

Чим Україна передова? Дронами. Усі про це знають, Президент про це говорить. Тобто дуже багато цікавих рішень придумується, тому що війна — це дуже швидкий розвиток сильних технологій. Це не та війна, що у 22-му році чи у 2023-му, зараз у 2025-му році. Розвиваються напрямки РЕБ (радіоелектронної боротьби), ППО, дрони, наземні роботизовані комплекси. Хлопці самі це роблять. Я був у цих майстернях, хлопці, якісь айтівці. У мене побратим зі мною був айтівець. Він знає божевільні штуки: викручує туди, туди всякі БК, паяє, монтує, знає оці всі частоти. І це все люди самі.
І потім є навчання. Ти дуже швидко це можеш опанувати. І це дуже цікавий напрямок, і у нас сформувався, формується батальйон безпілотних комплексів, наземні роботизовані комплекси. Тому що зараз усе в дронах, дуже складно піхотинцю, тому всі дронщики працюють на того піхотинця: дивимося, хто там сидить. Наземні роботизовані комплекси: підвозять БК, забирають поранених, загиблих, навіть так це працює. Скиди з дронів там, боєприпасів, чи знищення ворога, чи скидають продукти. Цього купа в соцмережах.

Тому це все дуже розвивається, і оці люди, які самі навчилися, він сам розвивається і вже він потім навчає інших. І таких навчань дуже багато, і ці люди з бойовим досвідом, цей досвід і далі набувається. І все дуже-дуже динамічно. Від місяця до місяця це все кардинально змінюється. Це дуже цікавий напрямок. Насправді це складно, це страшно, це війна, це смерть, там дуже багато цього всього, але це дуже багато цікавої роботи, і ти бачиш результативність своєї роботи. Типу, щось він одягнув цей шолом, політав і знищив ворога. І все, і ти бачиш це, і це мотивує, це окриляє, і люди потім бачать це.
Працюють рекрутингові центри. Є посади різні, тобто проводять з людиною співбесіду. Якщо в неї є до цього якийсь хист чи бажання, можуть навчити. Якщо людина адекватна. Я завжди, коли до нас нові люди в підрозділ потрапляють, розповідаю їм, що головне, щоб ти був адекватний, ти намагався вчитися, не плакав, не нив, не мав шкідливих звичок, і в тебе все буде виходить. Тобі допоможуть завжди. Швидко допоможуть і посаду знайдуть, і навчать. Якщо не виходитиме, ну, переведуть на щось інше.

— Як спортивний журналіст, як Ви вважаєте, настільки важливий розвиток спорту в Україні й перемоги наших спортсменів на міжнародній арені?

— Складно мені однозначно відповісти, тому що я вважаю, що спорт потрібен і спортсмени, але кожен спортсмен, який виступає десь за кордоном, він має нести, доносити якусь позицію. Тому що в нас є приклади різних спортсменів, які просто виступають та й усе. А є спортсмени, які проводять збори, проводять якісь акції, залучають бізнес чи якийсь фандрайз для нас. Я розумію, що багато футболістів чи спортсменів якихось клубів не можуть говорити про війну. Але можна знайти завжди якісь механізми, щоб допомагати. Спорт має існувати, як і вся культура має працювати.

Я б тільки не хотів, щоб у нас зараз вже пішов такий "відкат", як було раніше у 2014-му, у 2015-му році, коли АТО було, а потім у нас весь спорт став на паузу, потім почав знову розвиватися і знову почали вливати туди великі гроші, на якихось футболістів, якихось іноземних. Ми розуміємо, в нас війна, в нас завдання — зберегти країну. Тому треба всім нам це прийняти, що наші клуби, спортсмени будуть виступати трішки гірше. Я б розвивав дитячі школи, я б розвивав юнацький спорт, олімпійські види спорту, тому що в нас багато прикладів, коли олімпійці, хоча й не всі, постійно гарно говорять про Україну, говорять про війну. Оце правильно.
— Що б Ви хотіли сказати спільноті ЧНУ, студентам, як людина, яка пройшла фронт?

— Я б вам порадив навчатися. Не забувати про війну, робити все, що ви можете для фронту: якісь там додаткові банки відкривати, якось допомагати й розуміти, чому там ті хлопці воюють, хлопці й дівчата. Я б вам радив дивитися, на що ви донатите. Тому що дуже багато є випадків шахрайства. Донатьте перевіреним фондам, або безпосередньо своїм хлопцям, своїм друзям, хто там чи рідним, важливо конкретно знати на що ви даєте кошти та слідкувати, стежити за тим, куди ці кошти йдуть.

Я б радив би навчатися і після навчання не їхати з України. Я розумію, що тут війна, страшно. Так зараз відкривають, послаблюють кордони. Може, тому що я служу, але я коли ще був цивільним, я розумів, що в нас країна чудова, в нас є куди розвиватися. Попри війну, вона розвивається. І на нас дивляться, і як війна, дай Боже, скоро закінчиться нашою перемогою, ми будемо розвивати, ми будемо іти в цивілізований світ. Ми до нього йдемо, навіть попри війну, попри обстріли, попри оце все. Тому бачити тут перспективу, і вона тут є. І так само є перспектива в Силах Оборони. Там можна побудувати кар'єру. Тому що в нас, я вважаю, коли війна закінчиться, Україна має бути мілітаризованою країною, і не робити крок назад. Буде розвиватися оборонний сектор, промисловий сектор. Тому в нас тут дуже багато буде чого цікавого. А їхати за кордон десь баристою за 5 євро за годину. Я цього не розумію. Дякую за розмову!

Пресслужба Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького