Майже 30 років свого життя Василь Пахаренко віддав педагогічній праці. На своєму віку бачив різного. Тепер жартує сам про себе, що навчався при одній владі, вчителював — при другій, в університеті працює при третій. Схоже, за роки Василь Іванович зміг увібрати в себе найкраще від усіх епох.

Його мовлення пластичне, він не засипає співрозмовника складними термінами, хоча, безперечно, знає їх предостатньо. Пахаренко говорить емоційно, активно жестикулює і багато жартує. Час від часу здається, що спілкуємося не в тісній аудиторії, а в просторому університетському амфітеатрі, де професор проводить чергову ефектну лекцію для своїх студентів.

Василь Іванович — людина різностороння: педагог, письменник, науковець-літературознавець, батько і просто громадянин з активною життєвою позицією. Тож цього дня, розмовляючи за старенькою партою в стінах університету, ми намагалися охопити якомога більше тем. Говорили про шляхи реформування освіти, про культуру з усіма її наболілими проблемами, про ситуацію в черкаському літературному світі, про нині немодного Шевченка, про українську Україну та про новоявлене вишиватництво.

Все це та ще багато іншого читайте в нашому інтерв’ю з многогранним Пахаренком.

— Як ви ставитеся до того, що кожного року шкільна програма з курсу української літератури перекроюється?

— З одного боку позитивно, а з іншого — з обережністю. Я вже давненько живу на цьому світі. Так вийшло, що вчився в один час, працював уже в інший, став викладачем ще в інший. У радянську епоху приділялася велика увага гуманітарним наукам. Багато вивчали літератури, багато історії. Інша річ, чим це наповнювалося, якими творами, якими інтерпретаціями. Але мудрий учитель, попри всі ті соцреалістичні шори, міг показати всю глибину і красу літератури.

Потім почалися зміни, переважно хороші зміни. Протягом 25 років поступово відбувається оновлення шкільної програми. У цій ситуації дуже важко вчителю, бо йому доводиться постійно оновлюватися. Але це тримає його в тонусі.

Ці зміни мені в основному подобаються, але з’явилася інша тенденція. Особливо в останні роки, коли наша освіта намагається, вибачте на слові, мавпувати західні стандарти.

— Тобто мається на увазі Європа?

— Америка, Європа… Чому я так кажу: на Заході багато передового, але є нюанси, які є хибними.

Зокрема, недооцінка гуманітарної сфери, надто вузька спеціалізація фахівців тощо. І ми зараз разом з позитивом копіюємо й ці вади. От радянська система — це дати основні поняття і широко. Західна — дати глибоко, але вузьке коло знань. Чимало літ у нас намагалися зберегти – за старою звичкою — цей величезний об’єм інформації, але й зробити його вкрай докладним. Це дуже переобтяжує учнів.

Нарешті торік почався процес звуження, скорочення, спрощення матеріалу. Цього року ще будуть скорочувати програму. Це позитивно, лишень важливо залишити найважливіше і найкраще.

— Чи можете виокремити конкретних письменників і твори, які, на вашу думку, є не зовсім доцільними в останньому варіанті програми?

— Візьмімо для прикладу оновлену програму для  8 класу. З неї чомусь зник вірш "Тиха елегія" Підпалого. Глибоко патріотичний і художньо досконалий. Але залишилися «Сто тисяч» Карпенка-Карого. Я дуже шаную цього видатного драматурга, але з досвіду роботи бачу, що для сучасного восьмикласника цей твір не надто актуальний і цікавий.

— Треба його перенести в старші класи?

— У старших вивчається «Мартин Боруля». Це  глибока й злободенна драма. І її було б досить: там є і національна проблематика, і духовна. Та й просто веселий твір. У 8 класі, щоб показати драматичне мистецтво, треба було підібрати п’єсу, яка  була б цікава, близька підліткам цього віку й часу.

— От вивели з програми Гончара і Багряного, наприклад, натомість туди були включені деякі інші письменники. Як вам нововведені твори?

— Скажу знову про 8 клас, бо щойно  завершив роботу над  підручником саме для цього класу: всі нововведенні тексти, окрім одного, це твори якраз про підлітків, про їхні проблеми, про перше кохання, про конфлікти характерів. Це все цікаво написано, і це те, що захопить учнів. А от оповіданя Довженка «Ніч перед боєм», мені здається, далеко не найкраще, там багато соцреалізму. У цього  письменика є інші, глибші твори про війну, скажімо, «На колючому дроті» чи «Воля до життя».

— Згадали ми про приклад «Ста тисяч», так-от, скажіть, чи є, на вашу думку, ще твори, які подаються в школі занадто рано?

— Таких творів дуже багато. Я вельми шаную і люблю Григора Тютюнника, але для 11 класу "Три зозулі з поклоном", думаю, заскладний твір. Він занадто глибокий, філософський,  інтелектуальний. Я б радив вивчати  «Віддавали Катрю» –  актуальний і прозоріший текст. Місто і село, людські характери і долі, — це молодій людині ближче.  Так само, для прикладу,  у 7 класі вивчати «Заповіт» – це складно. Діти навряд чи осягнуть  велич цього твору.  Чи «Садок вишневий коло хати» у 5 класі. Текст глибокий і філософський про українську модель буття. Як донести цю глибину малечі? Професор Клочек з Кропивницького давно вже висунув ідею – у 12 класі не продовжувати лінію творів за історико-літературним принципом,  а вивчати вершинні зразки української літератури, незалежно від того, коли вони написані. Від Сковороди і до Стуса із Симоненком. У 12 класі – вже дорослі люди, їм це буде під силу.  – А от "Місто" Підмогильного – це не занадто складно для дітей у школі? — Гадаю, нормально – становлення, самоствердження особистости, пошук себе дуже цікавить молодь у такому віці. Хоч не впевнений, що цей роман залишать  в оновленій спрощеній програмі. Адже спостерігаємо тенденцію: об’ємні твори прибирати. От і "Собор" через те зник зі школи. Логіка в цьому є, бо читають мало. Але два-три романи все ж варто вивчати. Проблема програми – це конкуренція між українською і зарубіжною літературою. Коли я вчився в школі, я вчив дві літератури українську і "радную" літературу (так підручник  і називався). Вгадайте, яку? Там були вкраплення і зарубіжної. Сервантес, Шекспір, Гете. – Це Сервантес в "радной"? – Так. І тепер уявіть, як молода людина, що саме переживає перше кохання, хоче збагнути сенс життя, як вона читала українську літературу. Там  "комунізму далі видні", тяжка доля жінки-кріпачки, Микола Джеря. А з іншого боку: “Отцы и дети”, “Первая любовь”, “Преступление и наказание”, Блок, Сервантес. Логіка зрозуміла: одна література – про класову боротьбу, а інша — про високе. Тому багато хто навіть з сільської молоді, коли закохувався, починав писати вірші російською мовою. На мій погляд, у школі від 5 до 8 класу повинні вивчатися виключно ті твори, які високохудожні і цікаві якраз для учнів такого віку. Себто тут має діяти не історико-літературний підхід, а віковий. У цих класах, укладачі програм, автори підручникі, учителі,  робіть, що хочете, співайте і танцюйте, але закохайте учня в літературу загалом і в українську зокрема! Тут не обов’язково клястися в любові до України на кожному кроці. Підберіть такі тексти, які закохають в наше слово. А після 8 класу уже можна подавати твори за історико-літературним підходом, але максимально стисло. А то недавно доводилося в 11 класі 30 романів вивчити.

— От зараз, в тому числі і серед молодих письменників, можна почути такі думки вголос: мовляв, не хочу читати українську, бо це література страждання. Як ви вважаєте, українська література тематично бідна, чи це таки проблема у подачі матеріалу в школі і у вихованні? — Як у нас вивчали письменників: портрет на стіні, роки життя. І він "малими босими ногами" сходив рідною землею, тільки  й думав, щоб померти за трудящих чи за Україну, з 10 років. А діти “рожки” в цей час малюють на портретах. Такий примітивізм, лакованість відлякують сучасних авторів від того, щоб їх вивчали в школі, до речі. У цьому питанні є дві частини. З одного боку – в нашій літературі справді багато творів про страждання, про трагедію. Чому багато? Бо така наша історична доля, і митець намагається цю долю осягнути. Деякі  з таких творів слабкі, деякі – дуже глибокі, але це не означає, що кожен з них має вивчатися в школі. У програмі  ж відчувається певний ухил саме у трагізм. Більшість пересічних  громадян оцінює тут чи ту літературу за шкільним курсом. Тоді і закладається стереотип, що українська література – це тільки голодомори, репресії, жахи, катастрофи. У будь-якому разі учитель має бути мудрим. Твори треба подати глибоко і досконало, відповідно і враження буде потім інше. Трагічного багато, але з цим всім треба мудро поводитися. З іншого боку – українська література була і є страшенно різноманітною, і в ній ти можеш знайти все, чого душа бажає: пригоди, фантастику, фентезі, кохання, детектив. Усе це є. — Назвіть, наприклад, 3 твори, які можуть закохати в себе дитину у 5-8 класі. – Насамперед назву твори, які вже вивчаються. "Тореадори з Васюківки" Нестайка, дитячі повісті Марини Павленко, якщо взяти класику – Андрій Чайковський – «За сестрою» – прекрасна річ з пригодами, патріотизмом, козаками. Крім того, у Володимира Рудківського є трилогія «Джури козака Швайки». – Це для середнього шкільного віку. Але якщо  людина, наприклад, у 20-25 років говорить, що українська література їй не підходить. Що ви порадити їй почитати? – Це залежить від уподобань цієї людини. Якщо припустити, що людина інтелігентна, очевидно, начитана, бо її все таки цікавить це питання, то я порадив би будь-яку збірку Галини Тарасюк, Любові Пономаренко, твори Валерія Шевчука,  Костянтина Москальця. Разюча есеїстика Володимира Базилевського.  – А з класики?— Класику трохи небезпечніше читати, бо якщо цей автор у школі вже вивчався, то відразу буде важко побороти стереотип. Наприклад, перечитати Панаса Мирного буде складно. Візьмемо "Повію". Її , звісно, не варто вивчати у школі, але у 25 років можна почитати. Це дуже глибокий психологічний твір, мудро і досконало написаний на рівні із зарубіжною класикою. Або от Франко. Перечитайте «Украдене щастя» чи «Смерть Каїна», вишукана й  незмінно злободенна новелістика Коцюбинського… З пізнішою класикою легше, бо її менше в школі вивчають. От Винниченко, щось із драматургії, або з романів – "Записки кирпатого Мефістофеля", «Чесність із собою». Це художня досконалість вищої проби і дивовижне знання людської психології… Мене також  вражає  Підмогильний,  Антоненко-Давидович, Михайло Івченко.

— У ході розмови ми вже частково зачепили питання 12-річної школи. Вже одна спроба провести таку реформу була, але вона закінчилася, так по суті і не почавшись, як ви вважаєте, чи буде доведена до кінця нова спроба? — Я б сказав, що реформа закінчилася, почавшись. Скільки вже всього було розроблено під дванадцятирічку. А потім все обрубали. Реформи в освіті вкрай потрібні речі, але, на мій погляд, їх треба робити рідко. У тому сенсі, щоб виробився певний стандарт. Бо якщо щороку міняють програму, при чому іноді міняють погане на ще гірше, то працювати у таких умовах учителям дуже складно. Чи буде доведена до кінця… У нашій країні важко щось прогнозувати, бо всі реформи залежать від політики. На мій погляд, реформи в освіті запрацюють тоді, коли під них буде підведена відповідна фінансова й інтелектуальна база. Наприклад, візьмімо  фізкультуру. Звичайно, вона потрібна, але це безглуздя, коли діти двічі на тиждень побігали, а потім немає де передягнутися, немає де прийняти душ, немає власних кабінок для форми. Хіба це допомагає дитячому здоров’ю? Потрібні обладнані стадіони, тренажери, басейни. Мені здається, для нашої школи достатньо було залишити навчання до 10 класу. Побудуйте програму так, щоб вона не перевантажувала дітей. Бо зараз ось приходять студенти на перший курс  й іноді кому перед “що” забувають поставити, зате їх навчили складних синтаксичних конструкцій, морфем і синтагм. Програма має бути конкретною, вона повинна давати основні знання і показувати перспективи, як їх реалізувати. Той, хто хоче, обирає собі профіль, який йому ближчий. Абсолютно нормальною була б 10-річна освіта із певними мудрими змінами, із певними скороченнями.

— У чому переваги 12-річки, на вашу думку? — Як уже мовилося, коли у 12 класі відбуваєтсья не продовження курсу, а вихід на вершини — то цей підхід, якщо 12-річка таки буде, варто було б використати. 12-річна освіта матиме сенс, якщо у старших класах буде визначена чітка спеціалізація, коли учень конкретно вивчає ті предмети, які йому потрібні для подальшої освіти. На мій погляд ЗНО — це гарний крок. Будемо говорити чесно, значною мірою воно прибрало корупуцію, і є тестом для  вчителя: чого ти навчив? Інша річ, коли тепер у нас, за давньою традицією, зробивши крок вперед, роблять півкроку назад: тепер і шкільний бал має значення, і оцінка із фізкультури, і оцінка з військової підготовки, з малювання для вступу у виш, — то це вже кепсько. — Так ми плавно перейшли і до наступного питання. На вашу думку, чи ЗНО справді об’єктивно оцінює знання дитини? — Щороку в тестах я бачу 2-4 явні помилки. Якби випускник подав до суду чи в апеляційну комісію, то міг би довести, що правильна відповідь не "В", а «Б», наприклад. Так, тести придумувати дуже складно, і найскладніше, до речі, дібрати неправильну відповідь, яку б не можна було за жодних умов страктувати як правильну. Отже, треба звернути особливу увагу на фахову підготовку тестів. Інше питання — це планка, за якою виставляють бали. Вочевидь, тут ще приплітається й увага до громадської думки. Що скажуть люди, якщо 90% складуть тести нижче, як на 150 балів? Що тоді буде? На мій же погляд, це не страшно. По-перше, це б сигналізувало, що треба міняти щось у школі, по-друге, можна й з 150 вступити в університет, головне ж — конкуренція. — Багато говорять зараз про реформу вищої школи. Чи вірите ви в перспективи такого реформування в найближчий час? — У 1990-х роках в Україні була унікальна ситуація: вона могла побудувати свою модель суспільства, “український світ”, якщо хочете, тільки не в російському варіанті, а на своїй землі (сміється). Гарно вивчити й трансформувати західні традиції, вивчити й оновити гарно рідні, національні традиції, — і тоді б ми мали модель не таку, як в Росії, не таку, як в Китаї, чи Німеччині, а свою власну. Але ми, коли могли, цього не зробили, а  зараз ситуація гірша. Залишається вибір: або жити за російською моделлю, або за західною. А вади є і там, і там, про російську я взагалі не говорю – це жахлива модель. Зараз хоч би вже західний шлях вибрати. Словом, шанс такий був. Це стосується і освіти. Зараз, як уже мовилося, переважно копіюємо західні моделі, а вони не всі хороші, не всі підходять до наших умов. Я не проти західних стандартів, для вищої школи там є, що почерпнути. А от  у середній – це вже інше питання. Особливо в американській моделі. Зокрема там очевидна  біда з гіпердемократією. Вона задушує середню школу, коли учневі можна все, а вчителю нічого. Тому там працювати дуже важко. — У нас зараз теж активно говорять про так званий дітоцентризм… — Цю традицію теж намагаються змавпувати. Я скажу так, вчитель має займати своє місце, учень – своє. Мудрий учитель ніколи не буде тираном. А от перетворювати учителя на слугу учня — не можна, бо тоді втратиться весь сенс, бо людина – ледача істота. Якщо її не підштовхувати різними засобами, від заохочення до покарання, то вона не буде працювати. А реформу освіти треба було починати із дитячого садочка, а не з вищої школи. Тобто ми почали перебудовувати свій будинок з даху. А далі доведеться добиратися до фундаменту, коли ж туди дійдемо, то й дах може посунутися. — Добре, тоді конкретно з чого, на вашу думку, треба розпочати реформування освіти? Перше, що треба змінити — це офіціозний бюрократичний підхід. Наприклад, школа, де навчається мій син, торік вирішила виділитися: усіх учнів примусили щодня одягати однакові червоні краватки. Тепер син сказав: "Я після школи жодного разу не одягну краватку". Доти він одягав краватики в особливі, святкові дні. Коли ж тепер мусить носити щодня, коли дорікають за те, що прийшов без краватки, то вгадайте, яку реакцію це викличе в дітей? Ідея нібито була в тому, щоб підкреслити інтелігентність, культурніть, на практиці вийшло "по-совковому" — “щоб були всі однакі”. Отже, перший ворог школи — офіціоз, примус там, де він не потрібен. У школі часто люблять повчати, виховувати, а найкраще виховання — це власний приклад.  Учитель має бути сам інтелігентним, культурним, мудрим, добросердим, тоді й учні будуть такими. Це ж стосується й національного виховання. Вдумаймось: дитина іде в садочок, а там досі  нав’язують їй половину російськомовних пісеньок або ж “топорно” перекладених — "переведених", або ж пісні абсолютно соцреалістичні тільки з національним ухилом: “Україно, ти найкраща на планеті”. Ця проблема має вирішуватися державою, через дитячі книжечки, через мультики, відповідні комп’ютерні програми. Щоб дитина була в українському середовищі від самого народження, тоді вона мислитиме українською і пишатиметься, що народилася в Україні.

— Зараз наша черкаська письменницька організація потопає у боргах, за опалення вже заборгували 52 тисячі гривень. Як будете рятуватися? — Спілка письменників — це особлива організація, бо вона багато робить для збереження культурного, духовного, націонаьного рівня країни. І вже тому її треба підтримувати. Це питання можна було давно вирішити. Облрада могла б дати спілці в оренду оцей двоповерховий будинок із платою, наприклад, 1 гривня в рік, із правом віддавати, наприклад, перший поверш у суборенду. У такому випадку боргу б просто не було. За цю суборенду письменники б могли організовувати літературні вечори, виїжджати на виступи по області, видавати журнал, книжки тощо. В ідеалі було б добре взяти за приклад Західну Україну, де існують так звані українські доми — це ті культурні центри, де є спілка художників, спілка краєзнавців, письменників, це місце, де проходять культурні заходи. — На вашу думку, чи є якесь майбутнє у цих спілок? – У всьому світі вони є. Творчі люди об’єднуються, збираються разом, особливо, коли є якісь суспільні катаклізми. Наприклад, у новітній історії нашої країни Спілка письменників відіграла величезну роль. Там зародилося "Товариство української мови", там зародився «Народний рух», – спілка була тим чи не єдиним форпостом, що мужньо й ефективно захищав Україну. — Чи багато молоді звертається в спілку? Чи ведеться якась робота з молодими письменниками? — Багато. Молоді люди завжди тяжіють до творчості. У спілці є літературне об’єднання, куди входить багато людей — від школярів до пенсіонерами. Завжди має бути коло, яке тебе зрозуміє і підтримає. Із таких літературних об’єднань постійно виходять люди, які потім видають збірки, стають членами НСПУ. Якби свого часу в Черкасах не було літоб’єднань, то я б не став літератором. Якби я в 9 класі не прийшов в студію для школярів, що нею опікувалася Мая Фролова, то я б, мабуть, і науковцем не став. Це якісно змінило мою долю, сільського хлопця, який, певно, став би шофером, чи трактористом, чи, можливо, інженером. Це теж хороша робота, але не моя.

— Як ви загалом оцінюєте літературну ситуацію в Черкасах? Кого б могли б відзначити з молодих письменників? — Скажу  так: якщо оцінити по 5-бальній системі, то ми десь так міцні середнячки. Звісно, це моя  цілком суб’єктивна думка. Добре, що зараз менше графоманів,  загальний літературний рівень стає вищим. Але якихось спалахів,  явищ усеукраїнського масштабу мало. Утім, може, я чогось не знаю. — У моєму розумінні перед письменником традиційно стоїть вибір: писати про реальність чи творити, так би мовити, відірвано від реальності. На вашу думку, чи має письменник право вибору в нашій країні? — Така вже природа митця: коли ти починаєш писати те, що мусиш, з різних причин мусиш,  це кайданами вішається на твій талант. Наприклад,  тема АТО,  вона дуже складна. Хоча, здається, все просто, бо є багато інформації, багато всього на поверхні. Але насправді про ці події щиро й художньо досконало, глибоко  писати  зараз важко, надто все болить, вирує. А от кліше уже  установилися, нерідко ними й обмежуються, ганьблячи у такий спосіб святу тему. Отже, про письменника я скажу так: він має бути вільним і розкутим. Так, це важко в нашій країні, та, мабуть, і в будь-якій, але це — запорука творчості.

— Шевченка, здається, вивчили вздовж і впоперек. Чи реально знайти ще щось нове в його біографії і в творчості?

— Дуже мало. Фактаж достатньо вивчений, а є просто моменти, які ми ніколи  не дізнаємося, але які активно домислюються. А чи Енгельгардт не батько Шевченка, чи імператор, може, батько? Просто, коли сенсації немає, то її треба придумати.

— Ми сьогодні вже трохи згадували про те, що демократизація може мати негативний вплив. Це стосується, мабуть, і Шевченка. Поступово вседозволеність виходить на перше місце, і з’являється багато історій, пов’язаних із особистим життям, пристрастю до алкоголю, із орієнтацією… Наскільки це доречно, на вашу думку?

— Це все ознака демократії. Що відоміша людина, то більше мітів виникає навколо її постаті, більше так званих "полових історій". І від цього нікуди не подінешся. Зрозуміло, що ми, старше покоління, до цього не готові, але треба звикати. Жодна непересічна особистість не буде однобокою, ідеальною, одноплощинною. Особливо таке стосується творчих людей. Якби вони не були такими суперечливими, із усіма помилками життєвими, якимись пристрастями, нічого б не досягли…Якби Достоєвський не був азартним, то не написав би разючий роман "Гравець". Я б не написав, бо жодного разу не грав (сміється). Я дуже шаную літературознавця Юрія Шереха. Його діаспора недолюблювала, бо багато кого жорстко критикував, осмислював у своїх працях надскладні  духовні й естетичні проблеми. У віповідь він іронічно назвав одну із своїх книжок "Не для дітей". Мається на увазі, якщо ви діти за духом і неготові сприймати якихось тем, то не читайте. Я веду до того, що треба, щоб наше суспільство поступово ставало дорослим. Це духовні діти будуть зациклюватися на тому, в яких штанях  ходив Шевченко, чи з ким гуляв. Крім того, перш ніж докоряти іншому, треба глянути на себе. По-друге, будь милостивий. По-третє, важливо — не побутові деталі, а те, що він написав, до яких істин дійшов. І це стосується кожного митця.

— Зараз, спілкуючись із молоддю, часто чую щось на зразок: "Я Шевченка не читаю"… Тут можна повернутися на початок нашої розмови: "…бо я його вчив у школі, і він мене так дістав у 9 класі". — Можливо, Шевченко зараз просто не модний?

— Є кілька проблем, через які Шевченка важко сприймати. Насамперед, він страшенно український. Той, який  віддзеркалює національну душу. Хочеш уявити, хто такий українець? Почитай Шевченка — і ти побачиш там архетипного українця: самого автора і його героїв. За ці часи Україна змінилася. На жаль, вона поступово втрачає своє національне  обличчя. Треба говорити відверто, в багатьох живе "совок" і російськоцентриська людина. З одного боку російськомовний бандерівець — це добре. Але з іншого боку, якщо він вже такий бандерівець, то чому не вивчив рідну мову? Так, я вірю, що ми збережемо незалежну державу, але є сумніви, що це буде саме українська держава… Вона може бути малоруською: слухаємо руський шансон, Серьожу Лазарєва, дивимося російські фільми… До чого я веду: денаціоналізується Україна. Чим менше ми за духом українці, тим менше ми будемо сприймати Шевченка. Друга причина, чому важко сприймати — це школа, третя — це мода, про яку ми говорили.

— Як ви вважаєте, чи він в цю моду повернеться, і чи взагалі воно йому треба це повернення?

— Він повертається у найтяжчі моменти, як на Майдані, де він був постійно присутнім. До ювілею нашого генія стараннями Сергія Проскурні вийшов вельми цікавий проєкт — "Мій Шевченко".  Його й зараз легко знайти в інтернеті. Там різні люди читають улюблені твори поета. Там  є Нігоян, є Момот. Люди читають зазвичай не дуже професійно і не дуже ефектно, але абсолютно щиро і вдумливо. Фактично там душа кожного читця говорить з душею автора. Отже, поки Україна буде Україною, поки буде і Шевченко.

— Так, Шевченко повернувся на Майдані, але після того ним активно почали маніпулювати всі охочі, особливо політики, використовуючи мало не в кожній промові "борітеся — поборемо"… — Кожна влада, яка у нас була, починаючи з УНР, брала собі на службу Шевченка. І він ставав офіціозом. Особливо це стало помітним вже в роки незалежності. Мене, чесно кажучи, напружують портрети Шевченка в кожному кабінеті, у кожного начальника. При чому там, де недавно висів портрет Леніна. Або в кожному селі треба, щоб був пам’ятник Шевченку. От і Черкаси. Я був противником перейменування Бібліотеки імені Маяковського на імені Шевченка.  Тому що — театр імені Шевченка, бульвар імені Шевченка та ще й бібліотека. Назва фактично стає загальною. Чому не назвати бібліотеку іменем Максимовича? Людини відомої, талановитої  і з Черкащиною пов’язаної. Оце офіціозне паразитування на Шевченкові дуже погано на ньому позначається. Це "совок" знову ж таки. Начальник знає, що 30 років тому він мав у кожному виступі приплести Леніна чи Маркса, то тепер обов’язково треба приплести якісь рядки із Шевченка. Це фальш.

— Відносно новим явищем  для країни стало так зване "вишиватництво". Як ви ставитеся до цієї проблеми?

— Це син мене звинувачує в цьому (сміється). До речі, гарний неологізм-образ придумали — "вишиватник". І знаєте, це добре, що суспільство так реагує, такою іронією. Це ознака того, що ситуація реально оцінюється. Межа між нормальним українцем і вишиватником дуже невиразна. Далеко не кожна людина, яка носить вишиванку – це "вишиватник". Носити вишиванку — і класно, і красиво. Але, не дай Боже, якщо в якійсь школі додумаються змусити дітей кожного дня носити вишиванки. Це буде катастрофа. Там, де щось нав’язується, воно відразу викликає опір, воно стає обов’язком.

— Та в одному департаменті в облдержадміністраці вже додумалися. — Так, читав. А якщо я в п’ятницю прийду на роботу у вишитій сорочці, а не в четвер, що буде? Та повернімось до "вишиватника". На мою думку, така людина національно тупа і обмежена. Для такої українець — святе, а росіянин, поляк, єврей чи американець — ворог. Такі обмежені особи були, є і будуть в кожному народі. Хоча українців, які стають такими вузьколобими, зрозуміти можна. Коли їх століттями принижували, намагалися знищувати, вони відповідно й реагують, це така форма самозахисту.

— У нас зараз доволі популярною стає політика заборон: шансон у маршрутках, компартія… Чи не спрацює у такому разі принцип "заборонений плід — солодкий"? Тобто чи заборона комуністичної партії не зробить її раптом популярною в певних колах? — Почнім з того, що декомунізацію треба було провести ще в 1991-му. Але навіть зараз  вона показала у багатьох випадках недорослість нашого суспільства. Маю на увазі усі ті  назви вулиць — Вишневі, Яблуневі, Медові, які пообирали місцеві ради, щоб лишень не відроджувати назви давні чи не брати патріотичні. Або назви міст. Що таке місто Дніпро, наприклад? Дніпро на Дніпрі. Чому не назвати Січеслав? Красива й славетна назва. До речі, слідом за декомунізацією має йти деімперіалізація. Я живу на вулиці Гагаріна. Не маю нічого проти першого космонавта Землі. Але яке відношення моїх Черкас до нього? До чого веду: декомунізація потрібна, але вона мала починатися із суду над КПРС. Такого ж, як Нюрнберзький процес: офіційного і законного. У 1991-му ще був живий Каганович. — Але ж президент Кравчук був комуністом. Навряд можна було говорити про якийсь суд. — Отож! Якби тоді переміг Чорновіл, він би зробив потрібну справу державного  й національного відродженя. А так ми додумалися, що треба перейменувати вулицю Леніна аж через 25 років. Суд потрібен був для того, щоб люди осягнули  злочиннність тієї системи. Інакше все  (особливо лихе) забувається. На тлі нинішніх  негараздів нещасні пенсіонери нерідко кажуть з ностальгією –  "ковбаса ж була по 2,20". Але не згадують, що і зарплата була у колгоспі руб чи півтора за день. Після 1945  німці перемогли фашизм у своїх душах, вони очистилися. Нація визнала той злочин і засудила його.  Трагедія російської нації в тому, що вона своїх помилок не визнала, тому й зараз живе стандартами 1937 року. Українська нація, як завжди, посередині: частина усвідомила, а частина — ні. Нашому суспільству  у цей  тяжкий період життєво необхідно  якомога швидше подорослішати, інакше загребущий сусід просто знищить нас. — Повертаючись до заборон, чи взагалі вони допустимі в демократичній країні, якою ми називаємося? — Демократичне суспільство повинне не так забороняти, як пропонувати кращу альтернативу. Методом заборон далеко не підеш. Проте альтернатива не має бути такою, як у випадку із фільмами, коли замість російських серіалів пропонують українські, але такі самі російськомовні й мильні, зняті "задньою лапою". Паралельно з декомунізацією й деколонізацією має ефективно запрацювати державна машина й економіка,  відбутися реформа освіти, має наповнитися українським духом медія-простір. Щоб учень, пройшовши 10 чи 12 класів, став справжнім патріотом. Не тому, що його змусили, а тому що багато українських книжок, фільмів, пісень, комп’ютерних ігор, тому, що в Україні жити вільно й заможно. Старші пам’ятають: на межі 1980-90 вирував фестиваль сучасної української пісні  "Червона рута". Скільки там імен було, скільки яскравих творів: там і рок, і поп, і шансон український. Скільки всього було, все народжувалося… А потім без підтримки держави й суспільства майже всі ці зірк загасли чи «емігрували» у російськомовну попсу, іскрометні твори забулися… — Згадали ми з вами про декомунізацію і перейменування. Ви наполягаєте, що це потрібно. І це, безперечно, так. Але більшість жителів міста кажуть: треба робити дороги, а не перейменовувати. Що ви на це скажете?

— Коли люди між мовою і ковбасою вибирають ковбасу, то втрачають і мову, і ковбасу. Подивіться на наші парламентські чи президентські вибори. Багато років поспіль майже всі "претенденти на папаху" щедро обіцяють людям ковбасу, тобто гроші, високі зарплати, низькі компослуги, — і цим перемагають. Народ на це щоразу купується. При цьому в підсумку ніякої ковбаси ніхто не одержує. Треба глянути в історію. Хто обирав мову, в підсумку отримував і мову, і ковбасу. Отже, поки люди казатимуть, що дорогу краще поремонтувати, ніж перейменувати, то вони не матимуть нічого. Просто одне не має підміняти інше. — Але народ теж можна зрозуміти: українською піснею за компослуги не заплатиш. — Донецьк завжди обирав ковбасу. І що він має? Львів обирав мову. А Черкаси, як завжди, 50 на 50. Насправді ж, не відродивши дух, совість, пам’ять, культуру, не відрожиш і економіку. Придивімось уважно до світу: не багаті країни стають культурними, а культурні — багатими. — Знаю, що ви людина віруюча, так-от, на вашу думку, чи принциповою в наш час є конфесійна приналежність? Словом, чи принципово для людини, яка є патріотом, відвідувати саме українську церкву? — Це доволі інтимне питання. Не уявляю, як я можу когось примусити іти саме в ту церкву, а не в ту. І я не потерплю, якщо мені хтось буде вказувати, куди йти.  Це з одного боку. А от з іншого, на жаль, російська церква, тобто Московський патріархат в Україні — це агенти російської держави. Це — факт. Якось перед позаминулими вже виборами я зайшов до одного храму в Черкасах. І коли  побачив, що там агітують за Януковича, роздають його портретики, я одразу зрозумів, якого патріярхату то церква, не треба було й вивіску читати. І так по всій Україні. Так було і так, на жаль, є досі.

— Люди, які ходять в церкву Московського патріархату, пояснюють все тим, що вона є канонічною. Ви так не вважаєте?

— Більшість нормальних православних церков — автокефальні. Російська, болгарська, грецька. Але шлях до автокефалії повільний, його проходять за 200-600 років. Якби наша нація була сконсолідована, то ми вже давно б мали таку церкву. Але ж нація розколена, на цьому і грає російська церква. І нарешті мова. Вони кажуть, що моляться старослов’янською, а це ж неправда, вони моляться книжною російською. Христос заповідав апостолам доносити людям Слово Боже мовою того народу, серед якого  живуть.

— Багато років наша культура фінансується за залишковим принципом, іншим словом недофінансовується. На вашу думку, чи в цьому напрямку є світло в кінці тунелю?

— У наш час важко сказати, що із країною буде. Не кажучи вже про культуру. Будьмо чесними: ми досі ходимо по краю, по лезу бритви. Про це не хочуть говорити, але так є. Правда, все ж я дуже сподіваюся, що наша Україна подорослішає, переможе і  буде незалежною, а при цьому — підкреслюю — українською. Маємо вибір: країна може бути сінцями Заходу чи Росії. Так можна животіти, можливо,  й більш-менш непогано. Але це буде сіра і нецікава, вторинна країна. Наприклад, тобі ж нецікаво піти в "Макдональдс" у Черкасах, правда ж? Цікавіше сходить туди в Нью-Йорку чи Філадельфії, я думаю. У Черкасах краще вже сходить у «Вареничну» (сміється). Так-от, так жити можна. Перебиватися із хліба на воду, слухати чужий шансон, копіювати чужі шоу… А може бути й українська за духом держава.  Не знаю, чи я ще застану її, але хочу, щоб бодай мій син застав. Щоб він не мріяв виїхати звідси за кордон, а жив тут і гордився, що він українець. Щодо культури, то це справа дуже делікатна. З нею треба ще вміти поводитися, принаймні не заганяти в стійло, не робити з неї прислугу політики. Але гідне й мудре поводження утвердиться лише тоді, коли народ буде духовно й національно зрілим. А це багато в чому залежить від школи і вчителя. Отож, із чого ми почали, до того в кінці й повернулися (сміється).

Спілкувався Сергій Макаренко


Джерело: infomist.ck.ua 
© infomist.ck.ua