Андрій Гусак – черкаський фізик, який належить до сотні найкращих науковців України за рейтингом бібліотеки ім. Вернадського.
Автор дев'яти наукових теорій, доктор фізико-математичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, викладає в Черкаському національному університеті імені Богдана Хмельницького. Вченого постійно запрошують працювати та викладати в університетах Америки, Німеччини, Франції, Чехії, Польщі, Сінгапуру та інших країн.
Професор погодився дати інтерв'ю тільки за умови, що ми будемо сприяти тому, щоб в науку йшло більше молоді. На столі — книги його авторства, обидві англійською. Але він сором'язливо посміхається і каже, що поклав їх сюди не навмисно, а просто використовує в роботі. Під час розмови виникає відчуття, що спілкуєшся не зі знаним у всьому світі професором, а з давнім другом.
Науковець — це творча професія
Я до кінця не знав, чи вийде з мене науковець... В дитинстві хотів стати пожежником чи військовим. Але вже у 9 класі зрозумів, що мене цікавить фізика та математика. Тому що науковець — це творча професія... Все, як у художників: якщо ти почав навчатися, ти ж не знаєш, чи вийде з тебе Васнецов чи Малевич. І чи відповість мені наука взаємністю, я не знав. Це була одна з найбільших драм періоду мого навчання в університеті.
Вперше в житті я зрозумів, що чогось вартий, коли мій викладач в університеті дав мені реальну наукову задачу. Тобто таку, розв'язок якої ще ніхто не знав... І навіть не знав, чи є тут взагалі якийсь розв'язок. І я зміг його знайти. Зараз на це можна дивитися з посмішкою, але тоді я вперше в житті побачив, що я можу здогадатися і отримати науковий результат.
Під час навчання в університеті мав певні проблеми з парткомом. Я не був дисидентом, але був людиною, яка щиро вірила в комуністичні принципи, і яка бачила, що реальне життя не відповідає цим принципам. Тому іноді писав листи в редакцію «Комсомольської правди», усілякі віршики, ставив незручні на той час запитання. Мабуть, тому партком фізичного факультету МДУ ім. Ломоносова не дав мені рекомендації для вступу в аспірантуру, а у 1976 році це було необхідною умовою.
Мені пропонували йти працювати в «Ящик». Зараз ви, напевно, не знаєте що це, але тоді це було всім відомо, дуже таємничо та цікаво. Перед випуском до нас приїздили представники різних організацій і агітували йти працювати до них. «Ящик» — це секретна організація, яка не мала назви, у неї був тільки номер поштової скриньки. Вони працювали над створенням секретної радіоелектронної апаратури. Але у мене був вибір, і я пішов працювати в Тульський університет (тоді він називався політехнічним інститутом), де мені пообіцяли певну свободу в дослідженнях, а не лише розрахункову роботу.
Іноді вночі ти нарешті знаходиш розв'язок задачі, над якою давно працюєш — і розумієш, що ніхто в світі, крім тебе, цього ще не знає... Це відчуття дійсно неповторне. Заради таких моментів ми і працюємо. У мене в житті таке було не більше десяти разів.
Ми не любимо слова вчений. Вчений — це Ньютон, Ейнштейн. А ми науковці, тобто працівники наукової сфери. Наше завдання — за можливості отримувати нові знання. Є супер-вчені — вони майже такі, як ми, тільки можуть краще формулювати свої думки, у них погляд із висоти пташиного польоту. А є «нормальні» науковці — і я до них належу. Це такий «чорнозем»... науковий «чорнозем»... І я — один із черв'ячків цього наукового чорнозему, я розрихлюю грунт для того, щоб на ньому рано чи пізно з'явилося щось на зразок квантової механіки чи теорії відносності.
Я поділяю своє наукове життя на два періоди: доісторична епоха і сучасність. Доісторична епоха — коли всі мої зв'язки були в Радянському Союзі. До 1991 року я взагалі не уявляв, що можу кудись виїхати. Тоді я вперше потрапив за кордон, на наукову конференцію у Францію. І відтоді мене почали регулярно запрошувати працювати за кордон. З 2000 року в мене розпочалася сучасна епоха, в якій я зараз перебуваю.
В Радянському Союзі я і багато моїх колег займалися тим, що було нам цікаво (а ті, хто прийшов у науку заради вигоди, взагалі імітували, що вони чимось займаються), але саме тому Радянський союз програв гонку США. Тому що там займаються насамперед тим, що комусь потрібно. Вони ставлять собі запитання: «Де я це можу продати?». Це не обов'язково означає «за гроші», тут часто мають на увазі інше: якщо ти займаєшся якоюсь проблемою, то вона повинна цікавити когось іще. Саме тому після повернення в Україну я одразу переорієнтував нашу команду на те, в чому є попит. Відтоді ми займаємося моделюванням властивостей матеріалів для мікроелектроніки.
Декілька разів мені пропонували переїхати працювати за кордон, але до останнього часу я не розглядав ці пропозиції серйозно. В англійській мові є слово «homesick» (той, хто сумує за домом) — це про мене! Для мене дуже важливо поїхати до Дніпра, до верболозів. До останнього часу це відчуття було дуже сильним. Але, на жаль, воно почало зникати з дуже простої причини. Нещодавно я вирвався в ліс, а потім ледве вирвався з нього — кругом сміття-сміття, соромно за себе, за наших людей. Ми жаліємося на кого завгодно, але самі не хочемо нічого робити.
Відкриття — це щось поза логікою. В 99% випадків це збій логіки, якась шизофренія, але той 1% може бути дійсно геніальним. Істинне геніальне відкриття — те, що неможливо логічно вивести, це щось реально нове. Для мене те, що я роблю — це відкриття. Але об'єктивно це не так. Те, чим я займаюся — це більше логічні міркування, просто трошки глибші. Не думаю, що я в своєму житті зробив геніальні відкриття, але думаю, що отримав декілька дійсно непоганих результатів.
Джерело: in.ck.ua